Спогади опрацьовані Василем Джураном
КАТОРЖАНИН ІЗ “ДОЛИНИ СМЕРТІ”
Чужинецька влада любить покірних. А він, Іван Мартинюк, виявився, як кажуть, міцним горішком.
Не хотів коритися румунським зайдам. За це заставнівчанин зазнав жорстоких тортур. Забрали його десятого травня 1943 року за те, що входив до осередку ОУН. Його очолював Михайло Якимик.
Три місяці тюремного ув’язнення не зламали непохитного патріота. Коли почався суд, його тесть,
Франко Корчмарик, звернувся по допомогу до відомого адвоката. Ціною неймовірних зусиль адвоката і великих грошей вдалося Івана Мартинюка з тюрми визволити. З приходом совєтів працював на електростанції (нинішня районна електромережа) механіком. Якось уночі (робив до 2-ї години) перед ним постав міліціонер. Здивувався Іван: такої пори із візитом? З’ясувалося, що його терміново викликав тодішній начальник районної служби МДБ майор Волошин. Щось не те, подумав, але що було робити. Той витягнув із шухляди стола ліхтарик і мовив: “Ваня, полагодь...”
Вранці Іван Мартинюк пішов на роботу. Над виконанням нічного завдання не замислювався. Знав, що одразу поверне ліхтарика його власникові. Не підозрював, що то уже була темна пастка. Дарма, що трудиться на електростанції, “керуючи” світлом. Дарма, що може знову дати життя побутовій речі, яка явно не хотіла світити. Замість подяки шеф цієї служби... показав ордер. Не на нагороду, а на арешт.
А вдома уже все йшло перевертом. Одне слово, обшук. Підставою для арешту стала знову ж таки колишня участь в Організації українських націоналістів. Патріотів не любила ні румунська сигуранца, ні совєтські чекісти.
Три тижні відбув у КПЗ. Тут назбиралося 30 чоловік. Заїдали воші, збудники тифу. Зліг один чоловік-багач із Брідка. Здається, Бзовий. Від нього, ще живого, Іван брав воші і кидав собі у пазуху, щоб захворіти. Але з цього нічого не вийшло.
Довелося вирушати в похід на Чернівці. “Капезеушники” - пішки, конвоїри - на конях. Ходили від тюрми до тюрми. Не хотіли приймати з огляду на те, що серед арештантів було багато хворих на тиф. Загнали в якийсь підвал без вікон. Не могли подивитися не те що на сонце, якого так не вистачало в підземеллі, а й на світ білий.
Судили заставнівчанина на Благовіщення. Вирок - 15 років каторжних робіт і 5 заслання.
Із сирих підвалів чернівецької і кишинівської тюрем почався відлік його уярмленій долі. Етапи, етапи, етапи... І не порахувати. Дошкульно було чути від конвоїрів “Победа” на 9 травня 1945 року. У Івана Мартинюка, Михайла Якимика, Василя Якимика, Василя Гуцула, Юліана Драбика, Дрниса Католика з Шубранця і таких, як вони, розпочиналася дорога на Воркуту. Вугільна шахта №7 чекала буковинців. У шахті тепло, а над нею - 40 градусів морозу. Поки спішкує 2 км до барака - одяг замерзав. Тут рік працював на зарядці акумуляторів, де постійно вдихав випари кислот. Начальником цеху працював вільнонайманий росіянин, який до Івана ставився доброзичливо. Нерідко ділився з буковинцем своєю їжею. Дрібниця, але це дало можливість вижити в перший, найважчий рік каторги. Випробування на виживання тільки розпочалися.
Жорстокі морози спричинили запалення легенів - мокрий плеврит. Важке захворювання потребує серйозного лікування. Але в умовах табірної лікарні це практично неможливо. Лікар запропонував витягувати воду з легень шприцом. Коли Іван побачив той шприц, то з переляку втратив свідомість. Вибрати з легень воду - це ще не вирішення проблеми. Ліквідувати запальний процес можна було лише ліками, які для каторжників не передбачалися. Кожен згаяний день наближав до трагічного кінця, а помирати так не хотілося.
Допоміг, як завжди випадок. З лікарні виписувався в’язень, який пошепки сказав: “Від шприца відмовляйся. Я знаю лікаря-західняка (із Західної України), який тебе вилікує”. Ці слова вселили у хворе тіло надію і Мартинюк від шприца категорично відмовляється. Табірний лікар спересердя кинув: “Не хочеш лікуватися - йди на роботу”. Звичайно, про роботу й мови не було, бо самостійно встати з ліжка Іван вже не міг. Санітари припіднімали його, щоб нагодувати, але організм їжу не приймав. Мало хто сподівався, що в такій ситуації людина зможе поправитися.
Лікар-західняк завітав після вечері. Уважно обстежив, “прослухав” легені без стетоскопа і підтвердив виставлений діагноз. Дав таблетки, які належало приймати чотири рази на добу. Відчув полегшення аж на п’ятий день. Став без сторонньої допомоги підніматися з ліжка, в невеликій кількості вживати їжу. Сили прибували з кожним днем, а через три тижні вилікувався повністю. У руках і ногах відчувалися кволість, але симптоми хвороби зникли. Це було чудесне спасіння.
Після хвороби перевели на легшу роботу - у похоронну бригаду, бо на цей час важив всього 29 кг. Стільки важить десятирічна дитина. Від хвороб і виснаження щодня помирало 15-20 чоловік. Роботи вистачало на кожен день. Трупи стягували до воріт зони, де кожного били по голові молотком і проколювали груди загостреною залізною пікою. За межами зони копали ями у вічній мерзлоті і там небіжчиків ховали. Кримінальні злочинці своїх присипали лише снігом, а весною, коли пригрівало сонце і сніг танув, це виглядало на сатанинський пляж. Трупи лежали голі і лише з біркою на нозі, де вказувався особистий номер покійного в’язня.
Далі - Пермська область, місто Чусова. Поки доїхали - понад 100 мерців. Робилось це спеціально. 3-4 дні не давали їсти, а на п’ятий - плісняву макуху. А це - перший крок до дизентерії. Іван Мартинюк дивом вижив.
Довго не затримався і тут наш земляк. Етапом - на Тайшеттабір. Тут каторжники будували залізницю до Братська. Деякий час працював у кар’єрі, де видобували камінь. Норма - 4 кубометри каменю за зміну. Потім перевели на саму залізницю. Це дійсно була каторжна робота. В’язні вручну копали у мерзлому грунті траншею завширшки 3 метри і глибиною 2 метри. Її засипали гравієм, а вже потім прокладали шпали і рейки. Тяжко працювали лише за мізерні харчі - давали три рази на добу їсти і 800 г хліба. Це - норма. Вибраний один кубометр землі понад норму оцінювався додатковими 100 г хліба. Більшість в’язнів не могли виконати і норму, тому пайка відповідно урізалася. Поступово від непосильної роботи та недоїдання люди виснажувались і помирали. Десятки тисяч в’язнів лягли кістьми під час прокладання залізниці Тайшет - Братськ. Пізніше її назвуть ударною комсомольською будовою, хоч комсомольців і близько там не було.
Начальником табору був українець капітан Чорнобровко. По натурі людина добра, але змінити табірний режим не міг. З нього щодня питали за планові показники (хід) будівництва залізниці. За тисячі померлих каторжників з роботи не звільняли, бо на їх місце етап за етапом прибували все нові партії дармової робочої сили. А графік прокладання дороги зривати категорично заборонялося. Людяність і доброта в таборі - риси другорядні. їх виявляли лише дійсно благородні і порядні люди. В більшості ці моральні риси притуплювалися бажанням за всяку ціну вижити. Навіть, ціною товариша по нещастю. Мартинюку Бог допоміг і цього разу вистояти.
Іншим випробуванням став Магадан. Спочатку на Колимі, в селищі Каньйон, видобував кабалтин. Цей мінерал дуже цінувався в машинобудуванні. Півроку працював на золотодобувній шахті імені М.Горького. Тут, в якійсь мірі, пощастило, бо працював в електроцеху, а це не порівняти з роботою в самій шахті.
Звідси невільничий шлях привів на Будугичаг. Корінні його мешканці називали цей куток “Долиною смерті”. Можливо тому, що тут знаходились уранові шахти. 5 каторжних років відпрацював тут Іван Мартинюк. Умови роботи - надважкі. Працював у шахті на глибині 500 метрів. Першими помирали бурильники від гранітної пилюки змішаної з ураном, який нагадує жовтий порох. На граніті він проявляється жовтими прожилками. Свердлили в породі дірки, закладали вибухівку і підривали. Камінь видавали на-гора. Урановий порошок збирали в шкіряні мішки і 1-2 рази на тиждень відправляли кудись літаком.
Іван розповідав: “Що мене врятувало? Може тому, що перед вибухом ретельно закривав всі щілини. А відкривав двері лише тоді, коли влягалася пилюка. Крім того, смертоносний порошок частково поглинали підземні води. Приходилося працювати в неймовірному смороді, бо урановий порошок має запах тухлого яйця. Кожна відпрацьована зміна позначена на моїй спині. Коли піднімалися з шахти, то конвоїри кожного били дерев’яним молотком по спині. Перевіряли, чи хто не втік”.
Важкі умови роботи і жорстокі табірні порядки спричинили страйк. На цей час виступи в’язнів відбулися вже в таборах Норильська і Воркута. Нам про це було відомо, бо звідти етапом прибуло немало активних учасників цих виступів. Начальство планувало покарати організаторів виступів найвідцаленішими таборами і найважчою роботою. Але не врахували того, що ці в’язні принесуть з собою і дух непокори. Каторжани стали вимагати таких же полегшень, яких вони добилися у Норильську і Воркуті.
У “Долину смерті” по цій причині спеціально приїхав генерал із Москви, щоб зробити відкриття: “Вы не знаєте, что от вас зависит судьба России?”. Виявляється, навіть не Радянського Союзу. Приїзд високого гостя виявився не даремним. У становищі в’язнів сталися значні полегшення і, зокрема, дещо поліпшилося харчування. Замість гнилої риби розщедрилися на 20 грамів масла.
Каторжанин Іван Мартинюк у таборах ГУЛАГу не мав прізвища. Тільки номери - 416, 813, 240. Доля на ім’я номерів. Але вона, доля, вберегла нашого земляка од смерті. І, мабуть, за те, що не зламали його ні румунські, ні радянські тортури.
Звільнився у 1956 році. Повернувся додому і все життя працював у РЕСі. Реабілітований у 1976 році по тій причині, що доказів вини не виявлено. Виходить, зазнав нелюдських мук безвинно. Хто ж тоді повинен нести відповідальність за таке віроломство?!
Василь Джуран
Джерело: Черешнюк М. М. Сповідь на світанку. - Чернівці: Золоті литаври, 2005. - С. 211-215