Свідчення очевидців, які утримувалися в приміщенні НКВД-НКГБ, яке знаходилося за адресою: вулиця Ольги Кобилянської, 28 (нині - приміщення Краєзнавчого музею), зібрані з метою встановлення меморіальної дошки

В 2012 році, Святослав Васильович Мельничук передав мені папку, де знаходилися свідчення 7-ох осіб, які проходили допити і катування в будинку № 28 по вул. Ольги Кобилянської в м.Чернівці. За радянських часів в цій будівлі протягом 1940-1941 та 1944-1955 рр. комуністи влаштували катівню НКВД. А з 1955 року будинок передано під Краєзнавчий музей. Свідчення збиралися в час Незалежності України з метою встановлення меморіальної дошки на цьому будинку.

Крім цього в папці знаходилася маленька записка на моє прізвище від працівника Краєзнавчого музею п. Дмитра Тащука, такого змісту:

«Шановна пані Войцехівська!
Зазначений матеріал свідчень осіб, що зазнали репресій, необхідно завірити печаткою, оригінали представити обласній державній адміністрації. Адміністрації музею не можливо зробити це без належно оформлених свідчень.
З повагою    Дмитро Тащук (підпис)
м. Чернівці, 1995 р.

Надто довгою, аж 17 років, була дорога цієї папки до мене, в якій містилися такі цінні матеріали. Не розумію, чому так довго Святослав Васильович тримав її у себе без всякої потреби? Чому не передав папку своєчасно?

Нарешті ці свідчення будуть опубліковані і широке коло читачів зможе прочитати правду про ті страшні методи катувань, які застосовувала до українських патріотів безбожна, жорстока окупаційна російсько-комуністична влада.

Це тисячна доля їх злочинів, всього описати не вистачає сил і нервів.

Цю необхідну роботу проводив викладач університету, сьогодні на жаль уже покійний, п. Степан Далавурак.

Вважаю, що всі спогади мають бути оприлюднені, в силу того, що є аргументованими свідченнями про нелюдські жорстокі ставлення до політичних в’язнів нових російських окупантів нещасної України.

В свій час я зверталася до директора музею з проханням дозволити піти в підвал, де проводилися розстріли, щоб сфотографувати той коридор – останню дорогу приречених на смерть. Але ця пані (не хочу називати її прізвища) сказала, що там уже нічого не знайти, був ремонт і всі сліди від куль зникли під шаром штукатурки. Вірю, що слідів немає, але сам коридор – остання стежина-дорога їхнього життя, ту «алфавітку», за дверима якої в’язні приймали страшні муки, залишилася і її необхідно показати нашому суспільству. Але – Ні! Не дозволила!

Ірина Войцехівська

Спогади Пантелеймона Василевського про тортури в приміщенні по вулиці Кобилянської, 28

КАМЕРА З ЛІТЕРОЮ «В»

«О 23 годині з 4 на 5 липня 1948 року мене було заарештовано на ходу поїзда Чернівці – Одеса на станції Новоселиця, звідки опергрупа УМГБ привезла мене опівночі назад в Чернівці у згаданий будинок (вул.Кобилянської, 28). Керував опергрупою капітан Воронов і капітан Кисельов з 2-го і 5-го відділу того ж управління. Заводили мене в будинок через вхід, що напроти кафедрального собору. У тих дверях є ще досі «вічко» крізь яке охорона з середини дивилася на прибулих. Привезли мене з моєю великою валізою, повного націоналістичної літератури, як виготовленої у Чернівцях, так і доставленої зв’язковим з Косова, яку привозив студент-заочник Микола Михайлович Лепкалюк (двоюрідний брат Ірини Лепкалюк «Лесі», дружини Сталя). Він 1929 р.н. – на 7 років молодший від мене, але гуцул твердий «як камінь». Про нього я ще згадаю.

Їдучи на канікули на Кубань до матері, я віз черговий раз літературу, щоб по дорозі здати її в Донбасі на певних станціях, а зразки привезти до м.Єйська для окружного проводу ОУН там же. Але це окрема тема...

Мене негайно розділи до гола, п’ятеро чекістів вели ретельний обшук і мене і всього, що було зі мною. Я нічого так не боявся, як за два конспекти з англійської мови, де поміж строк спеціальним чорнилом (невидимим) було листування від обласного провідника «Сталя» (Савчак Василь) і «Сходу – Яреми» (Матвійчук Дмитро Онуфрійович) до їхніх друзів на Кубані, окружного провідника «Голуба» та сотенного «Шума» (Плетінь Дмитро), які в 1946 і 1947 роках виряджали мене на Буковину з певним завданням і зв’язками до «Сталя». Після проведеного обшуку прийшли 2 полковники – начальник УМГБ Реше- тов і його заступник Данило Шевченко, з сином якого Владленом я сидів на одній лавці і ніби дружив. Решетов оглянувши «улікі» проти мене сказав до Шевченка: «Он бывал у тебя дома часто, вот и любуйся ним и занимайся ним. Видишь теперь, какой зто был гад хитрый» і пішов геть. Вже згодом, днів через 12 мене ще раз привезе Шевченко зі слідчої тюрми до кабінету Решетова, де буде присутній колишній ректор університету професор Каніболоцький і почали мене «сватати» до співпраці зі «славними органами», бо ж він знав мене добре, як гарного, перспективного студента. Я категорично відмовився. Змінивши доброту на злість він мовив: «Ладно, умереть быстро не дадим, но умирать будеш долго» – і сказав комусь по телефону – «Этого в камеру «В», пусти через алфавитку, понял?»

Тієї ж миті я згадав розмову з Владіком Шевченком, коли я вдаючи наївного «східняка» завів обережно розмову про бандерівців, мовляв, як вони себе поводять, коли потрапляють у руки чекістів. Бажаючи похвалитися своєю обізнаністю, він сказав: «А там у баті єсть такая «Алфавітка», где могут заставить і мертвих заговорить». Подробиць він не говорив, а мені допитуватися було незручно.

І тут до кабінету зайшов капітан Воронов, надів мені наручники і повів коридором до таємничої алфавітки. Почало світати, як ми спустилися в підвал, де я побачив ряд камер, на дверях яких білою фарбою були чітко виведені літери А, Б, В, Г і далі за порядком. Воронов відчинив двері камери «В», освітленої сильним білим плафоном. У камері стояло два міцних «парня» у синіх комбінезонах з дерев’яними молотками в руках. Посеред камери стояла масивна лава, прикручена до підлоги. Не встиг я добре збагнути що до чого, як мене кинули долілиць на лаву і прив’язали широкими поясами попід пахи, в поясі і нижче колін, а ступні мали звисати з кінця лави. За командою Воронова «раз» мене сильно вдарили молотками в п’яти так, що сила удару йшла вздовж тіла. Від удару мені привиділося наче мозок з голови вилетів уперед, в очах потемніло і вони також вилітають геть, а туловище залишилося. Ноги відразу задеревеніли до колін. Не питали і не говорили до мене нічого тільки били і били з інтервалами, поки не хлинула носом кров. Я втратив орієнтацію в часі та просторі, мені здавалося, що замість мене стало два чи три єства. Воронов сказав заткнути мені носа, перевернути «вверх мордой». Я ледь не захлинувся кров’ю, але вчасно повернув голову набік. За ввесь час я не крикнув і не сказав ні слова. Зачув сильне вищання циркулярки, а з сусідньої камери чулися жіночі крики. Через деякий час мене відв’язали, але я не міг стати на ноги – дуже боліли. Тоді вони взяли мене під пахи і потягнули до туалету відмивати кров. Потім знову до кабінету № 6, де сидів Д.Шевченко. По телефону викликав медсестру, щоб дала мені укол з подвійною дозою кордиаміну, після чого мені стало трохи легше. Прийшов капітан Кисельов, надів мені наручники і повів у бічне крило будинку. Відчинив двері якоїсь камери і я побачив Коню Лепкалюка (Миколу), який був сильно катований, вся спина була вкрита синіми полосами від нагайки (він був роздягнутий до пояса). Я зрозумів, що він до нічого не признається і що вони його можуть закатувати до смерті, тоді крикнув: «Миколо, вони не знають більше як ми робили тут. Все вали на мене». І в ту ж мить оглушив мене сильний удар в ліве вухо, наслідок якого відчуваю і сьогодні. Привели мене знову в кабінет капітана Кисельова, де він почав писати перший протокол. Надвечір дали мені вперше напитися і кусочок хліба. В ранці мене вивезли з внутрішнього дворика в легковій машині до слідчої тюрми, шо на вул.Шевченка, навпроти костелу, і помістили в камеру № 7, де був один старший чоловік. Як з’ясувалося, до арешту він працював учителем німецької мови в с.Ставчани. Це був Потап’євич Леонід Денисович. Дуже турбувався за свою єдину доньку Олю. Я звернув увагу, що в нього під нігтями лівої руки все багрово – синє і з під нігтів сочиться гній. Він розповів мені, як його катували в «алфавітці» в камері Б. Там був станок в який міцно затискували кість руки, назустріч пальцям рухався «автомат» з грубими голками...Але я нікого не видав, не пішов проти своєї честі.

І яка мала бути сила волі у цієї людини, щоб витерпіти такий шалений біль.

Пантелеймон Василевський м. Дрогобич.

Спогади Мирослава Нижника про утримання в приміщенні по вулиці Кобилянської, 28

ВИРОК П’ЯТЬ РОКІВ

Я, Нижник Мирослав Прокопович, 1928 року народження, мешканець с. Попельники Снятинського району Івано-Франківської області свідчу, що будучи студентом Чернівецького державного університету, 19 травня 1949 року був заарештований більшовицькою охранкою на території університету і доставлений до каземату НКВД, що на вул. Ольги Кобилянської, 28.

Свій перший екзамен «новобранця» я видержав достойно і не впав в паніку, навпаки, зорганізував себе і показав свою гідність як людини, що вміє себе відстояти.

Не дивлячись на те, що я інвалід дитинства, вони, не гаючи часу, приступили до своєї підлої роботи. Пішли в рух методи устрашування, шокуючи людину, домогтися морального зламу. Озброєні ножами неприродної величини і безпардонні у своїх висловах, вони прикладали вістря своїх кинджалів до мого горла, до живота, вимагаючи зізнань. Кидали в мене і поза мене табуретку і страшно реготали, коли я корчився від болю. А потім навмисне вирівнювали мене, б’ючи спиною до стінки.

Нарешті запропонували мені повністю роздягтися. Не буваючи в таких перипетіях, я уявив собі, що хочуть різати по голому тілі, то вирішив цього не робити. Зустрівши категоричний спротив, вони пояснили мені чого від мене хочуть. Виявилося, що це первинна обробка поступаючих. Всі речі заборонені в казематі вони в мене забрали і склали відповідний акт. З цього моменту я став в’язнем у слідчого Григорія Путінцева і мешканцем камери № 30. Тут я пройшов етап практичної дії надламу людської психіки одним із котрого було застосування голодовки (заборона передач) і дуже дошкульне для молодої людини – недосипання. Постійні нічні допити до того, що наприкінці п’ятимісячного перебування в цій катівні, мій фізичний стан зупинився на критичній точці. І коли мені запропонували побачення з моїми рідними, то я, на превелике здивування слідчого, відмовився від цього. Це теж входило в програму їхніх дій: надія на вплив рідних і в той же час підслуховування розмов. Я не хотів своїм виглядом добивати моїх рідних і, ковтаючи гіркі сльози, вітав у думках і спогадах про них. Тут я вперше і востаннє відчув сльози на своїх очах. Душа черствіла і збирала матеріали для відплати.

Слідство тривало. Шукали матеріали де тільки могли. Але безрезультатно. Ні про себе ні про інших нічого не знав і нікому свідком не був. І це мене врятувало від великого терміну. Тоді вони взялися на хитрощі – підсовували мені «насєдок». Але і тут мене Бог милував, я не піддавався на їхні хитрощі. Та на сам кінець вони запропонували мені свободу і життя на обмін життя іншого. їм вкрай потрібно було ліквідувати грозу на Західній Україні відомого борця за волю України і свого народу – сотника «Чорноту» (Зозулика Йосафата). Якщо я знайду його місце перебування, то вони мені дарують свободу. Потрібно було тільки пообіцяти і вони мене відпускають. Для них не існувало і не існує високих ідей жертовності в ім’я свободи і процвітання тих, що остануться.

Я син свого народу, син порядних батьків. Не посмів заради себе пожертвувати тими, кого любив і шаную до нині. Я з піднятою головою вислухав свій вирок: «за антирадянську пропаганду винесено вирок п’ять років позбавлення волі», хоч доказів не мали ніяких.

Але за те в мене совість чиста і я тепер, перебуваючи в рядах УРП, працюю не покладаючи рук, щоб остаточно позбутися більшовицької нечесті.

Нижник М.П.
с. Попельники, Снятинського району Івано-Франківської області.

Спогади Івана Салія про утримання в будинку по вулиці Ольги Кобилянської

ВИБИВ ЗУБИ, А ТЕПЕР - ДУШУ

Шановний п. Далавурак!

Я, Ігор Салій, справді сидів 2 доби з 07 - 09 липня 1949 року в будинку 28, по вул.О.Кобилянської, де тоді знаходилося Чернівецьке управління НКВД.

Мене забрали з дому в с. Будилові Снятинського району 06 липня 1949 року вранці. Під час обшуку був майор і двоє в цивільному - працівники Чернівецького обласного НКВД. Із Снятинських був Романчук, бувший стрибок, тоді вже молодший лейтенант міліції. В наручниках доставили мене у снятинське НКВД, відразу тодішній оперуповноважений ст. лейтенант Краснов вибив мені два зуба. Далеко пізніше, вже в 70-х роках він був начальником держбезпеки в м. Коломиї і часто не давав мені спокою. При зустрічах завжди нагадував, що це він вибив мені зуби і що тепер черга вибити мені й душу.

Розписавшись у відомості про те, що я уже ними взятий, повезли мене в Чернівці в НКВД, що тоді було на вул.О.Кобилянської, 28.

Слідчий, який допитував мене, вимагав дати повідомлення про станичну Галину Зайшлу, але вона вже була заарештована минулого року і засуджена. Також питав про кущового Скорейка – «Батька». Найбільше питав про наявність підпільної організації в ЧДУ. Я все заперечував і мій слідчий з доброго поступово перейшов на крик, погрози та образи, а потім осатанів. Отак тривало довго. Мусів відповідати стоячи, що було дуже важко. Мушу ше добавити, що я тоді хворів на туберкульоз. Диспансерна книжка, в якій був графік днів і доза нагнітання повітря, яким стискали мені праву сторону легень знаходилася в мене в кишені і я показав її. Та тут я напевно поспішив. Через короткий час мене перевели у підвал, де була типова сіра гнітюча кімната допитів. Світло було направлене мені прямо в обличчя. Я скоро відчув пекучий біль в очах. Було відчуття, що мені засипали очі піском. Сідати я не мав права, хоча прикута до підлоги табуретка була поряд.

Над ранком мене залишили на кілька годин в спокою. З 8-ої години ранку знову мене допитували. Декілька слідчих мінялися по черзі. На моє прохання дозволити піти в туалет, я почув глумливу відповідь, що скоро я забуду про таку потребу. Мене допитували цілий день, і допит продовжувався ще в ночі. Вже десь за північ почали мене бити. Слідчий з люттю говорив, що тепер на кінець з мене зроблять «відбивну». По виклику зайшов здоровань, майстер катівського ремесла. Він безпощадно бив мене, найбільше в живіт і попід груди. Це продовжувалося два дні, поки я не зригнув кров’ю. Мене знесиленого вивели попід руки і кинули на долівку якогось приміщення, я був у напівзабутті, сильну біль відчував навіть при віддиху, все тіло щеміло і горіло.

На ранок 09 липня мене вивели у двір, посадили у «воронок» і повезли у слідчу тюрму КДБ. Це неподалік від мого першого перебування, а через дорогу костел, що біля базару, поряд гуртожиток медінституту. Санкція на мій арешт уже була підписана прокурором. З цього часу почався офіційний відлік мого ув’язнення.

Пане Далавурак!

Все те, що залишилося в моїй пам’яті висилаю Вам. Тільки вибачте за папір.

З повагою Ігор Салій, м.Коломия.

Спогади Петра Москалика про утримання в приміщенні по вулиці Кобилянської, 28

ЖИВИЙ СВІДОК

Шановний пане Далавурак!

Отримавши Ваше повідомлення про можливе встановлення на будинку № 28 на вул. Кобилянській – колишнє Чернівецьке НКВС – меморіальної дошки відповідного змісту...

Я, Москалик Петро Іванович, бувший студент ЧДУ, як живий нині свідок тодішніх подій, власноручним підписом засвідчую наступний факт:

Після арешту, вночі 2 січня 1948 року, мене дійсно утримували в цьому зловісному будинку 2-3 доби, де проводили, за висловом самих же енкаведистів – виконавців тієї нелюдської екзекуції «первую санобработку», тобто побої канчуками з 3-х жильного кабелю, вставлення пальців рук у щілини дверей, «боксерські» прийоми. Заборони спати (безсоння), безперервне стояння на ногах та й навіть імітація розстрілу на розвалинах якогось незнайомого об’єкту – цілий букет вишуканого остракізму.

м.Яремче. 06.04.1995 р.            Москалик П.І.

Спогади Іллі Столярчука про утримання в приміщенні по вул. О. Кобилянської, 28

ЩОГОДИНИ КОМАНДА «ВИХАДІ!»

Я, Столярчук Ілля Миколайович, є живим свідком того, що відбувалося в приміщенні НКВС по вул. О. Кобилянської, 28. Звичайно я не можу розповісти про всі знущання над нашим народом в той час. Про це вже багато сказано і написано.

Я був в тому приміщенні тільки один день. Коли мене арештували (а робили вони це тільки вночі), то зразу повели на вул. Ольги Кобилянської у приміщення НКВС. Саме в цьому приміщенні я пройшов перші допити. Допитували мене цілий день, спочатку один, потім відправили в камеру. Не встиг присісти, як тут же відчинилися двері і пролунала команда: «Вихаді».

Ця процедура тривала цілий день. Прізвищ тих, хто проводив допити я не пам’ятаю. Знаю одне, що вимотали з мене всі сили. Коли ввечері мене привезли до тюрми на вул. Шевченка і посадили в карцер, я впав на цементну підлогу, як не живий, бо був голодний і вимучений. На другий день в обід дали якоїсь баланди і кусок хліба.

Про звірське знущання над людьми розказували люди, що були зі мною в тюрмі. Все це я можу підтвердити завжди і всюди де буде потрібно.

І. Столярчук, м. Снятин.

Свідчення Ореста Кухти про умови його утримання в приміщенні НКВД по вулиці Кобилянської, 28

ВСТАНОВЛЕННЯ МЕМОРІАЛЬНОЇ ДОШКИ - ДОЦІЛЬНЕ

Я, Кухта Орест Вікторович, народився 23.08.1928 р.н., підтверджую, що в будинку № 28 по вул. Ольги Кобилянської (нині Краєзнавчий музей) в 1944-1952 рр. знаходилося Чернівецьке управління НКВС – НКДБ, де допитували і катували кращих дочок і синів України.

Мій покійний батько, Кухта Віктор Тодорович, 1893 року народження, і я там перебували на допитах з 28 січня до початку лютого 1945 року і піддавались остракізму.

Встановлення меморіальної дошки на нинішнім Краєзнавчім музеї, де знаходилося таке одіозне управління, доцільне.

10.04.1995 р. 

ДОШКА - СВІДОК НАШОЇ ІСТОРІЇ

Шановний друже Степане !

Дякую за інформацію про встановлення меморіальної дошки на будинку, де в 1844 – 1952 роках знаходилось Чернівецьке управління НКВС.

Моя мама і я можемо засвідчити про допити і тортури, які пережили ми на початку 1948 року в тому будинку. Нехай ця меморіальна дошка буде свідком нашої історії, котру повинні знати наші нащадки.

Слава Богу, що ті жахливі часи і сама колишня більшовицька імперія вже стали історичним минулим і патріоти України, котрим пощастило залишитися живими, можуть радіти розбудові, віками вистражданої УССД.

Для мене і друзів моїх залишилось ще одне законне бажання – діждатися Нюрнбергу – 2 міжнародного суду над злочинною КПСС.

З пошаною, Кузьма Хобзей.    м. Чернівці, 1995 р.

На жаль, виконати цей добрий і необхідний задум не судилося. На перешкоді стала раптова, неждана смерть п. Степана Далавурака.

Добре, що хоч книжка спогадів репресованих студентів Чернівецького університету «З аудиторії – за грати» побачила світ уже після смерті п. Степана, як пам’ять його славній подвижницькій праці. Ця праця вийшла завдячуючи доцентові ЧНУ п. Михайлові Свердану.

Можливо п. Михайло проявить ініціативу і ми разом довершимо працю покійного п. Далавурака і встановимо пам’ятну дошку на будинку Краєзнавчого музею за адресою: м. Чернівці, вул. Кобилянської, 28?

Надруковано: Войцехівська І.Ф. Долі тисячі доріг. Чернівці: Місто, 2014. - С. 466-478