Записав і опрацював Микола Черешнюк

МИТКІВСЬКА ТРАГЕДІЯ

Спливли мої роки, як води вічного Дністра. І на схилі літ подумки повертаюся у ті тривожні і навіть жорстокі сорокові роки. Роки, коли тісно переплелися правда і неправда, справедливість і несправедливість, любов і ненависть, коли в полум’ї боротьби згоряли сотні і тисячі винних і невинних людей. Коли в ім’я матінки-України жертвували своїм життям найбільш національно свідомі українці.

Успішні дії повстанців, що діяли в районі, у великій мірі залежали від так званої цивільної мережі. Розгалужена і добре законспірована агентурна мережа - це очі і вуха УПА, це матеріальна допомога і притулок на випадок небезпеки. Своїх агентів мали також чекісти. Окремі діяли за принципом “і нашим, і вашим”.

Розвідником УПА став мимоволі. Наша хата була місцем, де часто ночували і переховувалися “нічні хлопці”. Спочатку вони давали мені дрібні доручення, які з часом стали постійними. Слідкував за переміщеннями енкаведистів і “ястребків”, за діями місцевої влади, за ходом хлібозаготівлі, переносив записки та інше. Господарем хати був мій вітчим, який мав тісні зв’язки з повстанцями. Арешт нашої сім’ї відбувся під час трагічної події, яка сталася в нашій хаті. 

9 січня 1948 року в НКВД явився з повинною повстанець “Чумак” - Семенюк Георгій, 1927 року народження, родом з села Василів. “Чумак” знаходився в охороні районного провідника “Лева”-“Месника” - Гайдея Григорія Васильовича, родом з села Дорошівці. 11 січня за доносом “Чумака” в село прибули чекісти, щоб заарештувати нашу сім’ю. Саме цього дня, рано-вранці, до нас прийшов перебути день сотенний, окружний провідник СБ Буковини “Кривоніс”-“Петро” - Мирослав Сулятицький, 1921 року народження, родом з села Уторопи Снятинського району. Пізніше на цьому відповідальному посту його замінив політвиховник “Чайка” - Степан Пасічанський із Середнього Березова (загинув у 1949 році при нез’ясованих обставинах). Про це я дізнався від сестри Сулятицького, перебуваючи в сталінських таборах. Є припущення, що “Кривоноса” видав тодішній голова сільради С.Георгій. Того дня він рано повертався з риболовлі і бачив, як сотенний наближався до нашої хати. С. відносився до тих осіб, що служили на дві сторони. Я схильний до другої версії. Зазвичай, чекісти при арешті заходять в хатні двері, а в цьому випадку хату оточили. Видно, остерігалися пострілів. Це можливо в тому випадку, коли чекісти знали, що в хаті хтось переховується.

“Кривоніс” виліз на горище. Хотіли його взяти живим, але на пропозицію здатися він відповів автоматною чергою і кинув на подвір’я гранату. Оперуповноважений лейтенант Савелій Ведерніков заставив маму засвітити ліхтар і лізти з ним на горище. “Кривоніс” автоматними пострілами вбив двох енкаведистів і поранив маму. Ведерніков розпорядився всіх хатніх вивести на вулицю. Коли ми вийшли з хати - туди вкинули гранату. Спам’ятав усіх розпачливий крик, що пролунав з хати. Вибігли з хати так поспішно, що забули забрати з собою бабку. Осколком гранати її важко поранило. Почалася інтенсивна перестрілка. ”Кривоніс”, поранений в бік, відстрілювався до останнього патрона. Останній залишив для себе, але живим не здався. Потім на підводі труп привезли до сільради, щоб налякати жителів села. Геройська смерть повстанського командира викликала глибоку повагу - на таке здатна не кожна людина.

На суді проти мене і вітчима свідчив “Чумак”, який стверджував, що ми були тісно пов’язані з УПА і нашу хату часто відвідували повстанці. Особисто він в хаті не бував, але вартував на дорозі. Суд присудив обом 25 років каторги. І відправили нас туди, де “Макар телят не пас”, в Комі АРСР, м. Інта, табір №1. Присвоїли мені і персональний номер - 750Б. Крім українців у таборі перебували литовці, латвійці, естонці. Основне призначення табору - видобуток вугілля. Перші 5 років працював у шахті, а потім на лісоповалі. Умови роботи і життя були дійсно каторжними. Мені і сотням моїх співвітчизників довелося дорого заплатити за свої переконання. Скільки їх навічно залишилося лежати на безмежних просторах Росії і могили їх невідомі. Не всі дожили до того світлого дня, коли Україна стала вільною і незалежною державою.

Мені довелося в неймовірно важких умовах відбути 7 років з присуджених 25. В 1954 році мою справу переглянули і обмежили строк покарання тільки тому, що не брав участі у бойових акціях. Але сьогодні радію з того, що в загальній національно-визвольній боротьбі українського народу за волю є і моя невелика часточка. Цим і горджуся.

За спогадами Матуленка Василя Івановича, 1928 р.н., с. Митків

Джерело: Черешнюк М. М. Сповідь на світанку. - Чернівці: Золоті литаври, 2005. - С. 43-45