Не згасне пам’ять і любов не згасне, бо рід коріння мусить пам’ятати. Стоїть над нами Берегиня роду – Богиня Предвічна мати.
Так започаткувала свій родинний альбом п. Марія Ахтемійчук – Іванова, дочка славного борця за національну ідею, члена ОУН, зв’язкового УПА, будівничого нашої незалежної України Івана Ахтемійчука.
Іван Ахтемійчук народився 11 травня 1920 року в с.Ставчани, Кіцманського району. Закінчив 7 класів румунською мовою, а рідну українську здобував самотужки. Допитливого і розумного хлопчика запримітив сільський священик Козарійчук, давав йому читати українські книжки зі своєї бібліотеки. Івась дуже любив читати про Запорізьку Січ, гетьмана Мазепу, про Січових Стрільців. Уже тоді у малого Івасика утверджувалась в його серденьку безмежна любов до рідного краю, до його стражденного народу, до рідної мови. Бо не раз відчував на своїй дитячій спині удари румунського жандарма за вжите рідне українське слово. Навіть до мами не дозволяли говорити рідною мовою.
Коли йому виповнилося 20 років, його забрали до румунської армії, звідки повернувся через півтора року. В 1942 році вступає в ряди Організації Українських Націоналістів, склав присягу на вірність Україні, пройшов вишкіл, отримує псевдо «Каштан». Думав боротися разом з друзями за встановлення держави Україна. Але наближення фронту внесло свої корективи – його знову призивають до війська і посилають на 1-й «український» фронт. Кілька разів поранений. Останній осколок дістав його аж на ріці Одері: тяжке поранення, госпіталь...
Додому повернувся влітку 1945 року. Одружився з Мафтою Алексієвич, вдовою загиблого односельчанина. Мафта була дочкою репресованого сільського лікаря Якова Алексієвича, мала зв’язок з підпіллям, виконувала обов’язки зв’язкової УПА. Іван Магдалинович також не стояв осторонь, як член ОУН допомагав УПА. Арештували Івана Ахтемійчука влітку 1947 року, а через два місяці народилася донечка Марічка, яку він побачив через 9 років. Суджений був за статтею 54 – 1а - 11 терміном на 10 років, присуд відбував у Мордовських концтаборах. Повернувся на Буковину 1956 року згідно амністії, пов’язаної зі смертю Сталіна. В 1958 році разом з дружиною поїхав на Урал, де були на спецпоселенні рідні його дружини – чотири сестри та дві могилки батьків. Після повернення з Сибіру, побудував хату з того дерева, яке заробив на Уралі. Працював в селі на різних роботах, як майстер будівельник.
З часу здобуття Незалежності нашої держави, активно включається у політичне і суспільне життя рідного краю. Відчуваючи наближення демократичних перемін, почав будити народ. Організував у Ставчанах осередок Товариства української мови імені Т.Шевченка, став ініціатором повернення в село пам’ятника Т.Шевченка, освячення національного прапора, запровадження уроків релігії в місцевій школі. З часу створення Товариства політв’язнів в Кіцманському районі, був його співзасновником і обраний заступником голови Товариства. Активно сприяв побудові нової церкви, яка і досі, нажаль, належить Московському патріархату.
Видно так вже на роду написано – боротись і терпіти, прагнути і перемагати.
Родина Ахтемійчуків.
Посвята воякам УПА родини Ахтемійчук
БОЛЮЧІ ПИТАННЯ АХТЕМІЙЧУКІВ
Коли весною ветерани,
Святкуючи Велику Перемогу,
Крокують гордо з орденами,
Мене питання мучать знову.
Після війни літ 60 минуло.
Всі ці роки – у почестях у славі...
Але ж УПА у нас теж була –
Захисники Вкраїни без держави.
Їм нагороди також видавали
Й путівки на Сибір і Соловки.
А тим хто вижив – жити не давали
Невизнані повстанські вояки.
«Якби ж то в нас таке військо, –
Де Голь колись з сумом сказав, –
Ніколи би чобіт фашистський
Моєї землі не топтав!»
Я не дивуюсь комуністам –
Для них утопія свята.
Тож смокчуть, як собаки кістку,
Хоч там поживи і нема.
Буксує у Верховній Раді
На симоняках боротьба...
Та поясніть же всім, громаді,
Що визнаєте те, чого нема.
Те, що було ви знати не хотіли,
Бо вдруге вас не оберуть совки
Ви як тля – боротись не посміли
Вам над усе посади і пайки.
А воїнство, не визнане по суті,
Не наріка. Й не каються вони.
Дітей зростили, виховали внуків
І моляться, щоб стали ви людьми.
Марія Іванова.
Марія Іванова виховала двох синів Віктора та Сергія. Старший син Віктор трагічно загинув, залишивши своїй родині і всім нам чудові малюнки.
Це його бачення молодої Української держави, наче весняне плетиво дивовижних барв природи.
Надруковано: Войцехівська І.Ф. Долі тисячі доріг. Чернівці: Місто, 2014. - С. 388-394