Яна Бестанчук

У статті характеризується спроби місцевого населення протистояти радянській владі впродовж 1940-1941 року в Чернівецькій області. Проаналізовано форми спротиву, її поодинокі приклади у різних аспектах суспільно-політичного життя населення. Простежено діяльність ОУН на території Чернівецької області та виділено основні чинники їхньої неспроможності організації масового спротиву. Виділено і охарактеризовано три етапи відносин радянської влади та місцевого населення.

Аналізуючи розвиток взаємин між місцевим населенням Чернівецької області та радянською владою впродовж 1940-1941 рр., можна виділити три етапи. Перший етап – обнадійливий, феєрично-радісний, піднесено-героїчний або «медовий»: румунські порядки відійшли у минуле, будувалися плани про вільне ведення сільського господарства в умовах «вся земля селянам», обмірковувалися наміри щодо розширення меж використання української мови і розвитку самого українства, намічалися перспективи піднесення культурного, соціально-економічного рівня. Другий етап – адаптаційно-невпевнений. На цьому етапі виникають проблеми з націоналізацією економіки, житла й землі, із запровадженням радянського режиму на території Чернівецької області. Третій і останній етап може бути охарактеризований як «безвихідь». На цьому етапі заборонялося все нерадянське, було влаштовано масову хвилю арештів, знищення, зокрема представників інтелігенції, насаджувались атеїстичні погляди, які поряд із пропагуванням радянізації призвели до явно ворожої реакції з боку новоприєднаних українців.

Із завершенням «медового періоду» розпочався новий адапційно-невпевнений етап відносин між радянською владою та місцевим населенням, який згодом переріс у повне несприйняття радянської ідеології, унаслідок чого почали формуватися групи спротиву, які проводили заходи, спрямовані на ліквідацію радянської влади в Чернівецькій області.

Розуміючи, що в новому регіоні радянська влада матиме справу з негативними настроями місцевого населення, діючи на випередження, місцева влада вже з кінця червня 1940 року використовувала «політику змішування населення» - переселення буковинців у інші райони СРСР, з метою не дати можливості населенню організуватись для опору репресивним заходам нової влади та призначення людей з сусідніх областей на керівні посади. Так буковинці розсівалися по всій території СРСР, русифікувалися і проходили «політичну перековку»[1]. Незважаючи на те, що саме представники заможних класів становили основну масу висококласних спеціалістів з вищою освітою європейського зразка, їх до керівних посад не допускали. Кадрову проблему радянська влада вирішувала двома способами: сільські ради та низові ланки на підприємствах сформовано в основному з місцевих висуванців, а обласна і районні ради та інженерно-директорський корпус підприємств - з приїжджих. Так, станом на 24 січня 1941 р. зі 178 членів районних та міських виконавчих комітетів тільки 38 були вихідцями з місцевого населення[2]. Певні проблеми назрівали з приїжджими працівниками адже вони погано орієнтувалися в місцевих умовах: їм бракувало знання мови, історії, традицій буковинців тощо[3].

Спротив радянській владі серед місцевого населення можна умовно поділити на дві форми: активну та пасивну. Активна форма була представлена діяльністю ОУН, за членами яких каральні органи полювали особливо ретельно; та поодинокими антирадянськими осередками в селах, здебільшого прикордонних. Пасивний або легальний спротив був пов’язаний із виїздом за кордон та супроводжувався роботою німецької репатріаційної комісії.

До пасивних форм опору спротиву можна зарахувати спроби виїхати легальним або нелегальним способом за кордон, переховування від переслідувань. Один із легальних способів виїзду був можливий завдяки діяльності німецької репатріаційної комісії, яка вирішувала питання евакуації німецького населення з території Чернівецької області[4]. Крім того, багато етнічних румунів подавали заяви до виконкомів з проханням дозволити їм виїзд до Румунії для возз’єднання з сім’ями або як службовцям румунської армії чи державних установ. Перші декілька місяців після приєднання такі заяви приймали і задовольняли, а згодом ця роботу над ними було припинено, хоча залишалося ще понад 1000 заяв[5]. Лише 2 лютого 1941 р. до Чернівців надійшла вказівка наркома внутрішніх справ СРСР Л.П. Берії, якою він дозволяв виїзд особам, родичі яких дійсно проживали закордоном за умови, що на них немає підозр в антирадянській діяльності[6]. Місцеве населення вимагало прийняти їхні заяви на виїзд до сусідньої країни, погрожуючи самовільно перейти кордон, проте радянське керівництво застосувало проти них каральні заходи.

Однією з форм активного спротиву були самовільні переходи кордону, які були спричинені несприйняттям політики «радянізації» відбувалися впродовж декількох днів в листопаді 1940 р.. У деяких селах Чернівецького, Садгірського, Глибоцького, Герцаївського районів серед населення румунської національності ставали дедалі сильніші еміграційні настрої, спричинені діяльністю різних румунських політичних партій (такі як «Залізна гвардія» тощо), осередки яких залишалися на території області.

Перший масовий перехід кордону відбувся в Глибоцькому районі, для якого організувалися 45 осіб, у тому числі жінки та діти. Ці особи походили переважно з села Сучавели. Перехід відбувся 15 листопада, зі слів затриманих було вияснено, що мають формуватися декілька таких груп для переходу кордону в інших селах - Йордаш, Робче, Кучурмаре (сучасна назва – Великий Кучурів)[7].

В ніч з 16 на 17 листопада 1940 р. група членів організації «Залізна гвардія», до якої увійшли Ткачук Дмитро, Цуркано Андрій, Сапрович Андрій та інші, організувала в районі села Остриця безперешкодний нелегальний перехід групи селян, переважно заможних вихідців із сіл Остриця, Магала, Боян, Маморниця, через румунський кордон[8]. Один із затриманих учасників нелегального переходу повідомив, що підготовка до нелегального переходу тривала впродовж 5-7 днів. Організатори ходили по селах і агітували мешканців зазначених сіл йти в Румунію, спекулюючи фактами відсутності товарів першої необхідності в крамницях й тим, що «мов у Вас заберуть землю, будете платити великі податки, вас заставлять вивчати українську мову з тим, щоб молодь призивного віку забрати в Червону Армію», а в Румунії обіцяли влаштувати задовільний матеріально-побутовий стан[9]. Зібравшись на полі біля села Маморниця, жителі відправились до кордону і о 6 годині ранку в Герцаївському районі на заставі №2, прорізавши огорожу, перейшли кордон[10]. Згідно з документами, з собою у А. Сопровича, М. Сопровича, В Ткачука. та інших були наявні 2 гвинтівки, 8 обрізів і велика кількість бойових патронів, внаслідок чого при переході кордону сталося збройне протистояння на прикордонній вахті[11].

Переважно кордон переходили не жителі прикордонних сіл, а ті, які мешкали на відстані 10-15 кілометрів від лінії розмежування. Основною причиною таких дій радянська влада назвала слабке проведення масово-роз’яснювальної роботи, яка мала мати наступальний характер. Крім того, низка осіб, завербованих румунською розвідкою, проводила в селах агітацію, спрямовану проти радянської влади. Так, у Глибоцькому районі диякон Осипов поширював серед місцевого населення закони залізногвардійців, а Іванов – «кулак» з Білої Криниці - говорив про те, що більшовицький закон ні до чого не призводить[12].

Наймасовішою акцією переходу кордону, можна вважати самовільний перехід кордону 1 квітня 1941 року в селі Біла Криниця, який мав трагічні наслідки. Понад 2 тисячі мешканців кількох румунських сіл організували колективний похід до Глибокої, щоб висунути колективне прохання про надання їм дозволу на виїзд до Румунії. Районне керівництво відповіло, що розв’язання цього питання виходить за межі його компетенції й запропонувало селянам розходитись по домівках. Однак, за наведеною інформацією у звітах, натовп людей із криками «Хай живе велика Румунія!», «Всі румуни в Румунію!» попрямував до кордону. Їх тричі намагалися зупинити, останній раз у лісі біля села Білої Криниці, однак коли усі спроби виявилися марними, прикордонники відкрили вогонь. Деякі дослідники оцінюють кількість осіб, що стали жертвами радянських прикордонних загонів, у кількості 200 осіб.

Крім того, на території області зафіксовано випадки організації угрупувань, які виступали проти радянської влади. Так, в селі Чагор діяла організація, до складу якої входили: Рибчук Георгій, Рибчук Петро, Ротер Василь, Бегуш та інші селяняни. Ця група вела активну боротьбу проти всіх заходів, які проводили радянська адміністрація на селі, шляхом агітації, знищення портретів керівників партії та уряду, знищення та зривання гасел й плакатів, присвячених виборам тощо[13].

Чи не єдиною силою, спроможною завдати активного опору тоталітарному радянському режиму, була ОУН, яка на той час діяла в глибокому підпіллі. Станом на 28 червня 1940 р. крайовий провід Буковинської ОУН-мельниківців очолював Орест Зибачинський. До складу проводу входили: Денис Квітковський, Юрій Сербинюк, Іван Григорович, Дмитро Яремчук, Віктор Кулишір, Петро Войновський. Ще до вступу Червоної армії на територію Північної Буковини більшість членів проводу емігрувала до Бухареста.

Встановлення радянської влади на території Північної Буковини не внесли жодних змін у діяльність ОУН. Приблизно до вересня 1940 р. її осередки перебували в стані очікування. З перших днів прибуття на Буковину органи НКВС-НКДБ розпочали активну роботу по «очистці» новоутвореної області УРСР від т.зв «антирадянського та контрреволюційного елементу».

Керівництво проводом на місці Зибачинський передав Дмитрові Яремчуку. Однак він довго на цій посаді не пробув. Помітивши, що за ним починають стежити агенти НКВС-НКДБ, Д. Яремчук на початку жовтня передав свої повноваження Віктору Кулишіру, а сам емігрував до Німеччини. Віктор Кулишір теж недовго працював крайовим проводом ОУН Буковини. 4 листопада 1940 р. його було заарештовано[14].

Восени було заарештовано дружину провідника ОУН Буковини О. Зибачинського, Марію Зибачинську-Мойсюк[15]. Вона розповіла слідству, що її чоловік перед приходом Червоної Армії на Буковину виїхав у Ясси до брата і в Чернівці не повернувся, перебуває в Бухаресті, збирається переїхати на постійне проживання до Німеччини. Не приховувала, що, навчаючись у 1927–1934 рр. на філологічному факультеті Чернівецького університету, вступила до товариства студентів-українців «Запороже»,і назвала прізвища 20 найактивніших членів цього товариства, 11 членів товариства «Чорноморе» і 11 членів товариства «Залізняк», склавши про них відповідні характеристики[16].

Для органів НКГБ це була справжня знахідка. 14 квітня 1941 р. нарком держбезпеки УРСР старший майор держбезпеки П.Я. Мешик підписав постанову про припинення справи № 53958 і звільнення М. Зибачинської-Мойсюк з-під охорони. Було взято до уваги те, що вона зі встановленням радянської влади в Північній Буковині від роботи в ОУН відійшла[17].

Отримавши з допомогою допитів заарештованих членів ОУН (М. Зибачинської, О. Князько та З. Бідняка) кілька десятків імен активних членів ОУН, обласне управління НКДБ активізувало свою роботу з пошуку та ізоляції верхівки та найактивніших членів ОУН, викриття мережі організації як в Чернівцях, так і в районах області. Зокрема, 30 жовтня було заарештовано Ростислава Володимировича Гузара, сина відомого на Буковині лікаря і знаної в краї організаторки жіночого руху Ольги Захарівни Гузар. Ростислав через два тижня допитів, 15 листопада, назвав відомих йому активних членів ОУН: Віктора Тодоровича Кулишіра, Антоніну Андріївну Рущак, Лідію Василівну Кіндзірську, її брата Мирослава, Деонизія Івановича Курчака та Леона Мироновича Крижанівського. Крім того, Ростислав, рятуючись від можливого розстрілу, погодився співпрацювати з органами НКДБ. Він одержав необхідний інструктаж, псевдо, явку та ім’я куратора і був випущений наволю[18].

Саме після зізнань Ростислава 4 листопада 1940 р. вночі був арештований Віктор Кулишір. Йому інкримінували членство в ОУН, за дорученням якої він придбав зброю для здійснення терористичних актів проти представників радянської влади, а також проводив контрреволюційну пропаганду[19]. На допитах, які відбувалися 14 лютого 1941 р., старший слідчий слідчої частини УНКВС молодший лейтенант Кузьмін звинуватив Кулишіра в злочинах, передбачених ст. 54 п. 2 та ст.54 п. 11 Кримінального кодексу УРСР (далі КК УРСР), тобто за участь в контрреволюційній Організації українських націоналістів, яка ставила перед собою мету відірвати Україну від СРСР і створити Самостійну Соборну Українську Державу.

Під час допитів В. Кулишір розкрив структуру обласної організації, зазначивши, що центр ОУН знаходиться в Чернівцях, є комітети в районах, які побудовані по трійках і п’ятірках, і що обласний провід має зв’язок із закордонним центром ОУН у Бухаресті та з Галичиною. Кулишір також зізнався в тому, що обласний провід через свого зв’язківця одержав із Західної України Програму ОУН і вказівки щодо посилення роботи по залученню до ОУН молоді та накопичення зброї.

Крім того, Кулишір зазначив, що йому пропонували співпрацювати з німецькою розвідкою, але він відмовився. До цієї роботи були залучені П. Войновський, і Л. Никорович, які мали завдання вести розвідувальну роботу проти СРСР на користь німецьких органів[20].    

Свідчення ОУНівців, дали можливість органам НКВД розгорнути широку роботу з ліквідації підпільної мережі ОУН в області, зокрема з розконспірації сільських осередків. У квітні-травні 1941 р. було викрито осередки в Чорному Потоці, Добринівцях, Вікні, Брідку, Миткові, Дорошівцях, Борівцях, Василеві, Кадубівцях, Киселеві, Веренчанці[21]. Слідство у цій справі закінчилося тільки 25 червня 1941 р., коли на кордонах вже відбувалися бої. Початок війни не дав змоги повною мірою розглянути справу в судовому порядку. Подальша доля заарештованих була невідома.  
         Унаслідок роботи слідчих із заарештованими було майже повністю викрито мережу ОУН Заставнівського району, також було встановлено, що між Буковинським проводом ОУН і проводом ОУН в Галичині існував тісний контакт, що на Буковину регулярно приїжджали інструктори, які допомагали налагоджувати роботу, готували місцеві організації до збройної боротьби.

Після арешту Кулишіра обласним провідником ОУН було призначено Петра Войновського, який працював у той час електриком в Чернівецькому будинку офіцерів. Він провів кілька засідань. Зокрема, 6 грудня 1940 р., за свідченням Войновського, такі збори відбулися в цегельні на Клокучці, де обговорювано питання організації нового крайового проводу в зв’язку з арештами, що відбулися останнім часом. Було запропоновано реорганізувати ОУН у трьох головних напрямках: організаційно-вишкільному; підготовки до повстання; організації адміністративно-державного апарату. Було також затверджено план дій на найближчий час. Але невдовзі органи НКДБ, знаючи про оунівську діяльність П. Войновського, влаштували йому відрядження до Києва, де затримали і провели допит, маючи намір завербувати в свою агентуру. У книзі «Моє найвище щастя»[22] П. Войновський писав, що його піддавали жорстоким катуванням, але потім все ж випустили, і він у супроводі представника НКДБ М.А. Беленка повернувся на Буковину. П. Войновському вдалося вирватися з під-контролю органів радянської безпеки, і він пішов у підпілля, де невдовзі очолив боївку ОУН, яка чинила напади на залізничні станції, поштові відділення, окремі сільради та її працівників.

За рік роботи органи НКДБ-НКВС встигли завдати ОУН значних втрат. Усього за час свого функціонування в Чернівецькій обл. впродовж 1940-1941рр. органи НКДБ-НКВС арештували 267 членів ОУН. Проте значна кількість членів ОУН, здебільшого освічених, була за кордоном. Частина менш підготовлених кадрів залишилася нерозконспірованою на території області. Початок війни активізував ОУН на Буковині, яка закликала населення йти не в лави Червоної Армії, а до лісу. Згодом вказівка змінилась: іти в Червону Армію, брати зброю, з нею тікати до лісу і там творити лоївки Української Національної Армії (УНА).

Таким чином, спротив радянській владі на території Чернівецької області впродовж 1940-1941 рр. був представлений ОУН, як активний спротив, за членами яких полювали особливо ретельно, крім того діяли поодинокі антирадянські осередки в селах, здебільшого прикордонних та пасивний спротив - законний виїзд за кордон. ОУН на Буковині за часів радянської влади з 28 червня 1940 р. по 22 червня 1941 р. перебувала в підпіллі. Упродовж цього періоду осередок ОУН намагався передусім зберегти себе як організаційне угрупування, у міру можливостей збільшити свою чисельність, залучаючи нових членів, виховуючи їх в національному дусі, навчаючи військової справи, готуючись до збройної боротьби з радянською владою. Однак арешт молодих і недосвідчених керівників, їхня надмірна довірливість до органів НКДБ-НКВС, їхня політична і конспіративна недосвідченість, можливо, навіть віра в помилування за щирі зізнання призвели до значних людських втрат. Їхніх членів розстрілювали як «ворогів народу в період військових дій на території України». Дослідження документів виявило, що прізвища членів ОУН у карально-слідчих справах ідуть цілими «розстрільними» списками, на відміну від гардистів, кузистів, лібералів, польських та угорських націоналістів, причому до багатолітнього ув’язнення чи розстрілу засуджували не тільки конкретних винуватців, а і їхніх батьків, матерів, братів та сестер. Це дає підстави стверджувати, що головним напрямком роботи радянських органів безпеки була ліквідація українського націоналістичного елемента.

Чимало тих, хто спробував нелегально перейти кордон, загинуло, втопилося при переході водойм або було поранено. Осіб, яких затримували на кордоні, оголошували «зрадниками батьківщини» і відправляли відбувати покарання до виправно-трудових таборів, а їхні сім’ї виселяли. Якщо в 1940 р. на дільниці 97 Чернівецького прикордонного загону було зафіксовано спроби нелегального перетину кордону, вчинені одинаками, родинами або невеликими групами в 5-10 осіб, то вже в 1941 р. характеризується вже низкою масових проривів кордону[23].

[1] Мусієнко І. Політичні репресії на Північній Буковині та Хотинщині у 1940-1941 рр. // Реабілітовані історією у 27 томах. – Чернівці, 2010. – С.12.

[2]Заявление граждан о приеме их на роботу в облисполком и уведомление кадров. - ДАЧО. - Ф. Р-3. - Оп. 1. - Спр. 36. – Арк.39.

[3]Заявления и автобиографии, листки по учету кадров граждан желаущих поступить на роботу в облисполком. – ДАЧО. – Ф.1. – Оп.1.- Спр.57. – Арк.130.

[4]Холодницький В. З історії переселення буковинських німців у 1940-1941 рр. // Науковий вісник Чернівецького університету: Збірник наукових праць. Вип. 73-74.Історія. – Чернівці: ЧДУ, 2000. – С.157-167

[5]Докладные записки Центральному Комитету КП(б) Украины о работе по размещению беженцев из Румынии и о случаях перехода границы жителями области -24.11-21.12.1940 р. – ДАЧО. - Ф.П-1 - Оп.1. - Спр.22. – Арк.2-3.

[6]Докладные записки Центральному Комитету КП(б) Украины о работе по размещению беженцев из Румынии и о случаях перехода границы жителями области -24.11-21.12.1940 р. – ДАЧО. - Ф.П-1 - Оп.1. - Спр.22. –  Арк.2-3.

[7]Стенограммы совещаний в обкоме КП(б)Украины по вопросам организационной и массово-политической работы в области – 19.09-21.11.1940 р. - ДАЧО. - 1 - Оп.1. - Спр. 11. – Арк.91.

[8]Постановление бюро Обкома КП(б)У «О фактах эмиграционного настроения румынского населения в некоторых селах пограничних районов» -18.11.1940 – ДАЧО. - Ф.1 - Оп.1. - Спр.3. – Арк. 32

[9]Протокол и стенограма зборів партійного активу обласної парторганізації - 11.12.1940 р. –ДАЧО. - Ф.П-1 - Оп.1. - Спр.10. – Арк.31.

[10] Докладные записки Центральному Комитету КП(б) Украины о работе по розмещению беженцев из Румынии и о случаях перехода границы жителями области -24.11-21.12.1940 р. – ДАЧО. - Ф.П-1 - Оп.1. - Спр.22. – Арк.1.

[11]Докладные записки Центральному Комитету КП(б) Украины о работе по розмещению беженцев из Румынии и о случаях перехода границы жителями области -24.11-21.12.1940 р. – ДАЧО. - Ф.П-1 - Оп.1. - Спр.22. – Арк.5.

[12]Протокол и стенограма зборів партійного активу обласної парторганізації - 11.12.1940 р. –ДАЧО. - Ф.П-1 - Оп.1. - Спр.10. – Арк.118.

[13]Переписка с областным Управлением НКВД о налички антисоветской группы в с.Чагор и метах работы бывших владельцев фабрик и магазинов  -16.11.1940-7.03.1941 р. – ДАЧО. - Ф.П-1 - Оп.1. - Спр.20. – Арк.2.

[14] ДА СБУ ЧО. – Спр. П–4421 – Акр.32.

[15]Архівно-слідча справа М.Зибанчинської-Мойсюк. - ДА СБУ ЧО. — Спр. П–2232. — Арк. 3.

[16]Архівно-слідча справа М.Зибанчинської-Мойсюк. - ДА СБУ ЧО. — Спр. П–2232. — Арк. 10-13.

[17]Архівно-слідча справа М.Зибанчинської-Мойсюк. - ДА СБУ ЧО. — Спр. П–2232. — Арк. 69.

[18]Архівно-слідча справа  Р.Гузара. – ДА СБУ ЧО - Спр. П–5078. — Арк. 3, 5, 7, 11.

[19]Архівно-слідча справа В. Кулішира. – ДА СБУ ЧО - Спр. П–4421. — Арк. 9.

[20]Архівно-слідча справа  В.Кулішира – ДА СБУ ЧО - Спр. П–4421. — Арк. 47.

[21] Спр. П–3237. — ДА СБУ ЧО – Арк. 136.

[22] Войновський П. Моє найвище щастя. Спомини. – К.: Видавництво Олени Теліги,1999. – 304 с.

[23]Мусієнко І. Етнічний склад репресованих на Північній Буковині в 40-50-х рр. ХХ ст. // Матеріали до української етнології" - № 6 (9). - 2007. – С. 105.