Сторінки історії національно-визвольного руху на Буковині в 40-х роках ХХ століття: Події, Люди, Документи 

Добре пам’ятаю 1946–1947 рр. Такі ми були голодні, навіть не передати. Ми з мамою рвали листя молодої акації і їли. Люди на мілководді, де ріс очерет і рогіз, рвали молоді пагони (називали їх пальчиками) і їли. Знаходили траву – називалась затіркою, і широко вживали щавель. Молоде насіння щавлю кидали в молоко, в кого було. Мені запам’ятався випадок. Посадили нас, дітвору, на підводу і повіз нас дядько. Опинились ми у великому коридорі, поли були старі, вичовгані. Дали нам по кусочку чорного-чорного коржа і по стеблинці зеленої цибулі. Скільки там була, не пам’ятаю. Потім жила вдома. Закутувалась у мамине плаття і лягала спати на голу сітку ліжка. Брат Петя приніс у пазусі з поля зерна. Передерли ми його між каменями, вийшло борошно. Мама добавила щавлю. І вийшов плескач. Людям хліба не давали, хоча його вирощували. Хліб увесь відправляли. Це була сталінщина. Моєму 17-річному братові дали 12 років тюрми, а мамі два роки. їх судили разом, маму зробили без вини винною. За те, що не привела за руку свого сина і не сказала, що він взяв. А нас було восьмеро дітей малих, восьма дитина грудна. На суді мама казала: “Де ж ви поділи моїх трьох менших дітей, бо записали тільки п’ятеро старших?!” Мама в тюрмі була один рік. 

Татуся часто забирали на роботу в різні села, вчив, як треба випалювати цеглу, як розпалювати у цегельні вогонь. Нам, дітям, доводилося жити самим. Взимку рятувала піч, всі сиділи на ній і їли сам буряк. Пекли його, варили і пили буряковий чай. Літом старші ходили в поле і приходили пізно, давали їсти щось слизьке і тепле. То були ховрашки, вони нас спасли. Хтось з людей заносив кухоль молока Вані, братикові молодшому. В 1947 р. нас спасав, як міг, старший брат, люди біля нашого двору без сліз не проходили, такий був у нас тяжкий стан.

Пізніше вже появились кукурудзяники, житники – хліб такий. А податок накладали страшний: на фруктові дерева, на землю. Отримували на дітей гроші. Та ті всі гроші йшли на податок. Пам’ятаю, вже й коровка у нас з’явилася. Та все молоко здавали, а нам давали один перегон. Як підходила осінь, в людей забирали майже все надбане: курей, кролів, яйця. Самі люди яєць не їли, бо за них треба було в магазині щось купити – мило, сіль.

Коли помер Сталін, в нашій хаті було свято. Тільки тоді не можна було про це й слова сказати. Мама каже: “Вже такого душогуба не буде, як оце був”. Сталін хотів усіх людей України видушити. Після його смерті стало жити краще, тільки життя поліпшувалось повільно. До самої смерті мама говорила, що їй так і не вручили медалі за восьмеро дітей, що була багатодітна. Це непотрібно було нікому, а ненька ждала... Вручили за п’ятеро дітей, а обіцяли за восьмеро, і не дали.

Якби я раніше таке написала, мене повісили б. Та старші люди й досі бояться.

21 квітня 1992 р.

 

Голод в Україні 1946-1947. Документи і матеріали. Київ - Нью-Йорк, 1996. - С. 310-311