ДІТИ ТАКОЖ ВОЮВАЛИ...
До повстанського руху примкнув у підлітковому віці, коли мені виповнилося 14 років. Тоді настали такі часи, коли діти швидко мужніли і в міру своїх можливостей воювали, ризикуючи життям. Цьому передувала така подія.
Влітку 1944 року я чогось зайшов у нашу стодолу. Раптом зверху почулося не то сичання, не то шипіння. Підняв голову і побачив трьох повстанців, які сиділи на перекритті і подавали мені знак підійти. Серед них був “Юрась” - Костянтин Майданський. Вони сказали принести їм щось поїсти. Я попросив у мами рештки борщу, щоб віднести собаці. Крадькома прихопив хліба і сала. Як тільки звечоріло - хлопці покинули стодолу. З того часу мені стали давати різні доручення. На підводі доставляв повстанцям продукти харчування у васловівський ліс, ходили за зброєю у Садгору, де вимінювали її у словаків.
Одного разу Мустеца Калина, Мустеца Іван - “Тиміш” і я пішли за зброєю у Ленківці. Очолював нашу невелику групу “Юрась”. Він застеріг, якщо зупинять, то кожен повинен відповідати, що йде своєю дорогою. Коли переходили залізничний переїзд під Чернівцями - пролунала автоматна черга. Мене поранило в обидві ноги, але легко. Зачепило тільки край м’якоті. Постраждалих серед нас більше не було, але продовжувати шлях у Ленківці відмовилися. І до сьогодні не знаю, хто стріляв на залізничному переїзді.
Перший раз мене заарештували восени 1944 року, коли вже вчився в Чернівецькому кооперативному технікумі. Прийшли два емгебісти, зробили обшук у кімнаті гуртожитку і забрали в тюрму. Донесли на мене хлопці з Рогізни Ланівський і Гаврилець. На допиті сказали, що читав їм оунівську листівку. Цей факт справді мав місце. Але коли зробили очну ставку, то вони заявили, що був інший хлопець, який назвався Шкретою. Вистачило в них сміливості в останню мить змінити свої зізнання. Інших доказів вини не було і мене відпустили.
В кооперативний технікум уже не вернувся. Пішов на двомісячні курси в педучилище, звідки направили вчителем в село Купка Глибоцького району. Тут не вистачало спеціалістів для румуномовних шкіл. Нас, близько 30 українців, які знали румунську мову, направили в румунські села для ліквідації неписьменності. Тут працював з листопада 1944 по червень 1945 року, поки не знайшов собі заміну. Згодилася місцева дівчина, яка в минулому закінчила гімназію.
Бути вчителем мені сподобалося, але знань і досвіду бракувало. Щоб стати справжнім кваліфікованим вчителем, вступаю на шкільне відділення Чернівецького педучилища. Моє навчання тривало лише до березня 1946 року. Коли дізнався, що частину студентів будуть забирати на Донбас, просто втік. Більше в училище не вертався.
У вересні знову вступаю до кооперативного технікуму, де провчився один рік. Не щастить мені з навчальними закладами, бо вже наступного вересня 1948 року арештовують повторно. Тепер проходив по справі Кантиміра Василя (“Остап”). Минулі події давали про себе знати.
Якогось дня Кантимір Василь зобов’язав мене відвести групу повстанців у село Старосілля (Мамаївці) до Коковейчука Володимира. Володю я знав добре, бо він був нашим родичем. Славився як здібний художник. Для яких справ знадобився повстанцям, не знаю. Повстанці залишилися у Коковейчуків ночувати в стодолі, а я на Володиному велосипеді повернувся в Шубранець. Це було восени. А в березні 1948 року в Мамаївцях Василь Кантимір з повстанцями наткнувся на засідку. Тут Василя важко поранило. У вересні мене заарештували. Дружина Коковейчука Володі на допиті сказала, що мене бачила разом з повстанцями і з автоматом на шиї.
Засудили на 10 років. Відбував покарання у Воркуті, шахта №7. Мій особистий номер 154. Відсидів 6 років, 7 місяців. Звільнився в 1955 році.
За спогадами Шкрети Ярослава Денисовича, 1929р.н., псевдо “Орлик”, с. Шубранець
Записав і опрацював Микола Черешнюк
Джерело: Черешнюк М. М. Сповідь на світанку. - Чернівці: Золоті литаври, 2005. - С. 146-147