Лілія Хмель
МИКОЛА ІВАНОВИЧ КУШНІРЮК - ПОЛІТИЧНИЙ В’ЯЗЕНЬ
У червні 1940 р. на територію Північної Буковини та Бессарабії вступили війська Червоної армії. Партійно-ідеологічна верхівка СРСР на чолі з Йосифом Сталіним прагнула якомога швидше розширити кордони країни, приєднавши до неї нові області. Дехто з населення очікував від радянської влади позитивних змін, сподівався на те, що політика нею вестиметься за принципом дружби і братерства між історично спорідненими народами. Але затяті сповідувачі радянського комунізму й соціалізму, що діяли на місцях, за короткий час розвіяли цей міф, виплеканий людською довірою та наївністю. Жахливий сталінський терор, масові репресії набирали шалених обертів. У дію був запущений механізм жорстоких безпідставних вбивств та катувань. Причому в числі жертв опинялися і впливові культурні та політичні діячі, і прості селяни. Під штамп “ворога народу” потрапляла велика кількість інтелігенції. Дехто намагався врятуватися еміграцією. Але вирватись із бандитських рук було не так просто.
Однією з перших, хто кинув виклик сталінській тиранії, була Організація українських націоналістів (ОУН), яка розгорнула свою активну діяльність на Буковині ще до приходу Червоної армії. Патріотично налаштовані юнаки і дівчата боролися за свій народ, за вільну Україну, таку омріяну до болю й сліз. Співробітникам НКДБ та іншим спецслужбам поставили чітке завдання - повністю знищити ОУН. Тут варто зазначити, що арешт членів ОУН проводився під особливим контролем. У документальних зведеннях та спеціальних донесеннях для таких арештантів виділялася окрема графа. Ситуація ускладнювалася й неоднозначним ставленням до них місцевого населення. Хтось підтримував, хтось, наляканий радянською владою, відхрещувався від ОУН, але була значна частина й таких, що активно допомагала енкадебістам виловлювати членів ОУН. Страждали не лише самі члени організації, а й їхні родини. Всіх арештованих масово вивозили до виправних таборів, де довгі роки тягнулося важке ув’язнення. Арештовували за найменшу підозру в участі у діяльності ОУН. Часто траплялося так, що у слідчих не було вагомих доказів, аби засудити підозрюваного. Але численні допити з пристрастю все розставляли на свої місця...
Люди не витримували жорстоких катувань і зізнавались у тому, що від них вимагали їхні слідчі. Покаліченим було не лише тіло, а й душа. ВКП(б) вважала найбільшим своїм ворогом членів ОУН. Обзивала їх вбивцями й німецькими прислужниками. Десятки років саме цим зомбували суспільний мозок. На сторінках преси чи то в шкільних підручниках містилися неправдиві історичні факти про діяльність ОУН. Прикро, але і в наш час представники нинішньої КПУ називають їх зрадниками батьківщини, братовбивцями, фашистськими наймитами.
Аби довести протилежне, або хоч бодай посіяти зернину сумніву в такій заідеологізованій думці, ми розповімо історію Кушнірюка Миколи, який пережив страхіття шестирічного табірного ув’язнення лише через те, що хотів бачити свою Україну вільною і незалежною.
Народився Микола 1931 року в Топорівцях Новоселицького р-ну в сім’ї робітника. Дитинство видалось важким, позбавленим радісних пустощів та втіх. Миколі довелось стати свідком страшних подій війни. На його очах гинули люди. Майже в кожній хаті убогі стіни здригалися від плачу болючої утрати. Німецькі та румунські окупанти, червоноармійці, Українська повстанська армія. Не кожен дорослий міг розібратися у тій непростій суспільно- політичній ситуації, не знав, кому вірити, кого вважати своїм другом, а кого ворогом. Микола також багато чого не розумів, але чітко усвідомлював: Червона армія воює за збереження СРСР, а УПА - за незалежну Україну. Саме в роки війни хлопчик усвідомив всю нездоланну силу любові до свого народу й країни, всю силу патріотизму. Він понад усе хотів, щоб його рідна Україна скинула з себе рабські кайдани, в які була закута не одне століття. Для цього ж потрібно було звільнитися з-під гнітючого радянського ярма, тому вся велика Миколина родина, як і багато інших людей, підтримувала діяльність УПА.
По закінченню війни український народ розпочав відбудовувати зруйноване народне господарство, планував майбутнє. Здавалося, що нарешті до осель завітає довгоочікуваний мир та затишок. Але ж ні. Радянські спецслужби ніяк не могли заспокоїтися, вони знову продовжували полювання на безвинних. Країною котився терор. Масові арешти лякали людей, які ще не встигли забути жахи війни. Так тривало довго...
31 липня 1947 року. Світанок. До невеличкої оселі Кушнірюка Івана Дмитровича завітали непрохані гості - співробітники Садгірського районного відділу Міністерства державної безпеки. Серед них був і сільський чоловік Козуб Іван, який співпрацював із цими органами. Один схопив господаря, а інші пішли до сусідньої кімнати, де спали діти. Підійшли до ліжка найстаршого Миколи і стали його будити. В цю мить прибігла перелякана мати. Вона благала не чіпати сина, але її ніхто не слухав. Микола мусив піднятися з ліжка. Він не розумів, що коїться. Роздягненого його повели до кімнати батьків. Те, що там хлопець побачив, йому вже ніколи не забути. На кріслі посеред кімнати сидів батько, весь блідий, наляканий. Одяг на ньому був розхристаний. Коли він побачив сина, то кліпнув йому, щоб той тікав. Микола миттю вибіг із хати і побіг у город. В одній сорочці і підштаниках хлопчина прибіг до дядька Василя Снігура. Задиханий від швидкого бігу Микола розповів Василю Михайловичу, що до них прийшли співробітники НКВС. Чоловік зрозумів хлопця з півслова, бо арештів тоді було дуже багато. Так, у лютому 1945 року був заарештований Кушнірюк Микола, рідний брат Івана. Його звинуватили в тому, що він член ОУН. А вже в березні його дружину Олену та доньку Домку вислали на спецпоселення. Пригадався Снігуру і нещодавній арешт Василашка Івана. Це сталося тоді, коли в село прийшов Гуцуляк Василь, член організації “Юрася”, а з ним ще двоє повстанців. Вони переховувалися в одній хаті недалеко від лісу. їх випадково помітив голова сільради Гарасим Василь Петрович, який тісно співпрацював з МДБ. Повстанці кинулись тікати до лісу. Голова сільради викликав підмогу і також побіг туди. В той же час у цьому лісі збирав гриби Василашко Іван. Чоловік зустрів повстанців, перекинувся з ними кількома словами. Це бачили декілька інших селян, які все розповіли емдебістам. Василашка одразу ж схопили, але він нічого не хотів розповідати. Його відвезли в Садгору, а потім у Чернівці. Там він уже у всьому “зізнався”.
Трохи помовчавши, Снігур сумно мовив: “На кого мав надію, того вже нема...” Микола ще деякий час побув у дядька Василя, а потім побіг додому. Дорогою від переживання за рідних у юнака серце немов вистрибувало з грудей. Він пішов у город і звідти з кукурудзи виглядав у двір. Бачив, як забирали батька. Хлопчик не стримував сліз. Вони заливали його обличчя. Кушнірюка Івана повели через яр, там же забрали Ревегу Манолія та Макаренка Івана. Сім’я залишилася без батька. З цього моменту розпочалися найтяжчі випробування. Поки велося слідство, Іван Дмитрович перебував у внутрішній тюрмі Чернівців. Він чекав на суд. На суд чекала і його дружина Марія з дітьми. Бідолашна жінка до останнього сподівалася, що її чоловіка виправдають. Але дива не сталося. 27 вересня 1947 року військовий трибунал військ МВС Чернівецької області визнав Кушнірюка Івана Дмитровича винним у зв’язку з ОУН і за ст. 54-1 “а” Кримінального кодексу УРСР засудив до 10 років позбавлення волі у виправно-трудових таборах, 3 років поразки в правах з конфіскацією майна. Іван Дмитрович відбував своє покарання у Мордовії, а його сім’я залишилась на Буковині і смиренно чекала на повернення батька додому. Марія Миколаївна навіть не уявляла, як зможе без чоловіка виховати трьох дітей, доглянути господарство. Жінка звикла до його підтримки, мудрої поради, лагідного слова. А тепер безвихідь. їй здавалось, що це найгірше, що могло трапитись. Якби ж вона тоді знала, що найгірше ще попереду...
Минуло півтора року відтоді, як заарештували Івана Дмитровича. Сім’я готувалася зустрічати Новий рік з надією та сподіваннями на краще. Хтось постукав у двері. Коли Марія відчинила їх, то побачила перед собою сусіда Ісака Танасія, який працював на МДБ. Жінка дуже розхвилювалася, але все ж впустила чоловіка до хати. Той підійшов до Миколи і тихенько мовив: “Тебе кличе мій начальник. Він тебе щось спитає і одразу ж відпустить додому”. Микола пішов у Садгору, де на той час знаходилось районне відділення МДБ. Його супроводжував Танасій. Коли прийшли на місце, то останній мовив: “Не бійся!” Він бачив, що хлопець дуже переживає, тому хотів якось його підбадьорити.
Переборовши страх, Микола переступив поріг кабінету, в якому сидів слідчий Толочинський. Він одразу ж почав допитувати переляканого хлопчину.
– Чи був у боївці?
Микола розгубився і не знав, що відповідати. Слідчого це дратувало. Він кинув юнака на підлогу і крикнув: “Сто раз присядь і рахуй!” Хлопець почав виконувати наказ. Дуже швидко він впорався із цим завданням. Це аж ніяк не влаштовувало Толочинського. “Ще сто п’ятдесят!”, - гримнув той. Микола знову швиденько почав присідати. “Ще сто п’ятдесят!”, - не заспокоювався слідчий. Сили вже потроху залишали сімнадцятирічного юнака. Він відчував нестерпний біль у ногах. Присідання уповільнилось. Хлопець вже більше не міг, тому спробував обдурити слідчого і почав неправильно рахувати. Проте Толочинський не дав себе обманути. Він дуже розлютився на підлітка-нахабу, схопив березового прута і почав бити ним бідолашного Миколу. Кожен удар завдавався ще з більшою люттю. Слідчий себе не контролював, а юнак лежав на підлозі, прикриваючи обличчя руками. На якусь мить озвірілий слідчий зупинився.
– Можливо у вас в селі є інший Кушнірюк?! Не ти...
– Є, - не знаючи, що казати, відповів наляканий Микола.
– Тоді ми завтра приведемо його, - насмішкувато кинув слідчий.
Микола лежав на брудній, холодній підлозі і корчився від болю. В ці хвилини хлопець не міг ні про що думати. Від сильних ударів пекло кожну клітиночку його тіла. Біль. Нестерпний біль. А тим часом слідчий вже засумнівався, чи Микола той, що потрібен йому. Він зі злістю дивився на скорченого хлопця, який так ні в чому і не зізнався. Однак всі його сумніви розвіяв прихід Гуцуляка Михайла, рідного брата повстанця Василя. Увійшовши до кімнати, той побачив Миколу і мовив: “Його мій брат навчив мовчати. Через нього і я натерпівся!..” Ці слова завдали побитому юнакові набагато більшого болю, ніж ті численні удари. Адже Микола довіряв Михайлу, вважав його своїм товаришем. Коли той утік із Воркути, де відбував своє покарання як член сім’ї учасника УПА, Микола допоміг йому вижити. Втікачеві нікуди було піти, бо повстанці тоді не мали змоги взяти його з собою, тому він переховувався у сусідів. Але це тривало недовго, бо хатами ходила бригада, що забирала хліб. Михайло знову мусив тікати. Він прибіг до Миколи, попросив у нього хліба й сірників і сказав, що піде в поле. Через деякий час Василь зміг забрати свого брата до себе. Згодом його таки впіймали, але вже в іншому районі. А тепер він ганебно зрадив ту людину, в якої неодноразово просив допомоги, а найгірше - зрадив брата. Не такої зустрічі чекав Микола.
Слідчому вистачило коротких свідчень Михайла, аби продовжити катування підозрюваного Кушнірюка. Але тепер він покликав собі на “допомогу” ще кількох чоловіків, які по черзі знущалися над хлопцем. Найгірше бив якийсь капітан. Його різного кольору очі, одне - чорне, а інше - коричневе, були налиті звірською люттю. Цей погляд навіював жах. У Миколи душа застигала, коли ті страшні очі божевільно блукали по його побитому тілу, ніби шукали на ньому “живого” місця. Хлопець майже не запам’ятав, як виглядав його найжорстокіший кат. Шатен, середнього зросту... і все.
Миколу відпустили додому. Мати з жахом дивилася на покаліченого сина. Вона все ніяк не могла збагнути за що. За що на її родину випало стільки страждань. Невдовзі до Кушнірюків прийшов лейтенант Шмельов із Садгори, той самий, що мав допитувати Миколу. У Марії Миколаївни завмерло серце.
– Усіх тих, хто тебе бив, я посадив. То були бандерівці, - мовив Шмельов. Він чекав якоїсь реакції від Миколи, але той мовчав. Лейтенант різко повернувся і вийшов із хати.
Через деякий час у селі з’явилися антирадянські агітаційні листівки. Вони були написані від руки друкованими літерами. Миколу знову викликають. Цього разу лейтенант чекав його на ганку колгоспної контори. Він обережно запитав:
– Скажи, Миколо, хто ці листівки написав?
– Якби я був на вашому місці, я би знав, - впевнено відповів хлопець.
Така зухвала відповідь не на жарт розлютила Шмельова. Микола опиняється в камері. Час від часу його приводять на допит, який влаштовував садгірський лейтенант. Хлопець ні в чому не зізнавався, тому з кожним разом його били все сильніше. Найчастіше завдавали ударів по голові, кати навіть повиривали частину волосся. А за те, що лишилося, підіймали з підлоги, коли він падав без сил. Голова спухла так сильно, що навіть шапка не налазила. Дуже покалічили і ліву руку. Наступного дня Миколу кидають у пивницю. А там, крім холодного бетону, нічого немає. Тіло все в ранах. Хлопець тиждень нічого не їв і не виходив надвір. Потім його знову кинули до камери. Бувало й так, що заводили в пивницю і погрожували, що розстріляють, або ж виганяли в двір і кричали: “Тікай!” Але куди ж втечеш?.. Від таких “жартів” у хлопця не витримували нерви. Та він все одно мовчав. Юнацька впертість злила лейтенанта, проте він нічого не міг вдіяти.
Миколу в черговий раз викликають з камери. Виявляється, що мати привезла передачу. Шмельов поставив на стіл банку з молоком і крикнув: “Пий!” Знесилений хлопець спробував зробити бодай ковток, але не зміг.
Через тиждень Миколу відпустили додому. Трохи підлікувавшись, юнак поїхав працювати в Чернівці. Треба було хоч якось допомогти родині. Згодом йому вдалося вступити до залізничного училища. Під час навчання він проживав у гуртожитку. В рідному селі все ще було неспокійно. Арешти тривали. Спецслужби та їх оперативники ніяк не могли вгамуватися. Вони вишукували членів ОУН. Страшна розправа чекала на “Комара”, одного з найактивніших повстанців, та його вірних товаришів. Співробітникам МДБ вдалося якимось чином вистежити їх. Вони оточили хатину, в якій переховувалися повстанці і наказали скласти зброю, але ті відмовилися і відбивались, скільки було сил. Ендебісти підпалили хату. Невеличке подвір’я вкрилось густим димом. Цим скористалися повстанці і перебігли в стайню. Однак Ісак Танасій, що прийшов сюди разом з емдебістами, здогадався, що повстанці там. Крикнувши: “Грійтеся хлопці!!!”, він кинув у стайню гранату. Осколками було вбито кількох воїнів УПА. Частина повстанців потрапила під арешт. Не уник його в березні 1950 року і Козуб Іван Васильович. Незадовго до цього з ним розмовляв Микола Кушнірюк. Від Івана він дізнався про повстанців “Скорого” і “Бистрого”. Знайшлися ті, хто бачив, як два юнаки розмовляли між собою. Тому невдовзі кидають за грати і Миколу. Його знову починають допитувати. Той ні в чому не зізнається. Слідчі б’ють, катують. Хлопця кидають до пивниці, де в той час перебувало ще двоє затриманих. І хоча Микола хотів розділити з ними свій біль і переживання, однак вони поставились до нього насторожено, оскільки думали, що той підсаджений. Юнакові було прикро, але він не ображався на своїх сусідів. Розумів, що ті дуже налякані. За ув’язненими наглядало двоє старшин. Один із них - Грузів, був дуже жорстоким, а інший - Мегеда, навпаки - добрим. Він потай годував в’язнів. Давав їм цвілого хліба і при цьому кожен раз попереджав: “Я вам даю цей хліб, але Боже борони сказати кому, або хоч крихту лишити”. Другий же старшина не дозволяв навіть молитися. Коли бачив когось на колінах, то одразу ж відводив у карцер.
Тим часом слідство тривало. На одному з допитів Козуб Іван сказав, що про “Скорого” і “Бистрого” знає від Миколи. Той все заперечував. Тоді його почали розпитувати про Козуба. Микола й тут нічого не розповів. Знову б’ють. Слідчі влаштовують очну ставку з Іваном. Микола повідомляє, що про “Скорого” і “Бистрого” йому розказав Ісак. Потім на очну ставку приводять двоюрідну сестру Євдокію. У Миколи запитують, чи та переховувала колись Гуцуляка Михайла. Хлопець категорично це заперечив. Не зізналася у цьому і сама Євдокія. Її відпускають, а Миколу починають розпитувати про антирадянські листівки. Майор Яхно ніяк не міг заспокоїтися: “Чуєш? Скажи, де саме ти листівки розкидав?” Микола й справді їх розповсюджував, але зізнаватися в цьому не хотів, бо знав, що слідчі не мають ніяких доказів. Однак докази таки знайшлися... Микола вже не витримав і мовив: “Пишіть, що хочете, але не бийте...”
5 липня 1950 року відбувся суд. Військовий трибунал внутрішніх військ МВС Чернівецької області за ст. ст. 20, 54-1 “а” КК УРСР засудив Кушнірюка Миколу Івановича до 25 років позбавлення волі у виправно-трудових таборах, 5 років поразки у правах з конфіскацією майна. Родина Кушнірюків на довгі роки втратила ще одну дорогу людину.
З Чернівців Миколу повезли на пересилку у Львів. Там кілька місяців сидів у тюрмі. Потім відправили у Караганду. На засланні влітку в’язні працювали на будівництві, а взимку копали канал. Тут разом із Миколою було кілька його краян. Так, Вишиваний Іван із Нижніх Станівців продав свою жилетку за 6 пайок хліба. Невільників завжди мучив безкінечний голод. Вони їли навіть кістки з риби. Та не голод був найбільшим ворогом в’язнів. Найстрашнішими їм здавалися російські наглядачі, які люто ненавиділи українців, вважали усіх бандерівцями і навіть намагалися повирізувати їх. Миколі надовго запам’ятався великий плетений кошик, повен гострих ножів. Саме ця холодна зброя мала стати знаряддям для жорстоких убивств. Але, на щастя, табірне керівництво вчасно виявило змовників, тому запланованої різні не відбулося.
Потім Миколу перевезли в Кемеровську область, у гірську місцевість, де умови були ще тяжчі. Його тримали в таборі на голому бетоні. Про ковдру чи матрац можна було лише мріяти. Взимку в’язням видавали старенькі бушлати, але такий верхній одяг аж ніяк не зігрівав ув’язнених. До того ж не зачинялися вікна, на них навіть не було грат. У виправно-трудовий табір, що знаходився у цій віддаленій області, в’язнів звозили звідусіль - з Іркутська, Мордовії, Воркути. Коли приходив черговий етап, Микола та багато інших зустрічали своїх земляків. Знеможені неволею люди ділилися між собою всіма бідами та нещастями, розпитували одне одного про дім, сім’ю. В такі хвилини на серці ставало набагато легше, бо відчувалася дружня підтримка та співчуття.
Миколі, як молодому табірнику, було надзвичайно важко. Старші в’язні йому практично не довіряли. Тут велася боротьба за виживання. Нерідко самі в’язні чинили розправи над сексотами, підіймали їх вище нар і кидали на землю. А одного разу Микола став свідком кривавого побоїща. Убили одного в’язня, потім іншого. Наглядачі ж не могли виявити вбивць, бо то було масове заворушення. Коли в’язнів трохи заспокоїли, була вже глибока ніч. Микола тоді спав на холодній підлозі, бо кожен лягав там, де бачив вільне місце. Миколі ж не дісталося ні нар, ні ліжка.
Зона мала свої неписані закони. За найменше порушення тут карали. Розправа чекала і на тих, хто дозволяв собі занадто жорстоке ставлення до в’язнів. Так, табірники жахливо розправились з одним молдаванином, який працював тут комендантом. Вони одразу зненавиділи його за те, що дуже сильно їх бив та безпідставно катував. Коли комендант вийшов на ганок покурити, до нього підійшли ззаду і щосили вдарили сокирою по голові.
На території табору містився штрафний барак, який в’язні прозвали “тюрма в тюрмі”. Сюди і кинули Миколу. Умови утримання тут були набагато гірші, ніж в інших камерах. Холод, вогкість, блощиці, які падали зі стелі, немов рясний дощ... Юнак думав, що не виживе. Він геть занепав духом. Вага його тіла на той час зменшилася до 35 кілограмів! Але все ж таки йому вдалося пережити ті жахливі дні в штрафному бараці. Коли його перевели до загальної камери, стало трохи легше. Невдовзі в’язнів змушують пройти сім кілометрів, аби приступити до нової роботи. Вони почали споруджувати фінські будиночки для невеликого селища. Знову непосильний труд, який ніким не оцінений.
Великою радістю для Миколи стала звістка, що йому прийшла посилка. Таке могло трапитися лише двічі на рік, оскільки рідним ув’язнених не дозволялося робити цього частіше. Посилка була від Миколиного дядька. Той передав своєму племіннику батон, солонину, цукор і часник. Хлопець подумав, що аж тепер зможе досхочу наїстися. Табірний лікар оглянув вміст посилки і сказав, що сало зіпсоване. Микола дуже засмутився, але йому таки вдалося випросити те сало. Байдуже, що зіпсоване. їсти ж так хотілося!.. Хлопця в бараці зустріли десятки голодних очей. Вони жадібно блукали по Миколиній посилці. Він же виліз на нари і почав роздавати кожному по кусочку хліба і зубку часнику. Сам їв той часник, наче яблуко. Навіть не відчував різниці, бо давно вже забув його смак. їв і зіпсовану солонину. Вранці знову до праці. Надворі мороз за 40 градусів, проте Миколі жарко. Розстібнув бушлат - не допомагає. Коли пролунав наказ повертатися до камери, ноги вже не тримали Миколу. Його взяли під руки і повели в санчастину. Там йому дали аспірин, а потім посадили в машину та відвезли в табір. В дорозі їх супроводжував солдат. Коли прибули на місце, Миколі одразу принесли обід, але він нічого не міг їсти. Його відвезли до лікаря. Той оглянув хворого і запитав:
– Що?! Посилку отримував?
– Ні...
– Добре. Иди в барак, полежи до вечора. Як буде зовсім погано - прийдеш.
Увечері Миколі стало краще.
Взимку 1951 року в бараці знову бунт. Обурені жахливими умовами утримання, в’язні вийшли з-під контролю. На кількох вантажних машинах приїхали солдати і відкрили вогонь. Убили сімох чоловік. Це налякало бунтівників, і вони дуже швидко вгамувалися. В камерах провели обшук. Перевернули все з ніг на голову.
Молодому Миколі було важко жити разом зі старшими в’язнями. Він робив усе для того, аби уникати будь-яких конфліктів, бо прекрасно розумів, що можна нажити собі зайвих недругів. Одного разу до нього звернувся табірник Василь: “Можеш принести мені відро води?" Микола подумав, що той, можливо, дасть чогось поїсти, тому й побіг по воду. Набрав піввідра, бо більше не міг донести. Але Василь нічого йому не дав. Однак, коли настав обід, приніс дві великі тарілки каші.
– Володько! Бачиш цього пацана?! - крикнув Василь до кухаря, кивнувши в бік Миколи.
– Бачу.
– То візьми над ним шефство.
Василь дав Миколі два черпаки вівсяної каші. Той так жадібно їв, що згодом аж розпух живіт. Проте нікому не зізнавався, що погано себе почуває, адже боявся, що перестануть годувати кашею. За місяць Микола набрав вагу. Йому навіть прізвисько дали - “Боцман”.
Було й так, що Миколі переказали 100 крб. Він навіть не здогадувався хто. На радощах не знав, що з тими грішми робити. Накупив цукерок, повидла.
Пізніше його перевели в Омськ. Адаптація проходила дуже важко. В новому бараці не було навіть нар. В’язні дуже мучились. А хто не витримував, того кидали в ізолятор. Одного разу вночі до камери увірвалися п’яні чекісти. Вони підняли в’язнів, вивели їх надвір, там всіх перерахували і наказали йти вперед. Йшли довго. Кругом кучугури снігу. Холодно. Нічого ніде не видно. Нарешті вони побачили хатину. Виявилось, що то був штаб наглядачів. В’язнів заводили по одному. Били. Із-за дверей чулися крики:
– Прізвище, ім’я, по батькові? Рік народження...
– Роздягайся догола. Нічого, нічого... В мене півень всю зиму босий ходить. А ви... Ви живі трупи!
Дійшла черга й до Миколи. Він відчиняє двері, а там всі сидять на підлозі. Побиті, закривавлені. їм видали по 300 грамів хліба, а на третій день - по мисці каші. Випустили аж через 10 днів. Коли Микола вийшов надвір, то йому жовтіло в очах. Ноги не тримали. Весною табірників відправили на робочу зону. Там вони будували місто.
У 1954 році Микола опинився на мідних рудниках. Подейкували, що там 2-3 місяці побудеш і вмираєш, але Микола вижив і тут. Багато що йому довелося пережити, доки дочекався звільнення. І важка, непосильна праця на різних будівництвах, і штрафні табори... Так тривало 6 років.
23 липня 1956 року Кушнірюка Миколу Івановича звільнили з ВТТ. Він повернувся в рідні Топорівці. В той час батько вже був удома (його звільнили роком раніше). Нарешті дружня родина Кушнірюків зібралася разом. Довгі роки ув’язнення позаду, а попереду - нове життя і все ті ж сподівання дочекатися вільної України.
Реабілітований Кушнірюк Микола Іванович 29 грудня 1991 року прокуратурою Чернівецької області.
Опрацював Іван Фостій
Джерела та література
ДА СБУ ЧО. - Спр. П-5756.
м. Чернівці
15.12.2008 р
Надруковано: Реабілітовані історією. Чернівецька область. Книга друга. Чернівці: Книга пам'яті України, 2010. С. 358-364