Записав і опрацював Микола Черешнюк

ЦЬОГО ЗАБУТИ НЕ МОЖНА

Моє дитинство і юність минали в часи, коли українці стали усвідомлювати себе окремою нацією. Ця нація, позбавлена своєї державності, довго терпіла іноземний гніт. Росла національна самосвідомість, а з нею бажання стати вільним і незалежним народом, господарем на своїй землі. Ідея боротьби за Українську Самостійну Соборну Державу стала проникати навіть у віддалені села Буковини і несли цю ідею українські націоналісти.

Я була ще зовсім дитиною, коли в нашому селі утворився осередок ОУН. В ньому згуртувалися молоді хлопці і господарі, які переживали за долю України, за долю Буковини. Очолив осередок Богуцький Георгій, псевдо “Чорнота”. Ця підпільна організація таємно готувалася до боротьби з румунськими окупантами. А для цього, як розповідав мені неньо, займалися самоосвітою: вчили історію України, ознайомлювалися з політичними подіями світу, збирали кошти, зброю для майбутнього великого антирумунського повстання.

У 1940 році на зміну румунським окупантам прийшли москалі, але полегшення на буковинській землі не настало. Намагалися встановити свої порядки, але не встигли, бо розпочалася війна. Знову повернулися румуни, які ставились до українців ще жорстокіше. В цей час осередок ОУН не проявляв активності, бо багатьох хлопців румуни мобілізували у робочі батальйони. Стали вертатися влітку 1944 року, а з весни на галицькій стороні вже формувалися перші боївки. Мій батько налагодив тісні зв’язки з провідником Борщівського району Петльованим Василем, псевдо “Борець”, і хлопців, які верталися з Румунії, направляв на галицьку сторону. Там немало воювало буковинців і, здебільшого, з придністровських сіл. Батько, псевдо “Зозуля”, був станичним і йому підпорядковувалися навколишні боївки та сільська цивільна мережа.

Офіційно батько працював при совєтській владі фінагентом і ця посада довгий час слугувала прикриттям невидимої підпільної боротьби. Обставини змушували батька вести подвійне життя, що давалося нелегко.

Якось до батька завітали Богуцький Василь, Богуцький Манолій і Халус Іван, родом з села Дорошівці. Вони відправилися на нараду, що мала відбутися на галицькій стороні. Батько був відсутній три доби. Третього дня повернувся сам і привів з собою ще шість повстанців, які мали перебути в нашій хаті ніч. Вже добре звечоріло і всі почували себе в безпеці. Ніхто із сторонніх не бачив, як хлопці прийшли до хати, а енкаведисти в селі показувалися зрідка. Вже не пам’ятаю як трапилося, що пізно ввечері до нас прийшов у справах тодішній голова сільради Адамович Микола Танасійович і застав повстанців. Це був явний провал і хлопці хотіли Адамовича ліквідувати. Неньо не дозволив, пожалів. Вважав, що той мовчатиме. Але не минуло й двох годин, як татові його агенти принесли звістку - Адамович подзвонив у Заставну і звідти вже виїхали енкаведисти. Наша сім’я, повстанці швидко зібралися і подалися на скали, де батько завчасно облаштував криївку. Пам’ятаю, що мене спускали до неї на мотузці. Дуже боялася, бо далеко внизу чорніли води Дністра.

Криївку тато зробив на совість, бо таку провальну ситуацію передбачав. Місце для схованки підібрав у глухому і важкодоступному місці, на прямовисному високому березі. Туди вела ледь помітна стежечка, що петляла густими заростями кущів і дерев через глибокий яр. Не кожна людина, навіть місцева, могла знайти до схованки дорогу. На крутосхилі була небезпека зірватися з двадцятиметрової висоти.

Це фактично була землянка, в якій розмістилися дерев’яні нари, невеликий стіл, піч-буржуйка, найнеобхідний посуд, білизна і ще ряд дрібниць. Там також зберігалася зброя, невеличка бібліотека, всякі документи. До слова сказати, цю криївку енкаведисти так і не виявили. Про неї знали лише окремі і надійні люди.

Спочатку в ній переховувалися нас троє: тато, мама і я. Тато навіть давав мені деякі дорученння. Носила листівки в село Самушин до Руснака Захарія, відносила “штафетки” Богуцькому Георгію і Боляховській. Мама усвідомлювала, що неньо ризикує моїм життям і свободою, тому просила знайти надійне місце десь серед чужих людей. Невдовзі тато переправив мене в село Горошову і поселив у родині, де я півтора року пасла худобу і допомагала по господарству. Пам’ятаю лише, що господиню звали Тодоскою... Тут узнала, що повстанці ліквідували зрадника Адамовича.

Час ішов, а життя нашої сім’ї не полегшувалося. Тато ходив з повстанцями, мама ховалася в криївці, а я продовжувала жити фактично в наймах. Так не могло тривати безкінечно. Тому восени 1945 року, за згодою батька, мама замельдувалась (явилася з повинною). Деякий час її мучили допитами - вимагали сказати, де знаходиться тато. Мама мала твердий характер і не проговорилася. Весь час твердила, що нічого не знає. З часом її залишили в спокої і ми з мамою стали жити в родині Пацарнюків (у маминої сестри). До своєї хати боялися йти.

Восени 1946 року ми чистили на подвір’ї кукурудзу. Допомагав нам Попа Георгій, який упадав за мною. В цей момент хату оточили енкаведисти і на подвір’я ввійшли офіцери. Чотири солдати вели перед собою зв’язаних мого тата і Григорця Манолія Івановича, 1924 року народження. Схопили маму і стали бити так, що кров пішла носом і ротом. Потім неня кинули на землю і били ногами під груди, в голову, по ребрах. Мені, юній дівчині, страшно було дивитися на цю екзекуцію найрідніших людей. Мову мені відібрало і я лише переляканими очима споглядала страшну картину мук і страждань, які зносив батько. Попа Георгій спробував обурюватися діями енкаведистів, але цим викликав лють по відношенню до себе. Добряче побили і його, хоч вини за ним не було ніякої.

Всіх скидали на воза і відправили у Вікно. Там помістили в якійсь стайні і продовжували бити. Це робилося для того, щоб зламати волю людини і “розв’язати їй язика”.

В ході слідства вияснилося, що тата взяли в криївці Григорця Манолія. Він облаштував її в мурі, який прилягав до берега. З муру витягували два камені, залазили у викопану схованку, потім камені втягували за собою. Самі енкаведисти цю криївку знайти не змогли. Видав її Книш Аксентій, який вказав ворогам на ті два камені.

Наше майно влада конфіскувала і я змушена була йти жити до бабки. На допит у Чернівці викликали і мене. У Чернівецьку тюрму з’явилася вранці, а на допит викликали аж о другій годині ночі. За столом сиділи кілька чоловіків. Стали по черзі запитувати:

-    Ти Руснак Василину знаєш?
-    Не знаю, такої в селі немає.
-    Боляховську знаєш?
-    Знаю.
-    Скільки естафеток приносила до неї?
-    Жодної.

Всю бесіду записували у протокол, але мене не били. Відпра- вили у коридор добре подумати. В цей час завели до слідчих двох чоловіків, яких били немилосердно. Своїми ногами вони вже йти не могли - їх вели під руки. Мене знову запросили до кімнати, де стіни були зрошені людською кров’ю. Якби так само мене побили, то я цього, напевно, не змогла б витримати. Можливо, це був психологічний вплив на мене, але бити вони не наважилися. На цей час я вважалася ще неповнолітньою.

Продовжували запитувати:
-    Ну що, згадала, скільки естафеток приносила Боляховській?
-    Ні, не пригадую, бо не носила (насправді бувала у неї).
-    Кому носила їсти в оборіг?
-    Нікому.

Тут заводять в кімнату трьох хлопців, в яких голови забинтовані.
-    Хлопці, ось та дівчина, що носила вам їсти.
-    Ні, ми її не знаємо і не бачили.
-    Це ти їм їсти носила?
-    Ні, я їх не знаю.

Так вони від мене й нічого не добилися. Ніхто не підтвердив мою вину також на очних ставках. Вранці відпустили додому.

Тата засудили на 10 років, 7 з яких відбув у Мордовії.

Маму відпустили, але через два тижні вислали в Казахстан, звідки вона з трудом перебралась до родичів на Урал.

Георгія Попу, як інваліда, також відпустили. На ньому взагалі не було ніякої вини. Ми з ним побралися в січні 1947 року, а в 1951 році в нас народилася донечка Наталка.

Тато з мамою повернулися навесні 1957 року, але їх не хотіли приписувати у селі. Через знайомих приписалися в селі Колибаївка Кам’янець-Подільського району на Хмельниччині. Тільки через багато років отримали дозвіл поселитися в рідному селі.

Моє життя добігає кінця, але й сьогодні ті страшні часи забути не можу. Дякую Богу, що нарешті наша держава стала вільною і незалежною. Жалкую, що до цього світлого дня - дня проголошення Незалежності - не дожили мої батьки. Для них це була б велика радість. Радію і я з того, що в омріяній батьком вільній державі живе моя дочка і її діти, а мої внуки. Дай Бог, щоб того горя, якого зазнали мої батьки, ніколи не зазнали майбутні покоління.

За спогадами Федюк Ганни Миколаївни, 1930 р.н., с. Мусорівка

Джерело: Черешнюк М. М. Сповідь на світанку. - Чернівці: Золоті литаври, 2005. - С. 99-102