МУЖНІСТЬ СОТНИКА

Іван Северин народився 28 червня 1916 року в селі Горішні Ширівці.

Освіта середня. Любив землю, Україну, тому боровся за її волю.

Про його смерть розповідається по-різному.

Коли розкопували могилу в Юрківцях, на старому цвинтарі, зібралося чимало односельчан, рідних, котрі нині проживають у Садгорі. А також приїхали представники демократичної партії району В.М.Пендюр, голова районної організації Руху, В.В.Усатий, відповідальний працівник за організацію роботи по збереженню і використанню пам’яток історії та культури, І.В.Гайдей, голова товариства “Просвіта” імені Т.Г.Шевченка, Я.В.Савка, методист райвідділу освіти, В.П.Землюк, начальник центру зайнятості, М.В.Анака, секретар районної управи Руху, отець Дмитрій, благочинний Заставнівського району, митрофорний протоієрей. Вони привезли з собою коругви. Юрківська церква відмовила рідним покійного у цьому. їх несли через усе село попереду труни до каплички, що на перехресті села. Там же отець Дмитрій відправив панахиду. Відтак останки сотника УПА повезли у церкву Святої Параскеви. Провідної неділі там відбулася панахида по убієнному окружному провідникові “Скригуну” - Северину. Опісля вирушили на центральний цвинтар в Садгорі. До речі, у Садгорі живуть його рідні сестри.

Коли дорогою, що вела із цвинтаря у село Юрківці, вслід за убієнними рушили люди, випадково почув розмову двох жінок. Одна із них - Фрозина Дмитрівна Сорока - була очевидцем смерті Северина. Ось що вона розповідає: “Моя молодша сестра Олена була служанкою у Марії Маноліївни Мигайчук, котра мала двоє дітей. Сестра перед Великоднем запросила до себе. Я сиділа у господарки і вишивала сорочку. Заробляла на проживання. До М.М.Мигайчук приїхав тато із її сестрою.

Наступного дня мали орати поле, на так званій “колонії”. Надворі уже стемніло. Чоловік виліз на піч і приліг. Раптом почувся стукіт у двері. Господиня відчинила - і у хату зайшов середнього зросту чоловік. На ньому була каракулева шапка, блискучі чоботи і кожух. Через плече висів автомат. Глянув на піч і запитав: “Хто це?” Марія Маноліївна відповіла: “Тато, а це сестра”. Тоді кивнув головою на мене і запитав: ”А це?” Господиня запевнила його, що у хаті всі свої. Він підійшов до мене, погладив лице і промовив: “Яка ти молода. Та гляди мені. Бо...”. І показав пальцем, щоб я мовчала. У хаті світила лампа. М.Мигайчук попросила мене піти до другої кімнати і принести щось, аби застелити вікна. Зайшовши до кімнати, я крізь вікно побачила маленькі вогники, що наближалися до хати. Швидко повернулася назад і сказала, що навколо хати хтось є. Іван підвівся на ноги і погасив лампу. По- чулися постріли. Відтак крик - щоб здаватися. Северин відчинив вікно до городу і почав стріляти. Ми лягли на землю. Він вистрибнув через вікно. Відстрілюючись, пробіг кілька кроків, зупинився. Потім, накульгуючи, пройшов два-три метри і упав на спину під дерево, що росло за хатою. Ми вибігли до нього. Але нас солдати не допустили. Навпаки, погрожуючи йому, що нас уб’ють, казали здаватися. Почула, як Іван сказав: “Марійко, не підходь до мене. Я стріляю у себе. Не підходь”. Вистрелив і замовк.

Манолію Мигайчуку наказали запрягти коні, а нам покласти тіло. Так, уранці фірою ми його привезли у Юрківці. Із канцелярії, куди ми приїхали, винесли стіл. Тіло поклали на нього. Нам сказали лягти на землю спиною. Руки підняти вгору. Переступаючи нас, солдати обшукували кишені і питали, хто ще був у хаті. Один із них нахилився наді мною, прошепотів: “Скажи правду, бо загинеш нізащо”. Я нічого не говорила. Повернула голову до столу, де бачила, ж мертве тіло Северина били і кололи штиками. Відтак нас відпустили, а Івана поклали під паркан, щоб усі дивилися.

Уночі його забрали і поховали на кінському цвинтарі. А коли пройшов час і трохи про це забули, гробар переховав його на людський цвинтар. Так що Івана Северина хоронили таємно двічі. У 1947 році. І ось нині перехоронили по-людськи, по-Божому, уже третій раз.

Багатолюдна процесія йшла до садгірського центрального кладовища. Ішли ті, кому дорога пам’ять про сотника УПА, славного українського патріота Івана Миколайовича Северина.

Д. Андрухович

   Джерело: Черешнюк М. М. Сповідь на світанку. - Чернівці: Золоті литаври, 2005. - С. 236-237