Іван ФОСТІЙ

АРТЕМІЗІЯ ГАЛИЦЬКА - ПРОВІДНИК ОУН БУКОВИНИ

ВІДШУМІЛА потужна гроза національно-визвольної боротьби українського народу, що вирувала довгих 25 років з різним рівнем напруги на всіх українських землях. Поступово все ширше відкриваються архіви колишніх НКВС та НКДБ, МВС та МДБ. Історики і журналісти мають змогу об’єктивно, неупереджено сказати гірку, часом пекучу і болючу правду про ту справді велику, справді героїчну і водночас трагічну боротьбу, яка незважаючи на всі втрати і поразки, все ж таки вийшла на фініш з переможним стягом самостійної, незалежної держави Україна.

Серед багатьох визначних постатей цієї боротьби особливо виділяється своєю наполегливістю, мужністю і відданістю справі визволення Артемізія Георгіївна Галицька, що мала псевдонім “Мотря Федькович”, який часто підмінявся лише одним іменем “Мотря”.¹

Хто ж вона така? Який її родовід? Народилася 1912 р. ус. Нова Жучка під Чернівцями (нині - це місто Чернівці) в багатодітній родині сільського чоботаря Георгія Пилиповича та його вірної дружини Марії Пилипівни Галицьких, які одружилися 1884 р. і вже у 1885 р. явили світові свого первістка Миколу, за ним у 1888 р. народився Семен, у 1898-му - дочка Стефанія, у 1902-му - Корнилій, у 1907-му Іларій. Були ще Петро, Павло, Євгенія, які рано померли. Роки їх народження і смерті встановити не вдалося. Сестра Ольга працювала вчителькою в Довгопіллі, де була отруєна в 1933 р. У 1912 р. народилася Артемізія, яку в родині ласкаво називали Мізя².

Як не важко було сільському шевцю ростити і виховувати шістьох хлопців і чотирьох дівчат, все ж таки він намагався усім їм дати освіту і вивести в люди. Румунську окупацію Буковини родина не сприйняла і вела проти неї напружену боротьбу. Микола у 1916 р. виїхав до США, а Іларій у 1925-му вибув до Канади. Семен закінчив у 1912 р. гімназію в Чернівцях, був у 1914 р. призваний до австрійського війська, де дослужився до обер-лейтенанта. Певний час був ординарцем у принца Вільгельма Габсбурга, який засвідчував свою любов до українців тим, що носив вишивану сорочку, писав українською мовою вірші, які підписував псевдонімом “Василь Вишиваний”. Після розпаду Австро-Угорщини Семен у чині поручика в жовтні 1918 р. вступив до Української галицької армії і командував батареєю гаубиць на українсько-польському фронті. Корнилій жив у Галаці і працював електриком у порту. Був інвалідом Другої світової війни і помер там у 1961 р.³ Стефанія закінчила учительську семінарію і з 1921 р. працювала учителькою в с. Арбора, а потім інспектором народних шкіл Сучавського повіту Румунії. Як жили за кордоном Микола та Іларій, детальних відомостей, на жаль, не маємо. Відомо, що Миколау 1924 р. жив у м. Мельбоквісі, а Іларій у 1925 р. мешкав біля Чикаго і працював у якогось фермера. Семен же, воюючи у складі Української галицької армії, потрапив у полон до червоних, був завербований у симпатики РКП(б) і направлений у Заліщицький ревком, звідки восени 1920 р. перейшов на Буковину і виїхав на навчання в Прагу, де закінчив правничий відділ Українського вільного університету, там же вступив до КПЗУ і в березні 1926 р. був направлений на партійну роботу в ЦК КПБ. Після провалу в липні 1926 р. конспіративної квартири ЦК КПБ у хаті Іллі Клевчука в Мамаївцях⁴, С.Г. Галицького обирають секретарем Буковинського крайкому Комуністичної партії Румунії. На цій підпільній посаді він працює до осені 1931 р., коли його відкликали в Москву для роботи в Комінтерні. На V з’їзді Комуністичної партії Румунії його обирають членом ЦК і членом Політбюро ЦК КПР. Він активно працював у Комінтерні під псевдонімом Альфред Веддінг до 2 лютого 1936 р., коли був арештований органами НКВС СРСР. 7 вересня 1936 р. Особливою нарадою при НКВС СРСР звинувачений у шпигунській діяльності і засуджений до 5 р. ВТТ НКВС СРСР. Відбувши це покарання, працював вільнонайманим обліковцем на копальні “Гвардієць” на Колимі, де його заарештували вдруге, звинуватили в антирадянській пропаганді і 18-21 травня 1946 р. засудили до 4 р. ВТТ і 3 р. позбавлення політичних прав. Після звільнення С.Г. Галицького відправляють в Агульський психоневрологічний інтернат Ірбейського р-ну Красноярського краю, де він і помер 28 листопада 1954 р.⁵

Постановою військового трибуналу Московського військового округу від 23 листопада 1964 р. постанову Особливої наради при НКВС СРСР від 7 вересня 1936 р. щодо Галицького Семена Георгійовича (Альфреда Веддінга) скасовано і справу судочинством припинено за відсутністю в його діях складу злочину⁶.

Наш нарис присвячений найменшій із великої родини Галицьких - Артемізїї. У своїх зізнаннях перед слідчими НКДБ 18 квітня 1945 р. вона заявила, що народилась у міщанській сім’ї, що румунські окупаційні порядки розігнали членів батьківської родини по різних світах. Батько Галицький Георгій Пилипович помер від раку 6 грудня 1930 р. Мати в 1934 р. покинула рідне село і виїхала в Румунію до доньки Стефанїї, яка одружилася в 1925 р. з Миколою Гирюком і працювала вчителькою в с. Арбора Сучавського повіту, де й померла в 1958 р. теж від раку⁷.

Артемізія у 1932 р. закінчила в Ботошанах учительську гімназію і в 1932-1933 н.р. працювала вчителькою в с. Довгопіллі тоді Сторожинецького повіту.

Гірський клімат недуже подобався Артемізїї, і вона у 1933-1934 н.р. перебирається в с. Чорнівку Чернівецького повіту, в 1934-1935-му-в с. Калафіндешти Радівецького повіту, в 1936-1940 рр. учителювала в с. Опришени нині Глибоцького р-ну, в 1940-1941 рр. – в с. Дерманешти Сучавського повіту Румунії, а в 1941-1942 н.р. - в с. Адинката (Глибока) Сучавського повіту...

Таке мандрування по школах було обумовлено тим, що вчителів-українців не дуже шанували в Румунії, а ще й тому, що дівчина хотіла влаштуватися на роботу в якійсь із міських шкіл, але вільних місць не було і вона мусила кружляти по довколишніх селах.

"Навчання на рідній українській мові румунська влада суворо забороняла, – розповідала Артемізія лейтенантові держбезпеки Перепелиці 9 березня 1945 р., - однак в окремих селах були організовані українські школи, в яких учили мову, історію та культуру українського народу.

Ще в 1942 р. в Садгорі доктором Кириловим були відкриті курси для дітей українців, на які я була запрошена як викладач української мови. Тут я добре познайомилась з доктором Кириловим, який мав тоді великий авторитет серед української інтелігенції. З його допомогою я вступила в українську народну школу, організовану ним при Українському Народному Домі в Чернівцях. Тут я теж викладала українську мову, познайомилась з багатьма видатними українцями.

В 1940 р. я переїхала в Румунію, де зустрілася з колишнім членом української школи Денисом Квітковським. Він познайомив мене із Семеном Чорнухою, Андрієм Бойком, Тетяною Шинкарук - дружиною Чорнухи, інженерами Івановичем і Березкою. Від них я дізналась, що в Румунії виходить український журнал "Батава ", головним редактором якого був емігрант Русов. З ним мене познайомила Лідія Щербанович. Через Русова я познайомилася з Дмитром Донцовим, який брав активну участь у “Батові"⁸.

Тоді іце особливої націоналістичної роботи на території Румунії не проводилося, - стверджувала Артемізія, - але було засновано товариство "Буковина", яке об'єднувало усіх українських емігрантів у Бухаресті і в Румунії взагалі. При румунському Міністерстві пропаганди було утворено український відділ пропаганди, яким керував колишній член Центральної ради Української Народної Республіки Ковалевський, близький товариш Голови Центральної ради УНР Михайла Сергійовича Грушевського.⁹

У цьому відділі Артемізія зустрічалася зі своїм двоюрідним братом Юрієм Сербинюком, колишнім депутатом румунського парламенту і редактором газети “Час” у 1928-1938 рр., а потім “Життя”, національним активістом Гаврилюком та іншими діячами українського національного руху.

В 1940 р. Артемізія Галицька за дорученням Дениса Квітковського збирала гроші, одяг та медикаменти на допомогу в’язням, арештованим румунською владою. Зібрані ліки та одяг, а також 35 тисяч лей Артемізія передала Денису Квітковському, які він використав за призначенням.

Весною 1941 р. у Румунію з Кракова прибув член ОУН, уродженець м. Тисмениці Йоган Конрад, який мав псевдо “Іван”, та Георгій Барабаш - “Яворський”, пізніше “Гриць в окулярах”. Вони мали завдання виявити найактивніших і найздібніших юнаків та дівчат серед українських емігрантів і направити їх список у Центральний провід ОУН. Артемізія познайомилася з посланцями і вони занесли її в ті списки, які віддали в Центральний провід (ЦП). Після цього Барабаш з Артем ізією поїхали в с. Вама до аптекаря Глинського, з дочкою якого Галицька була знайома, де кілька днів відпочивали, обговорюючи ситуацію в світі, Румунії, Радянському Союзі і Німеччині.

В 1941 р. Барабаш тричі приїздив до Артемізїї в Дерманешти, привозив різну революційну літературу, в тому числі брошуру “Чому потрібна чистка ОУН?” У цій брошурі було висвітлено суперечку між мельниківцями і бандерівцями. Видання вимагало негайної чистки ОУН від членів ЦП Омеляна Сеника-Грибівського і Ярослава Баранівського, які були названі зрадниками за те, що на чолі проводу поставили Андрія Мельника.

Євген Коновалець був убитий агентом НКВС “Валюхом” - Павлом Судоплатовим 23 травня 1938 р. у голландському місті Роттердамі. А на початку 1940 р. члени ЦП Омелян Сеник-Грибівський та Ярослав Баранівський обрали головою ЦП Андрія Мельника, не погодивши цього питання зі Степаном Бандерою та його прихильниками. Це викликало велике невдоволення в ОУН. Бандера звернувся до Мельника з листом, в якому визнав його провідником ОУН, але попросив вивести з ЦП Сеника і Баранівського нібито за те, що в Сеника при арешті польська поліція знайшла списки всього складу ОУН, які він зберігав дома без відома ЦП, а Баранівський підозрювався як агент польської дефензиви.

Одержавши цю заяву, Мельник зібрав конференцію членів ЦП ОУН для перевірки фактів. Конференція встановила, що Сеник і Баранівський невинні, а Бандеру за те, що зажадав їх виключення із ЦП, вчинив наклеп, засудили до смертної кари.

У відповідь на це Бандера зібрав конференцію крайового проводу в Кракові з участю обласних провідників ОУН для обговорення рішень мельниківської конференції. Було прийнято рішення: Бандері виїхати в Галичину і взяти крайовий провід у свої руки. Так і було зроблено. З того часу в українському націоналістичному русі появилось дві течії - мельниківська і бандерівська...

Артемізія Галицька приєдналась до бандерівської течії. А конкретно це відбулося так.

У вересні 1941 р. румунська влада зажадала від молодої вчительки документів про соціальне і національне походження. Вона поїхала в Чернівці за документами і в хаті своєї приятельки Наталки Коваль познайомилася з Михайлом Колотилом, уродженцем і жителем с. Вилавче Вашковецького р-ну, і Мирославом Кіндзірським із Чорного Потоку Заставнівського р-ну. Обидва були студентами Чернівецького університету. Говорили про політичну та економічну ситуацію в Румунії, про діяльність ОУН-М та ОУН-Б, з’ясовували політичні позиції. Так би мовити вивчали одне одного. Розпрощались у доброму настрої¹⁰.

А в січні 1942 р. Наталка Коваль приїхала до Артемізїї у селище Глибока, де вона вчителювала, і сказала, що в Чернівцях почала діяти ОУН-Б, провідником якої є Михайло Колотило – “Кобзар”. Організаційним провідником є Мирослав Кіндзірський -“Боєвір”. Що думає про це Артемізія? Приєднається до них чи ні?..

Артемізія приєдналась. Вона давно вже була готова до революційної боротьби. Чекала сигналів зі Львова, куди її ім’я було відправлене ще восени 1941 р.

У лютому 1942 р. Артемізія послала в Чернівці вчительку Павлу Іонеску із завданням дізнатися про становище в провінції. На той час зв’язки з Наталкою Коваль чомусь припинились. Павла повернулась і розповіла, що в Чернівцях проведено масові арешти членів ОУН. Арештовані “Кобзар”, Наталка Коваль, Галя Робачек, Стефанія Стусяк та ін. Адвокат Марінетті допоміг Артемізії з’ясувати, що арештовано 22 особи. А в березні 1942 р. був проведений обшук і в її квартирі в Глибокій. Шукали нелегальну літературу. Жандарм Бобу розповів господині дому, що в Чернівцях арештовано 22 українських націоналісти. Порадив не встрявати в цю небезпечну справу.

Невдовзі Артемізія одержала листа від Наталки Коваль із тюрми. Вона писала, що голодує там і просила надіслати їй продуктів і грошей. Подруга послала їй 1050 лей і трохи харчів. На цьому зв язки з Наталкою знову припинились. А 24 червня 1942 р. телеграмою Артемізію викликали в Ясси. Хто викликав - не знала, але поїхала. Адже хтось чекав на її допомогу. На вокзалі гостю зустрів професор Смерека, родом із Мамаївців, сказав, що Михайло Колотило - “Кобзар” лежить у військовому госпіталі. Його збираються судити за націоналістичну діяльність. Треба його рятувати. Можливість така є. Потрібна допомога.

Артемізія була готова допомогти провідникові ОУН Буковини вирватися на волю і зникнути. Надамо їй слово:

«Я дала згоду. Добре вивчила розташування кімнат госпіталю, вибрала найзручніше місце для втечі. Купила для нього цивільний одяг. Запаслась продуктами на кілька днів. І в кінці червня він утік. Удвох ми виїхали на Буковину, в с. Шубранець, де зв ’язались з провідником ОУН Буковини Дмитром Гирюком - “Орлом". Від нього дізнались, що “Боєвір" був з ним у Галичині, де вони пройшли організаційний вишкіл, а потім Центральний провід ОУН послав Мирослава Кіндзірського в Одесу обласним провідником ОУН, а “Орел" став тимчасовим провідником Буковини. Уникаючи переслідувань сигуранци, ми виїхали в Галичину. “Кобзар "мусив з 'явитися в Центральний провід для звіту про арешт і перевірки службою безпеки. Перед відходом до Львова “Кобзар ” викликав до себе Мирослава Гайдука - “Федора " - організаційного провідника ОУН Буковини, розповів йому, що будучи арештованим, симулював божевілля, був відправлений у госпіталь, звідки втік».¹¹

Перед Артемізією і Михайлом Колотилом постала ще одна проблема, як добратися до ЦП. В допомозі став М.І. Гайдук. Він викликав Дмитра Нагірняка - “Лиса” з Карапчева, який мав зв’язок зі станичним с. Завалля Снятинського р-ну Станіславськоїобл. Миколою Лук’яненком - “Кригою”, і той зв’язав представників ОУН Буковини з окружним провідником Коломийщини “Різьбярем”, який пізніше став курінним “Різуном”¹².

В окружному проводі Артемізія і Колотило зустрілися зі Стефанією Понич - “Одаркою”, яка поверталася з України, де перебувала у складі куреня Войновського, на Буковину. Було вирішено, що саме Стефанія відведе Галицьку і Колотила у Львів у Центральний провід, де вона недавно перебувала, знала паролі і місце знаходження проводу.

У Львові Михайло Колотило зв’язався з членом ЦП Володимиром Турченяком - “Володею”. Обох буковинських посланців викликали в службу безпеки ОУН, де провели відповідну перевірку. Після чого “Кобзаря” відправили у відділ пропаганди крайового проводу ОУН. Артемізія, залишаючись у Львові, зустрілася з членом ЦП ОУН Барабашем, який був агентом Міністерства іноземних справ Німеччини. Він направив дівчину в розпорядження начальника 2-го відділу ЦП Старуха - “Синього”, який присвоїв Артемізії псевдонім “Мі” і залишив працювати у відділі, який займався виготовленням паспортів. Відділ мав свою друкарню. В ній друкувалися бланки паспортів. Артемізія ж їх заповнювала, оскільки мала чіткий каліграфічний почерк. Працювала у відділі до грудня 1942 р.

Треба мати на увазі, що ситуація була не такою простою, як здається за ходом нашої розповіді. Вся діяльність ОУН була глибоко законспірована. Гестапо уважно дослухалося до громадської думки, пильно стежило за будь-якими проявами бандерівського чи мельниківського руху. В червні 1942 р. в Києві гестапо заарештувало члена Київського проводу ОУН “Карпа”. Німці його завербували і відпустили. Перед вербовкою він видав гестапо крайового провідника Мирона, який мав псевдо “Орлик”. Гестапо його вбило на вулиці Києва. “Карпо” видав гестапо списки членів Центрального і крайового проводів ОУН. У зв’язку з такою ситуацією в грудні 1942 р. почалися масові арешти членів ОУН у Львові. Був арештований начальник 2-го відділу Старух, крайовий провідник середньо-східних земель “Легенда” - Безіменний, убитий німцями у грудні 1942 р. зв’язковий проводу від технічної канцелярії “Вугляр”, комендант-зв’язковий ЦП по Львову “Володя”, зв’язковий проводу ОУН з емігрантами в Німеччині “Борис”. Останнього арештували в Німеччині, куди він виїхав на зв’язок. На допитах він теж дав розгорнуті свідчення, за якими було арештовано близько 600 членів ОУН у Німеччині ¹³.

Турбуючись про свою безпеку, Артемізія звернулася до Барабаша за порадою і допомогою. Він порекомендував їй поїхати в с. Конюхи до його рідних. Але в ці дні йому була дана вказівка ЦП виїхати в Коломию і встановити зв’язок з проводом ОУН Буковини. Він взяв Артемізію з собою. По дорозі Артемізія і Барабаш заїхали до обласного провідника ОУН Станіславщини - “Роберта”. Обмінялися думками про стан справ. “Роберт” вручив Барабашу “штафетку” на ім’я окружного провідника Коломийщини “Зенона”. З ним з’ясували, що в окрузі проходить десятиденний вишкіл повітових та районних провідників ОУН. “Роберт” попросив Артемізію бути викладачем цього вишколу. І вона гаряче взялася за справу. Почала викладати ідеологію українського націоналізму. За 10 днів вона розкрила перед слухачами кілька важливих тем.

Зокрема такі:

а)      Що таке світогляд;
б)      Що таке плем’я, народ, нація;
в)      Зародження нації;
г)       Що таке волюнтаризм;
д)      Що таке любов до народу, патріотизм, націоналізм, шовінізм.

Михайло Колотило теж був залучений до навчання кадрів. Він читав слухачам вишколу лекції з політичної історії та зародження політичної думки в Україні.

До складу слухачів входили повітові провідники Городенківщини, Коломийщини та Косівщини – “Грім”, “Рибак” і “Крук”, організаційний провідник Городенківщини – “Миша”, районний провідник ОУН Косівщини – “Кропива”, повітовий провідник Снятинщини – “Корній” та редактор газети ЦП ОУН. Друкарня ЦП на той час знаходилась у Косові, захована в глибокому підземеллі.

"Після вишколу ми з “Кобзарем” організували випуск газети “Мечем”, як органу Буковинського проводу ОУН, – розповідала слідчому Артемізія. – Це був перший випуск газети. Він вийшов тиражем 2000 примірників. 1500 газет ми направили по своїх каналах на Буковину, а 500 примірників – у ЦП ОУН. Редактором цієї газети був “Кобзар”. Друкувалась вона в друкарні ЦП. Після цього “Кобзар” пішов на Буковину, а я залишилась у Коломиї. За дорученням «Кропиви» провела два вишколи жінок – районових і підрайонових провідників ОУН. 9 осіб навчались 14 днів. Я викладала ідеологію і санітарну справу”.¹⁴.

Як бачимо, Артемізія Георгіївна була залучена до важливої справи - підготовки районних і повітових кадрів на Станіславщині. В березні 1943 р. її викликав у м. Станіслав “Роберт” і доручив провести вишкіл дівчат - членів ОУН легальних. І вона провела навчання 9 дівчат з ідеології, політичної історії та санітарії. Потім провела ще два вишколи - один при Станіславському повітовому проводі для жіночої мережі з 11 слухачками і другий - у Галицькому повіті теж для жіночої мережі з 14 слухачками, переважно рядовими членами ОУН, що перебували на легальному становищі.¹⁵

В цей час Артемізія підтримувала постійний зв’язок з Буковиною через зв’язківців за допомогою штафеток. У квітні 1943 р. вона одержала від “Кобзаря” попередження, щоб на Буковину не приїжджала, бо там почалися масові арешти. Він же написав штафетку крайовому провідникові “Рему” з проханням призначити Артемізію Галицьку референтом Буковини і видати їй певну суму грошей на закупівлю необхідної націоналістичної літератури для окружного проводу. Фінансовий референт краю “Влас” видав Артемізії 60 тисяч польських злотих, на які вона купила відповідну літературу і переслала на Буковину.

Виконуючи обов’язки референта, Артемізія організовувала зв’язки між Буковиною та Галичиною і керувала ними. Крім цього, відала розвідкою на Буковині. Начальником зв’язку розвідки був призначений нею “Ворон”, який згодом став сотенним УПА Буковини під псевдонімом “Крига” - до того він був сотенним у районі Кут. У його розвідувальну мережу входили “Дмитро” та “Грім” із Кибак, “Льодок” із Банилова”, “Сокіл” із Галичини, Роман Зозулик із с. Попельники, “Задорожний”та “Крук” із с. Княже. Саме вони здійснювали зв’язок Артемізії Галицької з проводом ОУН Буковини.

У грудні 1943 р. “Мотрю” повідомили, що “Кобзар” заарештований, про що вона негайно інформувала Мирослава Кіндзірського - “Боєвіра” і провідника крайового проводу “Токаря”.

“Боєвір" викликав мене в окружний провід, – зізнавалася Артемізія слідчому, - дав завдання приступити до організації жіночої мережі і написати для неї статут. У крайовому проводі було вирішено, що з арештом “Кобзаря " будь-яка діяльність Буковинського проводу ОУН припинилася, а тому всю увагу необхідно переключити на націоналістичну діяльність у Галичині. Жіноча мережа потрібна була як доповнення до загальної. І треба сказати, що з її організаційним оформленням відчулась велика відповідальність за націоналістичну діяльність, було налагоджено конкретне керівництво і організовано навчання серед жінок членів ОУН”.¹⁶

Організаційну роботу з налагодження цієї мережі Артемізії закінчити не вдалося. Вона скликала і провела лише два вишколи інструкторів, по 7 чоловік у кожному, яких розіслала по районах. Слухачами, зокрема, були: обласна провідниця юнацтва “Звенислава”, окружна юнацтва “Пріся”, юначка “Люба”, активістки юнацтва “Христя”, “Оля”, “Катря” і повітова активу юнацтва з Галича “Доня”.¹⁷

У січні 1944 р. вишкільна діяльність Артемізії була припинена, бо її викликав у Львів крайовий військовий провідник “Демид” і сказав, що з нею хоче зустрітися “Рубан” – Микола Лебідь. Вона разом із військовим зв’язковим зі Львова “Юрком” та обласним командиром Станіславщини Іваном Звенчуком виїхала до Львова. Там “Демид” зв’язав її з представником крайового військового проводу “Баракутою” - Андрієнком, а потім з кур’єром ЦП “Славком”. Ці зустрічі Артемізії зі зв’язковими ЦП проходили в хаті інженера Іванчука на Стрілецькому майдані, дім № 8. А з “Рубаном” зустріч відбулася на вулиці біля міського театру.

“При першій зустрічі, - зізнавалась “Мотря”, - він проінформував мене, що провід ОУН Одеської обл., очолюваний “Яремою", веде переговори з румунською владою і що я повинна в найближчий час зустрітися з “Яремою ” і порадити йому, щоб він у ході переговорів висловив румунській делегації невдоволення ЦП ОУН поганим поводженням румунів з українським населенням. При другій зустрічі “Рубан ” виклав вимоги ЦП ОУН, які “Ярема ” мав висунути представникам румунської влади на переговорах. Це:

1. Визнати боротьбу ОУН за єдино вірну.
2. Визнати незалежну Самостійну Соборну Українську Державу на всіх землях, які їй належать.
3. Звільнити всіх українських політичних в’язнів, які перебувають у румунських тюрмах.
4. Визнати українців, які живуть у Румунії, як національну меншість.
5. Утворити на Буковині і в Бессарабії українське губернаторство, визнати українські школи, пресу, мову, церкви.
6. Визнати Трансністрію за українську територію.
7. Визнати Буковину і Бессарабію за українські території".¹⁸

При третій зустрічі “Рубан” попросив Артемізію подати список кандидатур, які могли б увійти від Буковини до складу крайового українського уряду. Вона відповіла, що на чолі Буковинського губернаторства можна поставити доктора Володимира Залозецького, який на той час працював у Словацькому посольстві, а іншими урядовцями могли б бути Андрій Бойко – заст. директора миловарного заводу в Бухаресті, інженер-будівельник Іван Берник, інженер Микола Іванович, інженер-залізничник Бурачинський, священик Симович, професори Святослав Лакуста, Богдан Сірецький, фармацевт Ярема Сірецький, адвокат Василь Руснак, редактори газети “Наша Рада” Юрій Гливка та Юрій Сербинюк, відповідальний редактор газети “Час” Гаврилюк. З цими кандидатурами, за твердженням А. Галицької, “Рубан” погодився і доручив їй сформувати український уряд Буковини.¹⁹

Тоді ж “Рубан” дав їй вказівку у випадку відступу німців виїхати на Буковину і організувати там мережу ОУН, а потім поїхати в Румунію, де зв’язатися з членами румунської делегації, які брали участь у переговорах з “Яремою”, і з їхньою допомогою придбати паспорти для виїзду за кордон членів ЦП ОУН із завданням формування українських посольств, якщо румунська влада погодиться з вимогами ЦП ОУН.

Артемізія повернулась на Станіславщину, де зустрілась з референтом крайового проводу “Робертом”. Він запропонував “Мотрі” керівництво жіночою мережею передати обласній організаційній “Галичанці”, що й було зроблено, а самій відбути на Коломийщину, де її чекає кур’єр від “Яреми”. 1 березня 1944 р. вона зустрілась з особистим кур’єром “Яреми” до проводу - “Іваном”. Він сказав, що “Ярема” виїхав до Румунії на зустріч із керівником румунської військової розвідки полковником Пержу, щоб дізнатись про день, місце і персональний склад учасників переговорів з румунської сторони. Через три дні після цього “Ярема” прибув у с. Каре, де й зустрівся з Артемізією, яка проінформувала його про вимоги “Рубана”, а “Ярема”, в свою чергу, виклав вимоги румунської делегації і сказав, що до складу румунських парламентарів входять: провідник військової розвідки полковник Пержу, представник військових властей Іонеску та представник уряду Міхай Антонеску.

З українського боку керівником делегації був призначений “Святополк”, а членами місії три представники Центрального проводу ОУН - “Громовий”, “Мартович” та “Карпенко” і як представник УПА “Ярема”. Переговори мали відбутися 10 березня 1944 р. у Кишиневі, але відбулися 18 березня. Почалися вони о 10.00. Сторони домовилися дотримуватись якнайсуворішої конспірації щодо місця, часу і змісту переговорів.

Оскільки Артемізія в них не брала участі, то ми обмежимось тут тільки тими відомостями, які вона одержувала від “Яреми” та його зв’язкового. Румунська делегація в основному прийняла умови ЦП ОУН, але визнати Буковину і Бессарабію українськими територіями не погодилась, наполягала на визнанні українською стороною кордонів 1939 р. Румуни навіть дали згоду на формування на їхній території загонів УПА із числа українців, котрі живуть там. Після переговорів українські парламентарі виїхали до Львова, щоб доповісти про результати переговорів. “Ярема” повернувся в Одесу. Артемізія мала одержати від Миколи Лебедя рішення щодо підсумків конференції і проінформувати про них “Ярему”. Однак із ЦП до неї нічого не надійшло. По всій лінії фронту почався генеральний весняний наступ Червоної армії. Зв’язок Коломийського окружного проводу з Центральним проводом на деякий час припинився.

Ще при останній львівській зустрічі “Рубан” попередив Артемізію, що забере її в апарат ЦП у Балканський політвідділ, який на той час очолював “Ярема”. Тоді ж вона одержала завдання, що виходило з цих планів, перейти на Буковину і організаційно оживити роботу ОУН, відновити старі зв’язки, а потім піти в Румунію, залишивши провідниками Буковини “Кобзаря” чи “Орла”, які на той час ще сиділи в тюрмі, але ось-ось мали з неї вийти. Отож у березні-квітні 1944 р. на Буковині не було таких людей, яким би можна було доручити провід, і Артемізія, виконуючи попередні вказівки “Максима” - “Рубана”, перейшла на Буковину і взяла керівництво проводом ОУН у свої руки. Це вона зробила 26 березня 1944 р.²⁰

"Майже весь склад проводу на той час був арештований, – зізнавалась “Мотря” слідчому Перепелиці. - Організаційним проводу залишався "Федір " - Мирослав Іванович Гайдук, якого я добре знала як активного члена ОУН ще з 1942 р. Не арештованими залишилися Микола Пилипович Кричун із Дихтинця - "Черемшина ” – провідник ОУН гірської зони, брат "Федора " Володимир - "Северин " - керівник зв’язку ОУН, "Степан Мирослав Васильович Кіндзірський із Чорного Потоку як представник крайового проводу, "Жук ” – Іван Гараміта – провідник Сторожинеччини, "Карпа " - Чернівчан Назарій Дмитрович -надрайонний провідник Вашківеччини, "Одарка ” - Стефанія Понич - референтка жіночої мережі, "Жабка " – Максимюк Фрозина з Глибокої - член ОУН, підпільниця, "Ксеня " - Марусик Наталка з Чернівців – член ОУН, “ Чигирин " -районовий Вашковецького р-ну, "Меч " - Нагорняк–надрайонний Карапчівськогор-ну, "Квітка”- Самуряк Лариса-станична с. Карапчів, "Сірко” - Нахамко Дмитро – станичний с. Бережниця, “Важкий ” - Маноляк Георгій - станичний с. Майдан-Вільсек. Крім них, у проводі і мережі ОУН Буковини нікого не було. Це сталося внаслідок масових арештів, які румуни провези на Буковині, паралізувавши всі зв'язки. Керівництво до мого приходу очолював "Федір". З моїм приходом ми приступили до організації мережі”.²¹

Саме з цих днів і починається формування УПА Буковини. Артемізія залучила до цієї справи членів ОУН Буковини, які пройшли вишкіл у старшинських школах Центрального проводу і брали участь у бойових діях на території Галичини та Волині. Разом з нею з Галичини на Буковину перейшло перших 12 вояків УПА, які отаборилися у Вашковецькому лісі. Звідси “Мотря” розіслала їх по селах з листівками, щоб виявити членів ОУН, що залишилися на волі після румунських арештів, і сколихнути молодь до національно-визвольної боротьби.

Першим на зв’язок прийшов брат Мирослава Гайдука “Северин”, а потім відбулася зустріч зі “Степаном” - Мирославом Кіндзірським, “Карпом” - Назарієм Чернівчаном, “Черемшиною” - Миколою Пилиповичем Кричуном та іншими членами ОУН. Артемізія провела з ними нараду, ознайомила зі становищем у світі й в Україні, дала завдання організувати інформаційне бюро і вести вербовку нових членів в ОУН та УПА.

“Я особисто стояла на тому, - зізнавалася слідчому Артемізія Георгіївна, - щоб дезертири румунської армії не переховувались, а йшли в Червону армію, бо їх арешти і переслідування негативно позначались на діяльності мережі ОУН”.

Тим часом у Вашковецький р-н підійшла сотня УПА з Галичини, і Мирослав Гайдук, якого Галицька призначила військовим референтом, розбив її на 4 добре озброєних боївки. З з них були залишені у Вашковецькому р-ні, а одну під проводом "Гайворона ” направили в Садгірський р-н. У кожній з них було по 25 вояків. “Боївки формував “Федір ”, я тільки була при тому присутня ", - зізнавалась “Мотря”.²²

Із трьох боївок, що залишилися у Вашковецькому р-ні, одну направили в Іспас, другу - у Вилавче, третю - в Драчинці. В складі четвертої боївки були два резервні командири - “Сагайдачний” - Іван Скаріоцький із Зеленева та “Задорожній” - Петро Іванович Денис з Іспаса.

Вони, набравши відповідну кількість людей, мали зв’язатися з “Федором”, одержати маршрут і бойові завдання.

Мирослав Гайдук від свого імені дав завдання боївкам вести масову роботу по залученню до ОУН буковинської молоді, щоб юнаки і чоловіки призовного віку не йшли в Червону армію, а поповнювали лави УПА. Терористичних актів боївки поки що не чинили. “Мотря” взагалі була противницею терористичних актів. “Поки я не знята з проводу ОУН, - сказала вона “Федору”, - ти повинен рахуватися з моїми інструкціями”.²³

На грунті цих розбіжностей між “Мотрею” і “Федором” виник конфлікт. “Гайдук” надіслав Галицькій штафетку, в якій писав, що працювати з нею не буде і йде в гори, де діятиме на свій розсуд.

Артемізія ж відправилася в с. Шубранець, куди перенесла на певний час свій штаб і госпіталь поранених вояків УПА. У Вашковецькому р-ні залишила свою заступницю зеленівчанку Стефанію Понич - “Одарку”, з якою підтримувала зв’язок за допомогою особистих кур’єрів.

На початку травня 1944 р. у Вашковецькому р-ні Артемізія зустрілася з Василем Мироновичем Шумкою - “Луговим”, учителем Стрілецькокутської школи і дала йому завдання відправитися в гірські села, щоб провести вербування в Українську повстанську армію чоловіків, які ухилилися від мобілізації в Червону армію, організувати їхній військовий вишкіл. Для допомоги “Луговому” Артемізія дала двох чотових - берегометчан Миколу Івановича Дарія - “Дуба” та Івана Михайловича Токаря - “Чайку”.

“Луговий” охоче взявся за цю роботу. Він провів добровільно-примусову мобілізацію чоловіків, сформував їх у чотири сотні по 100-125 вояків у кожній, з яких утворив курінь і назвав його Буковинською українською самооборонною армією (БУСА). В червні курінь нараховував близько 800 вояків.²⁴ Утримувати в горах таку масу людей без централізованого постачання харчами, одягом та озброєнням було немислимо. Шумка вирішив у цій ситуації використати німецьку армію, яка стояла в Карпатах в обороні. Він без погодження з окружним та Центральним проводом ОУН уклав з німцями угоду про співпрацю.²⁵

Для посилення боєздатності БУСА німецьке командування взяло на себе зобов’язання:

1. Контролювати хід бойової підготовки армії.
2. Постачати БУСА зброєю, боєприпасами, продовольством, обмундируванням, надавати медичну допомогу (госпіталізація, медикаменти, перев’язочний матеріал).
3. Призначити інструкторів із свого офіцерського складу для навчання командного складу і вояків БУСА.
4. Створити школи для підготовки кваліфікованих розвідників, диверсантів і радистів.
5. Вести спільні воєнні дії проти Червоної армії, надавати взаємну допомогу особовим складом.

Всі ці пункти суворо виконувалися. Німці вели посилений контроль за бойовою підготовкою вояків БУСА. Часто німецьких офіцерів можна було бачити на заняттях рядового і командного складу. Німецькі інструктори організували вивчення німецької зброї- кулеметів, мін, гранат, гвинтівок і пістолетів.²⁶

Уже в травні у Шепоті, Плоскій, в с. Молдова Суліца в Румунії почали працювати розвідувально-диверсійні школи “Меструп-24”. У П’ятра-Нямці працювали школи радистів. У них групами по 50 осіб пройшли двотижневе навчання 300 вояків куреня. Після цього їх посилали виконувати завдання німецьких фронтових частин по веденню розвідувальної і диверсійної роботи в тилу радянських військ та в прифронтовій смузі. Німецькі фронтові частини безперешкодно пропускали диверсійно-розвідувальні загони БУСА туди й назад і користувалися добутою ними інформацією і завданою шкодою.

З 8 квітня, дня визволення Вижниці, і до 10 вересня - початку генерального наступу радянських військ у Карпатах - між лініями оборони радянських і німецьких військ від Вижниці до Красноїльська утворилася нейтральна смуга шириною 10-20 км. У ній знаходилися такі села, як Лопушна, Стайки, Шепіт Вижницького р-ну, Селятин, Плоска Путильського р-ну, де й базувалися рої, чоти і сотні куреня “Лугового”, а також кілька інших боївок, утворених місцевими жителями, зокрема колишнім лісником с. Лопушна німцем Шустером у складі 66 осіб. На х. Кошуя Сторожинецького р-ну базувалася боївка Віллі Гелуса із Вашківців у складі 40 осіб.²⁷

Вони вели розвідку передової лінії радянських військ, нападали на радянських солдатів і партизанів, добували для німців “язиків”, підривали шосейні, спалювали дерев’яні мости, влаштовували завали на дорогах Берегомет - Лопушна, Шепіт - Селятин, Вижниця - Виженка - Розтоки - Усть-Путила.

Співробітництво “Лугового” з німецьким військовим командуванням у верхах ОУН не схвалювалося. Був навіть намір роззброїти його. Але хід фронтових подій призвів до того, що “Луговий” сам змушений був розпустити БУСА. 10 вересня 1944 р., коли радянські війська перейшли в наступ, він зібрав курінь і заявив: "Досі ви воювали з німцями проти радянських військ за Самостійну Соборну Українську Державу. Тепер боріться самі, без німців, за свою українську націю!”.²⁸  І передав командування сотенному “Кризі”.

Наступного дня курінь “Лугового” перестав існувати. Близько 120 осіб пішли разом із Шумкою в Угорщину, звідти в Чехословаччину, а пізніше – в Австрію. Сам Шумка в кінці 1944 р. переїхав у Францію, звідти - у Федеративну Республіку Німеччину, а потім у Канаду, де й помер.²⁹

Всі інші сотні теж підпорядковувалися “Кризі”. Вони вирішили продовжувати боротьбу проти Червоної армії і радянської влади, але під натиском фронтових частин змушені були перейти в Галичину. Розташувалися в лісі “Кобили”, де перебували три тижні. В жовтні 1944 р. табір “Криги” виявили радянські війська. Біля с. Голошина зав’язався бій, який тривав цілий день. Були убиті й поранені з обох боків. З настанням темряви “кригівці” відступили в глибину лісу, а згодом повернулися на Буковину.³⁰ В різний час сотня “Криги” нараховувала від 200 до 300 осіб. Вона ділилася на боївки по 40-50 осіб у кожній, які діяли здебільшого автономно на території Путильського та Вижницького р-нів у 1944-1945 рр.

У листопаді 1944 р. із Галичини на Буковину разом із “Туром” і 30 бійцями повернувся Назарій Степанович Данилюк - “Перебийніс” родом із с. Лашківка Кіцманського р-ну. Йому із сотні “Криги”, яка мала на той час п’ять чот (взводів), виділили дві чоти і Данилюк став сотенним, а заодно і курінним, командуючим УПА Буковини.

В цей час у Карпатах, окрім сотень “Криги” і “Перебийноса”, діяла сотня “Яструба” - Москалюка Онуфрія Ілліча із с. Діброва Вижницького р-ну, яка мала три чоти - “Лебедя”, “Штуцера” - Савчука Омеляна із с. Розтоки, “Боярина” - Дмитра Івановича Карапки із с. Киселиці та “Грека” - Писарюка Юрія із с. Розтоки Путильського р-ну. Четверта сотня “Боєвіра” - Романа Дубика із Чернівців, який разом із “Туром” прибув із Галичини в листопаді 1944 р. із завданням організувати сотню. Йому як основу сотні виділили боївку “Колі” – уральця Миколи Реутова - перебіжчика від радянських партизанів, а другу він створив із мобілізованих і добровольців. Крім того, йому виділила по 3-4 бойовики кожна чота сотні “Яструба”. Другу чоту очолив “Сагайдачний” - Марко Скоропадюк із Виженки. Він разом із “Мотрею” і “Боєвіром” весною 1944 р. прибув із Галичини і мав тоді псевдонім “Птах”. В одному з боїв, що відбувся 27 грудня 1944 р., коли Микола Реутов був поранений у руку, Марко Скоропадюк був убитий. П’ятою була сотня “Борисенка” - Рижка Олексія Георгійовича із с. Мілієве, колишнього голови сільради цього села. Вона складалася з його боївки і чоти “Зорі” – Вейчука Михайла Олексійовича із с. Розтоки.

Рівень боєздатності усіх п’яти сотень не був однаковий, їх бойовий літопис нерівнозначний. В основному вони займалися індивідуальним терором, нападали на сільські ради, магазини, промислові підприємства. Убивали червоноармійців, прикордонників, міліціонерів, працівників НКВС, голів і секретарів сільрад, фінагентів, уповноважених мінзагу, бійців винищувальних загонів та їх рідних, завідуючих клубами і бібліотеками, секретарів комсомольських організацій.

Найбільшою акцією сотні “Боєвіра” був напад на с. Берегомет Вижницького р-ну. Курінний “Перебийніс” видав сотенному “Боєвіру” наказ напасти 29 жовтня 1944 р. на с. Берегомет і виконати такі завдання:

1. Розгромити і спалити деревообробний комбінат.
2. Розгромити і спалити сільську раду, голову якої убити або доставити в штаб живим.
3. Знищити всіх радянських активістів, які живуть у селі.³¹

Сотня “Боєвіра” із х. Янчулова, де дислокувалася, спустилася в Берегомет. На околиці села розділилася на 6 груп. Одна мала спалити ДОК, друга-розгромити сільраду, третя – повбивати поляків, євреїв та активістів, три інші групи залишилися в засідках на дорогах, що вели до селища із Вижниці, Луківців і Шепота.³² Повністю завдання не було виконане. Сотня спалила деревообробний комбінат, 8 житлових будинків, в яких згоріло 10 людей, убила 12 осіб, в тому числі завідуючого дільницею радгоспу Дмитра Миколайовича Грабовського. Антона Вільковського, його дружину і двох синів, сім’ю Островських у складі матері і двох дітей. Всього в ту ніч було убито 36 осіб, серед яких шестеро дітей трьох-десяти років.³³

Озброєного ж голову сільради Степана Федоровича Бужору, який, до речі, в 1941 р. ходив на Україну в складі куреня Петра Войновського, сотня не змогла ні взяти живим, ні убити. Забарикадувавшись на другому поверсі сільради, де жив із сім’єю, він з першої години ночі до п’ятої години ранку відбивав атаки упівців і не давався їм у руки.

Інші бойові акції УПА того періоду були меншими за масштабами, але подібними за своїм змістом. Так, 13 листопада 1944 р. боївка СБ в складі 36 осіб під керівництвом “Юрася” - Майданського Костянтина Дмитровича із Рогізни та “Скригуна” - Северина Івана Миколайовича із Горішніх Шерівців напала на Дорошовецький спиртзавод Заставнівського р-ну. Розділившись на дві групи, бойовики оточили та заблокували цехи заводу і службове приміщення, де в той час знаходилися директор Рахлін, головний механік Василь Андрійович Хлівний, інженер-хімік Рахмутов, лаборантки, робітники і службовці.

Боівка розгромила цехи заводу, поламала обладнання, випустила із баків продукцію. Робітників, які намагалися зупинити ці дії, розстрілювали на місці. Таких потім нарахували 12 осіб. Набравши спирту, захопивши друкарську машинку, а також зброю, яка належала охороні, боївка зникла. Завод на довгий час був виведений із ладу.³⁴

Часто, на жаль, жертвами жорстоких і невиправданих акцій УПА ставали безвинні люди і навіть діти, а то й цілі сім’ї, як це мало місце в с. Мілієве, де в ніч на 2 травня 1944 р. була повністю знищена сім’я колишнього голови сільради Іллі Олексійовича Шандра, який у той час воював на фронті. Дружина Марія Андріївна Шандро і семеро дітей - Ганна, Георгій, Савета, Іванна, Ярослав, Олімпія, Одарка були розстріляні в хаті. З усієї численної родини випадково уцілів лише поранений у руку Петро.³⁵

Після відступу німецьких військ із Буковини гірський терен був повністю підконтрольний внутрішнім військам, які займалися ліквідацією боївок УПА. Здавалося, що для них прийшов кінець. Але вони діяли, нагадували про себе, хоч в окружному проводі ОУН не все було гаразд. У листопаді 1944 р. у зв’язку з непорозуміннями, які існували між Артемізією Галицькою і її підлеглими, член Коломийського проводу ОУН Василь Савчак – “Сталь”, який відав справами Буковини, вирішив провести в Буковинському окружному проводі деякі зміни. На місце Артемізїї Галицької він призначив Володимира Григоровича Тодорюка – “Тура”, який до цього був заступником “Сталя” з організаційних і пропагандистських питань. “Сталь” сформував новий провід ОУН Буковини і його УПА в такому складі: “Тур” – провідник, він же організаційний референт; “Перебийніс” - керівник УПА; “Галаган” - керівник СБ; “Степан” - Мирослав Кіндзірський – референт із пропаганди; “Федір” – Мирослав Гайдук – військовий референт.³⁶

Водночас “Сталь” розподілив Буковину на дві зони - гірську і низинну. В гірську входили Путильський і Вижницький р-ни. Очолював її “Тур”. До низинної належали Сторожинецький, Чернівецький, Вашковецький, Кіцманський, Заставнівський і Садгірський р-ни. Її очолював Степан . Зони ділилися на повіти і райони. Наприклад, Путильський і Вижницький р-ни складали гірський повіт на чолі з “Черемшиною” - Миколою Пилиповичем Кричуном. Низинна зона ділилася на два повіти - Сторожинецький і Чернівецький. У Сторожинецький входили Сторожинецький і Глибоцький р-ни, в Чернівецький - Вашковецький, Кіцманський, Заставнівський, Садгірський і Чернівецький із районними проводами на чолі.³⁷

Українська повстанська армія в основному перебувала в гірських районах і складалася із п яти сотень - “Криги” - Додяка Олекси, “Перебийноса” – Данилюка Назарія, “Яструба” - Максимюка Онуфрія, “Борисенка” - Рижка Олексія, “Боєвіра” - Дубика Романа.

Буковинський окружний провід ОУН мав сім референтур. Політичну очолював Василь Савчак - “Сталь”, організаційну - Володимир Тодорюк - “Тур”, СБ - “Галаган”, військову - Мирослав Гайдук, пропаганди - Мирослав Кіндзірський, санітарну-Луція Карличук, дружина “Перебийноса”, жіночу - Надія Василівна Пилип’юк - “Марина”, а згодом “Одарка” - Стефанія Іллівна Понич.³⁸

Головною референтурою була політична, яка вела спостереження і контролювала всі організації ОУН, рух мережі. Вона ж налагоджувала і керувала зв’язками з вищими інстанціями ОУН; спрямовувала і зконтактовувала діяльність референтур, визначала ставлення ОУН до представників інших національностей, які жили на Буковині.

Організаційна референтура займалася організацією і насаджуванням мережі ОУН Буковини; визначенням структури адміністративно-територіального поділу мережі ОУН; керівництвом внутрішніми зв’язками ОУН у Буковині і контролем за ними; організаційним керівництвом нижчими ланками ОУН; контактуванням діяльності ОУН і СБ.

Служба безпеки стежила за діями і поведінкою всіх членів ОУН і боївок УПА; проводила слідство і покарання тих, хто провинився та захоплених місцевих жителів і представників радянської влади, які протидіяли УПА; боролася з агентурою органів НКВС-НКДБ, що засилалася в ОУН і насаджувалася в інших місцях.

Військова референтура займалася формуванням УПА; здійсненням диверсійних і терористичних актів у великих масштабах; навчанням вояків УПА військовій справі; збиранням зброї і боєприпасів.

Референтура пропаганди розповсюджувала націоналістичну літературу, проводила бесіди в низових ланках ОУН і серед населення; контролювала і спрямовувала пропагандистську і агітаційну діяльність у мережі ОУН і серед населення; давала інструктивні і методичні настанови нижчим ланкам ОУН про форми і методи агітаційно-пропагандистської роботи.

Санітарна референтура організовувала госпіталі, лікування хворих і поранених членів ОУН-УПА; навчала членів ОУН-УПА санітарній справі; турбувалася про забезпечення потреб УПА в медикаментах і медичних матеріалах.

Жіноча референтура створювала жіночу мережу ОУН; налагоджувала зв’язки між ланками ОУН від низових до крайових; займалася виготовленням обмундирування, взуття, забезпеченням продовольством, лікуванням і переховуванням поранених та хворих членів УПА, а також тих, хто перебував на нелегальному становищі.³⁹

Оцінюючи організаційно-політичну діяльність ОУН-УПА, мусимо сказати, що вона в той складний і небезпечний час була налагоджена добре. В кожному селі був станичний чи станична, які займалися збором інформації, продуктів харчування, грошей, одягу і взуття, підготовкою і відбором людей. Але на діяльності ОУН Буковини негативно позначалися постійні непорозуміння між “Сталем” і “Мотрею”, вірніше - між Коломийським і Буковинським окружними проводами ОУН. Артемізія Галицька, хоч і була в грудні 1944 р. зміщена “Сталем” із посади окружного провідника ОУН Буковини, але не погодилася із цим рішенням і продовжувала виконувати функції провідника. Вона направила в Хотинський р-н повітовий провід у складі організаційного референта “Павленка”, провідника СБ – “Славути” і зв’язкової – “Уляни.⁴⁰ Але, як дійшла ця трійка в райони і що встигла там зробити, невідомо.

“Сталь” восени 1944 р. ставив завдання: як можна більше мобілізувати людей в УПА, навчити їх військовій справі, обмундирувати і озброїти. Рекомендувалося в бої з підрозділами Червоної армії вступати тільки у безвихідних ситуаціях, готуватися до активних збройних виступів весною 1945 р. Він наказав влаштовувати засади на дрібні військові групи з метою здобуття зброї і обмундирування. Курінь “Перебийноса”, у свою чергу, мав також вести агітаційну роботу серед населення. З цією метою окремі сотні і чоти мали ходити по населених пунктах, демонструючи себе як збройну і політичну силу.⁴¹ Та час демонстрацій уже минув. На боївки УПА повсюди чекали засідки і оточення.

В липні 1944 р. Артемізія через “Гайворона” встановила зв’язок із проводом ОУН Чортківського округу Тернопільщини. Зустрілася з провідником юнацтва Заліщицького повіту “Олегом” - учителем с. Садки Іваном Лесівим, який у розмові з “Мотрею” висловив невдоволення роботою проводу ОУН Чортківщини і просився перейти на роботу в Буковину. Артемізія відповіла йому, що це можна зробити лише з дозволу Центрального проводу. Тоді ж Галицька викликала до себе на зв’язок “Іскру” з Чортківського окружного проводу ОУН і домовилась про спільну організацію розвідувального і санітарного вишколів повстанських активістів.

У вересні 1944 р. Артемізія одержала від “Іскри” штафетку з повідомленням, що її викликає крайовий провід. Вона прибула спочатку в Чортківський окружний, а звідти разом з “Іскрою” в Тернопільський обласний провід. Там Артемізія зустрілася з кур’єром Центрального проводу і з ним вийшла на зв’язок з крайовим проводом. В ЦП “Мотря” в жовтні 1944 р. зустрілася з його керівниками, проінформувала про свою роботу і про конфлікт із “Федором”. Просила замінити її. Там же одержала завдання організувати зв’язок Тернопіль - Бухарест, Станіслав - Бухарест, яке вона виконала. Потім їй доручили організувати нову найвужчу мережу ОУН. Артемізія мала зовсім піти з ОУН за станом здоров’я і виїхати в одну з балканських країн. У листопаді 1944 р. вона повернулася на Буковину в Заставнівський р-н, де зустріла “Олега”, який сказав, що на Буковину провідником затверджений “Степан” - Мирослав Кіндзірський, а його призначили окружним референтом з пропаганди.

Через кілька днів “Мотря” пішла в Шубранець до районової “Бджілки” - Євгенії Бучинської. Вранці зустрілася з нею, а увечері сюди прибув і “Степан”. Він підтвердив, що “Богданом” призначений провідником ОУН Буковини. Артемізія заперечила йому, бо знала, що провідників призначає Центральний провід, а “Богдан” не був його членом. Тоді “Степан” сказав, що його призначив “Сталь”. Вона теж заперечила, бо “Сталь” не мав такого права. І “Степан” рішив залишитися з Артемізією в Шубранці до з’ясування цього питання. Від “Сталя” надійшла штафетка, в якій він просив організувати роботу ОУН якнайкраще. З інструкціями Галицької Кіндзірський не погодився, оскільки вони не схвалювали терористичних акцій. Саме тоді на Буковину прийшов “Скригун” - Іван Миколайович Северин, уродженець Горішніх Шерівців, як провідник Служби безпеки Буковини. Артемізія в цей час занедужала, чим “Сталь” і “Скригун” були дуже незадоволені. Конфлікт між “Степаном” і “Мотрею” загострився. Остання написала у ЦП ОУН штафетку з проханням звільнити її від обов’язків провідника ОУН і призначити на цю посаду “Степана”.⁴²

У кінці листопада 1944 р. розпочався рейд куреня “Перебийноса” з гір до Дністра, але дійшов він лише до с. Спаська Вашковецького р-ну. В Станівцях курінь зустрівся з частиною внутрішніх військ. У бою була повністю знищена чота “Берези”. Загинув і сам чотовий – Василь Монах із Глибокої. Боячись більших втрат, курінь повернувся в гори.⁴³

Кінець 1944 р. приніс ОУН Буковини і У ПА великі втрати. 29 грудня 1944 р. у Васловівцях було захоплено весь окружний провід ОУН і УПА Буковини. Артемізія Галицька хотіла покінчити життя пострілом із револьвера у скроню, але тільки поранила свою голову. Мирослав Кіндзірський - “Степан” був убитий, Мирослав Гайдук - “Федір” здався. Була захоплена і ліквідована вся їхня обслуга і охорона. Є підстави твердити, що тут спрацювала зрада одного з членів проводу, а саме Мирослава Гайдука, який перед цим певний час перебував у руках працівників НКВС.⁴⁴

Захопивши Артемізію Георгіївну Галицьку в свої пазурі, слідчі Чернівецького облуправління НКВС наткнулися на її впертий опір. Вона, будучи пораненою, ні в чому не хотіла зізнаватися. Тоді було влаштовано провокативне викрадення арештованої з лікарні. Її спочатку вивезли нібито на конспіративну квартиру ОУН, а потім в “упівський бункер”, де вона й почала розкриватися.

В результаті “щирих” провокативних розмов А.Г. Галицька розкрила оунівське підпілля Буковини та філіали ОУН, назвала прізвища, псевдоніми, місця проживання багатьох членів ОУН і підтвердила їхню націоналістичну діяльність. Матеріали на всіх названих нею членів ОУН та вояків УПА були виділені в окреме провадження. Почався етап масових розшуків і арештів учасників національно-визвольної боротьби. По справі № 359 було заарештовано і засуджено на багатолітні терміни табірного ув’язнення 99 учасників національно-визвольного руху, 128 убито під час військово-чекістських операцій. Всього ж “Мотря дала свідчення на 242 членів ОУН, не рахуючи особового складу куреня УПА. Від неї також були отримані відомості на оунівців з інших областей, в цілому більше ніж на 600 чоловік.

18 квітня 1945 р. лейтенант держбезпеки Перепелиця написав постанову про обрання запобіжних заходів щодо А.Г. Галицької. Постанову затвердив начальник управління НКВС по Чернівецькій обл. полковник держбезпеки Руденко, погодився з її змістом помічник військового прокурора Львівського військового округу по спецсправах Степаненко.

Слідство тривало довго. 28 серпня 1945 р. Артемізію ознайомили з обвинувальними висновками. А 31 серпня розпочалося засідання військового трибуналу внутрішніх військ НКВС Чернівецької обл. у справі Артемізії Георгіївни Галицької в складі голови майора юстиції Прокоповича, членів трибуналу лейтенантів Кияшка і Бодрова при секретарі Шеремет.

На засіданні трибуналу Артемізія зробила таку заяву:

"Я, Галицька Артемізія Георгіївна, "Мотря ", 1912 р.н., уродженка с. Нова Жучка Садгірського р-ну Чернівецької обл., без постійного місця проживання, освіта вища педагогічна і 2 курси медінституту, українка, із міщан, не судима, заміжня, чоловік "Корнієнко " (Юрій Нахамко з Бережниці. - І.Ф.), заарештований 7 березня 1945 р. З рідних є 2 брати в Америці, брат, сестра і мати в Румунії. Перший раз заарештована 29 грудня 1944р., вдруге- 7 березня 1945 р. З обвинувальними висновками ознайомлена 28 серпня 1945 р. у трибуналі. В чому мене звинувачують, зрозуміло. Винною себе визнаю. Суду давати показання бажаю”.⁴⁵ Після розмов на приватній квартирі і в бункері, де було все сказано, критися уже не було з чим.

У своїх зізнаннях Артемізія Георгіївна намагалась бути якомога м’якшою. Не встрявала в суперечку з членами трибуналу. Свої зв’язки з національно-патріотичними силами пояснювала відповідним вихованням з малих літ, переслідуванням українського народу румунською владою:

"Коли я ще навчалася в педінституті в Румунії, то, незважаючи на те, що я добре знала румунську мову, але мій акцент видавав, що я українка, мене весь час викладачі принижували, часто не допускали до іспитів, і лише дякуючи тому, що я дуже багато працювала над собою, я закінчила інститут. Після його закінчення я ніде не могла влаштуватися на роботу, бо була українкою. Я мусила брати додому вишивання і з цього жити ”.⁴⁶

Члени трибуналу були дуже суворі, вони діяли за твердо установленими правилами: українські націоналісти - вороги радянської влади. їх треба знищувати, як не розстрілами, то голодом, холодом, непосильною працею і хворобами.

Отож військовий трибунал внутрішніх військ НКВС Чернівецької обл. 31 серпня 1945 р. був немилосердний. На підставі статей 54-1 “а” та 54-11 КК УРСР він засудив Артемізію Георгіївну Галицьку до розстрілу. Вирок був остаточний і оскарженню не підлягав. Приречену до смерті провідницю направили в Чернівецьку тюрму № 1 для дальшого утримання під охороною. Вона знала, що розстрілюють в’язнів тільки вночі. Отож кожної ночі чекала команди: "Галицкая на выход!" Про виконання вироку голова військового трибуналу майор юстиції Прокопович мав повідомити вищі інстанції. Здавалось, що життя доходить кінця. Ще день чи два, або й того менше... Та 10 жовтня військова колегія Верховного суду СРСР під головуванням сумної слави генерал-полковника юстиції Василя Ульріха, полковника юстиції Романічева і генерал-полковника Буканова, розглянувши протест Голови Верховного суду СРСР на вирок ВТ внутрішніх військ НКВС Чернівецької обл. від 31.08.1945 р. у справі Галицької Артемізії Георгіївни, 1912 р.н., визначилася так (подаємо мовою оригіналу):

"Принимая во внимание, что осужденная Гзлицкая оказала советским органам содействие в ликвидации оуновской организации, действовавшей на территории Буковины и соглашаясь с протестом председателя Верховного суда СССР, заменить ей расстрел десятью годами лишения свободы в исправительно-трудовых лагерях с поражением в правах на 5 лет».⁴⁷.

Отже, життя Артемізії Георгіївні військова колегія подарувала, але яке? Десять років таборів! Чи витримає вона цю каторгу? Чи доживе до звільнення?..

27 жовтня 1945 р. із Чернівецької тюрми № 1 її перевезли на пересильний пункту Вінницю, звідти 5 січня 1946 р. етапували до Костянтинівського ВТТ Донецької обл. 29 січня дорога Артемізії Георгіївни прослалась через Харків у табір військовополонених № 304 м. Станіслава (нині Івано-Франківськ). На 13 березня 1953 р. вона відбувала покарання в Дубравлазі МВС СРСР у селищі Явас Зубово-Полянського р-ну Мордовської АРСР. Після відбуття покарання її вислали в с. Ульяновка Осакоровського р-ну Карагандинської обл. Казахської РСР.

Після смерті 5 березня 1953 р. головного інквізитора Радянського Союзу Иосифа Сталіна почався перегляд політичних справ. Підпадала перегляду і справа А.Г. Галицької. Але щастя не посміхалося жінці. 20 серпня 1954 р. слідчий слідвідділу УКДБ при Раді Міністрів УРСР по Чернівецькій обл. капітан Бутов, розглядаючи архівну справу № 5577, не знайшов підстав для пом’якшення кари. Комісія Чернівецької обл. з перегляду справ засуджених за контрреволюційні злочини 24 серпня 1954 р. теж відмовила в перегляді справи.⁴⁸Довелося відбувати весь строк покарання. Всього Артемізія Георгіївна провела в неволі 10 років. Вийшла на волю у грудні 1954 р., але на Буковину її не пустили. Змушена була поселитися в Караганді. Там у 1957 р. одружилася з Василем Одинцем, інвалідом, який теж був в’язнем сталінських концтаборів. Вийшовши на волю, він, не злякавшись Артемізіїного поранення в голову, одружився з нею.

Так жиємо і хочемо вже виходити на пенсію, – писала вона в своєму листі чернівчанину Миколі Петровичу Шлапаку, вірному другові і соратникові її брата Семена. - Майбутнє наше ввижається незрозумілим нам. Мріємо податися в Україну, але куди? Де знайдемо квартиру? Стан здоров 'я мого бажає кращого. Завтра знову виходжу на роботу після відпустки. Роки летять, а я на чужині вже 25 років. Щиро дякую Вам за знимки. Свої не можемо вислати, бо свіжих не маємо. З нагоди виходу на пенсію - десь за 2-3 місяці сфотографуємось. Але я надіюся, що на цьому наше листування не урветься, та ще ми побачимось, якщо буде Ваша ласка і бажання ”⁴⁹.

 Цей лист був написаний, очевидно, у 1967 р. На ньому, на жаль, немає дати, немає також і конверта з поштовими штемпелями, щоб з’ясувати це питання точно.

Микола Петрович Шлапак був тією людиною, яка разом із Францом Біликом і Карлом Терлецьким підняла перед радянськими репресивними органами питання про реабілітацію Семена Галицького. Він перший і написав Артемізії про реабілітацію брата, яка відбулася в 1964 р. Артемізія у своєму листі з цієї нагоди писала сміливцю:

“Знов і знов не кінчу фалити Вас за мужність і щирість. Знов і знов не припиню подивляти Ваш патріотичний чин і подвигу справі реабілітації діяльності і доброї пам'яті старшого брата мойого Семена. Честь та хвала Вам, дорогенький добродію наш, і шана народна буде Вам нагородою...

Дістала лист Ваш і довго не могла заспокоїтись. Все змішалося в голові, серце напнулося від обід за брата та своїх. Доба була така, що схиблення ленінської думки в справі дружби народів надало культу особи ще більшої гостроти та жертв... Буковинська вітка народу українського спливала кров ’ю від того, бо була кинута напризволяще. Та такі люди, як брат мій рідненький і друзі щирі його, стали на захист і були розчавлені. Гірко усвідомлювати, що то були свої, кревні побратими ідеї".50

Розповідаючи далі про Семена, Артемізія писала:

“Розрив у 20 років між Семеном і мною, його рідкі навідування додому не дозволяють мені правдиво висвітлити його життя, тому прошу розшукайте мою сестру Стефанію, яка живе в Румунії у свого сина Любомира Гирюка - відпоручника пограниччя. Стефанія разом із Семеном жила на квартирі і разом вони вчилися в Чернівцях – він у гімназії, вона в учительській семінарії. Вони були дуже дружні між собою і віддані одне одному. На весіллі Стефанії у вересні 1925 р. я його запам’ятала як доброго, щирого прихильника селян. Коли у 1926 р. Семена посадили у в’язницю, я - п’ятнадцятирічне дівча, яка одинока з родини знала румунську мову, відвідувала Семена в камері і заходилася коло адвокатів. Після 21-денної голодівки його привезли ледь живого додому. Лікар тиждень не відходив від нього, доглядаючи. Пригадую, що тоді він читав твори Винниченка і Джека Лондона. Ще пригадую, що Семен прибув на похорони батька нашого Георгія - 6 грудня 1930 р. На тому все увірвалося. Більше ми не зустрічалися. Знаю, що Семен до 1925 р. навчався на філософському факультеті Празького Карлового університету, який закінчив абсольвентом, але докторської дисертації не захистив, бо виїхав додому з Праги. Перед арештом 1926 р. я бачила в нього газету “Боротьба ", до редакції якої він певно належав. Будучи скритним конспіратором, Семен ніколи не розповідав мені про свої партійні справи, тому про Празький період його життя майже нічого не знаю”.⁵¹

А.Г. Галицька кілька разів зверталася в органи юстиції з проханням про реабілітацію. Чернівецька обласна прокуратура 20 липня 1994 р. відмовила Галицькій у реабілітації. Так і померла вона в Караганді не реабілітованою у 1975 р. У 1968-му вона приїздила в Чернівці до вірного товариша Семена Георгійовича Галицького Миколи Петровича Шлапака зі своїм чоловіком Василем Одинцем. У квартирі Миколи Петровича я й зустрівся з цією знедоленою парою. Артемізія Георгіївна про долю старшого брата Семена розповіла, як він восени 1920 р. прибув із Заліщиків додому в Нову Жучку босий у солом’яному брилі. Мати не впізнала сина.

– Юро, – сказала батькові, - вийди, тут якийсь кіцманський чоловік прийшов.

Батько вийшов і теж спочатку не впізнав Семена.

- Ну ходимо, газдо, до моєї кімнати, - сказав і повів гостя у свої апартаменти, де вже уважніше розгледів його і впізнав свого старшого сина.

До постаті Артемізії Галицької бралося чимало авторів, але побіжно, без грунтовного розгляду всієї діяльності, часто користуючись вигаданими або просто неправдивими даними. Так, Кость Король придумав, що в сім’ї Артемізію називали “Нізея”, що не є правдою. Її називали Мізя, укорочено-ласкаве від справжнього імені.⁵² Пишуть, що вона народилася в містечку Садгора, в той час як насправді - в с. Нова Жучка під Чернівцями.

В книзі Михайла Андрусяка “Брати грому” Дарія Кошак - “Христя” пише, що Артемізія Галицька - “дочка священика Георгія з Розтік Вижницького р-ну”⁵³, що теж не відповідає дійсності, бо народилася вона, як уже говорилося, в с. Нова Жучка під Чернівцями, нині це вже міська зона, в родині сільського шевця. І не в 1945 р. натрапила вона на енкавеесівську засідку, а, повторюю, 29 грудня 1944 р. була оточена військовими і чекістами в хаті в с. Васловівці Заставнівського р-ну.

Василь Селезінка в статті “Чернівецькі адреси ОУН-УПА”, опублікованій у двох номерах “Буковини”⁵⁴, називає Артемізію Галицьку “дівчиною-буковинкою” в той час, як вона була вже одружена з повстанцем Юрієм Нахамком із с. Бережниця Вашковецького р-ну, і далі пише, що "вона була родом не з Розтоків, а з Рогізнн ”, що її старший брат Семен у міжвоєнні роки керував комуністичним підпіллям у Садгорі”, що теж не відповідає правді, бо Артемізія народилася, як було сказано вище, в с. Нова Жучка, а Семен був секретарем ЦК Компартії Буковини з липня 1926-го по жовтень 1931 року не в Садгорі, а в Чернівцях, Не відповідає правді і твердження В. Селезінки і тих, на кого він посилається, що Артемізія Галицька брала участь у Кінгірському повстанні. Документи засвідчують, що вона в Кінгірі ніколи не була. І сама про це ніколи ніде не говорила і не писала.

Багато авторів, які звикли користуватися не документами, а своїми або чужими вигадками, на превеликий жаль, дуже часто “творять” неправдиві легенди про обраних для своїх розповідей героїв, перемішують грішне з праведним, а невибагливі редактори, довіряючи цим “авторитетам”, приймають вигадки несумлінних авторів за чисту монету і мимоволі поширюють часткову, а інколи і загальну неправду про ту чи іншу особу чи подію, чим підривають довіру читача в правдивість друкованого слова.

Підводячи підсумки провідницької діяльності Артемізії Георгіївни, варто сказати, що вона своїми діями засвідчила глибокий душевний патріотизм, вірність і відданість своєму народові. якому бажала добра та щасливої долі і самовіддано у надто складних умовах політичної і збройної боротьби за Самостійну Соборну Українську Державу організовувала, формувала і спрямовувала в потрібне русло діяльність низових осередків, станичних, кущових, підрайонних, районних, надрайонних та Буковинського окружного проводів ОУН, своєю витримкою, терпінням засвідчувала високу громадянську мужність і непохитність у боротьбі за українську державність. Як читач уже знає, вона була готова померти за цю велику справу. Стрілялась,але невдачно. І слава Богу, що вона залишилась живою.

Звичайно, хитромудрі провокації слідчих НКВС так би мовити “розкололи” Артемізію Георгіївну, вона справді повірила, що її викрали з лікарні побратими по зброї і розкрила їм свої таємниці, чим було завдано великих втрат організації. Це дещо знижує велич і значущість її подвигу, але не перекреслює всієї революційної діяльності.

м. Чернівці

18.12.2008 р.

1. ГДА СБУ, Чернівці. - Спр. 5577. - Арк. 4.
2. Лист А.Г. Галицької до М.П. Шлапака // АЧОВПВАКПУ. - Справа С.Г. Галицького.
3. Там само.
4. Фостій І. Семен Георгійович Галицький (Альфред Веддінг) 3.02.1891 - 23.11.1954 // Реабілітовані історією. Чернівецька область. - Книга перша. - С. 524-536.
5. Центральный архив Федеральной службы безопасности Российской Федерации. - Уголовное дело № Р-28899 на Галицкого С.Г. (Веддинга Альфреда).
6. Там само.
7. Див. прим. 2.
8. Див. прим. 1. - Арк. 102.
9. Там само. - Арк. 9.
10. Там само. - Арк. 11.
11. Там само.
12. Там само. - Арк. 9.
13. Там само. - Арк. 11.
14. Там само. - Арк. 155-156.
15. Там само. - Арк. 156.
16. Там само. - Арк. 157.
17. Там само.
18. Там само.
19. Там само.
20. Там само. - Арк. 159.
21. Там само. - Арк. 160.
22. Там само. - Арк. 106.
23. Там само.
24. Фостій І. Північна Буковина і Хотинщина у Другій світовій війні 1939-1945 рр. - С. 232
25. ГДА СБУ, Чернівці. - Спр. 322. - Арк. 52; Спр. П-7324. - Арк. 113.
26. Там само. - Спр. П-7324. - Арк. 111.
27. Там само. - Спр. 264. - Арк. 86.
28. Там само. - Спр. 645. - Арк. 24.
29. Див. прим. 26. - Арк. 113-114.
30. Див. прим. 28. - Арк. 31, 84.
31. Там само. - Спр. П-6657. - Арк. 29.
32. Там само.
33. Там само. - Спр. П-7334. - Арк. 108.
34. Там само. - Спр. 322. - Арк. 101.
35. Там само. - Спр. 6681. - Арк. 76.
36. Див. прим. 34. - Арк. 60.
37. Там само. - Спр. 356. - Арк. 17, 21.
38. Див. прим. 34. - Арк. 61.
39. Там само. - Арк. 61-63.
40. Там само. - Арк. 67.
41. Див. прим. 37. - Арк. 22.
42. Див. прим. 1.-Арк. 109.
43. Див. прим. 37. - Арк. 23.
44. Там само. - Арк. 43.
45. Див. прим. 1.- Арк. 101-102.
46. Там само. - Арк. 102.
47. Там само. - Арк. 119.
48. Там само. - Арк. 120.
49. Див. прим. 2.
50. Там само.
51. Там само.
52. Король К. Моя Голгофа. - Чернівці: Троянда, 2000. - С. 37-39.
53. Андрусяк М. Брати грому. - Коломия: Вік, 2006. - С. 205.
54. Селезінка В. Чернівецькі адреси ОУН-УПА // Буковина. - 2009. - 17-20 лютого.

Джерело: Реабілітовані історією. Чернівецька область. Книга третя. Чернівці: "Книга Пам’яті України", 2013. С. 223-241