Записав і опрацював Микола Черешнюк

МОЇ БОРОТЬБА І ПОНЕВІРЯННЯ

Минуло вже багато років, як відшуміли страшні часи Другої світової війни і наших визвольних змагань. Багато пролилося крові і чинилось несправедливості на буковинській землі. Сьогодні, в мирний час, політичні сили України, здається, знаходяться в стані війни і ніяк не можуть примиритися заради державних інтересів. Нам, борцям за українську незалежність, було важче.

Національно-політична свідомість населення залишалася низькою, совети на правах господарів мобілізували на фронт тисячі чоловіків. Найпалкіші патріоти пішли у підпілля, в ліси, щоб вести непримиренну боротьбу з окупантами.

Прикро сьогодні чути від окремих осіб, що буцімто в нашому районі повстанців не було, а під їх виглядом переховувалися дезертири Червоної Армії, які грабували мирне населення. Це говорять ті, які не знають правди або намагаються дискредитувати наш рух. Не стану заперечувати, що все було гладко. Окремі особи дійсно переховувалися, щоб уникнути фронту. Такі не воювали і в наших лавах. Вони хотіли перечекати війну, щоб не ризикувати власним життям. Бували з їхнього боку і випадки мародерства, які дискредитували повстанський рух, тому рішуче присікалися Службою безпеки або командирами боївок.

Справжні патріоти свідомо ставали на шлях боротьби з румунськими і совєтськими окупантами. Повстанський рух виник не на порожньому місці. Багато буковинців пройшли політичну школу ОУН, осередки якої створювалися майже в кожному селі. Хлопці й дівчата, молоді чоловіки й жінки з великим інтересом читали книжки з історії України, твори Т.Г.Шевченка. Для нас “Кобзар” став святою книгою, як Біблія. Згодом наставало розуміння того, що Україна є підневільною землею, а її народ безправний. Що ми, українці, така багатомільйонна нація, не маємо своєї держави. В постійних бесідах, дискусіях приходили до висновку: за створення власної держави треба боротися, як це робили наші діди-прадіди.

Ми, селяни-землероби, звикли до важкої праці. Працювали не покладаючи рук, щоб хоч трохи прикупити землі, щоб на столі був хліб і до хліба. Наша родина не виняток. Мої батьки, Шевчук Йосип Іванович і Шевчук (дівоче Маковійчук) Марія Василівна, походили з роду добрих мусорівських господарів. Не бідували, бо мали до 8 моргів поля і перебували в числі твердих середняків. Таких, як ми, до речі, в селі було немало. Щоб обробити належним чином землю, утримувати якусь худобину і дрібну живність, працювали від зорі до зорі. Батьки були роботящими людьми, цього вчили і нас, своїх дітей. Найстаршою була Василина, за нею йшли брати Микола і Манолій, потім сестра Маренда, а наймолодший я - Дмитро. Господарство мали добротне: хата, покрита бляхою, стайня, стодола, комора, курник, пивниця. Все, що вирощувалося на землі, з’їдали дві корови, коні, вівці, 2-3 свиней, племінний бик і птаство. Продавали в основному м’ясо, яке добре цінувалося. На землі мали багато роботи, але попри це батьки кожному з нас дали можливість навчатися у школі. Правда, лише мені вдалося закінчити сім класів.

З середини 30-х років політика румунів щодо українців стала жорсткішою. В школі вчителі навчали дітей на румунській мові і говорити належало лише румунською мовою, співати українські, споконвіку рідні пісні, заборонялося. Це викликало природний спротив з боку буковинців, які гостріше відчули на собі національну несправедливість.

Організатором осередку ОУН в Мусорівці став Богуцький Георгій Васильович, 1916 року народження, псевдо “Чорнота”. Не знаю інших людей нашого села, які б так ненавиділи румунську окупацію і так палко відстоювали ідею здобуття української державності. Незабаром він знайшов симпатиків, яких без особливих труднощів об’єднав 1938 року в колектив однодумців. В організацію, крім Богуцького Георгія, входили також Шевчук Манолій Тодорович, Пацарнюк Аксентій, Богуцький Манолій, Манчуленко Георгій, Федюк Василь Андрійович, Федюк Микола Іванович, Федюк Василь Іванович, Шевчук Дмитро. Ми багато читали політичної літератури, крайову газету “Самостійність”, яку Богуцький Георгій привозив з Чернівців. Збиралися таємно, обговорювали прочитане, вели мову про необхідність боротьби з румунами.

1 вересня 1939 року розпочалася Друга світова війна. На буковинській землі стали з’являтися совєтські агенти. Якось біля церкви ми стояли з Богуцьким Василем і сержантом румунського прикордонного пікету. Про що говорили, вже не пам’ятаю, але звернули увагу на чоловіка в старому сардаку і дірявому капелюсі, що повільно спускався з гори, десь з поля, у село. Він проминув нас і не поздоровався. Такого в нашому селі, як і в усіх селах Буковини, не спостерігалось. У буковинців є добрий звичай вітатися навіть з чужими людьми. Богуцький перший зауважив, що ця людина викликає підозру. Сержант побіг до приміщення пікету, взяв зброю, ще одного солдата і подався до річки. Незнайомець вже йшов водою до протилежного берега. Вода в цьому місці настільки впала, що річку можна було перейти вбрід. Його затримали, руки зв’язали, але на запитання відповідати не хотів. Прикинувся німим, намагався пояснити щось мугиканням і жестами. Богуцький не витерпів і замахнувся кулаком, щоб вдарити. Той відсахнувся, викрикнувши: “Не протягуй руки, пане добродію, твою мать!”. Обман розкрився. Прикордонники агента зв’язали і відправили на центральний пікет в Дорошівці, де утримувалися порушники кордону.

Восени 1939 року мене забрали в румунську армію. Служив у трансільванському місті Орадя Маре на румуно-мадярському кордоні прикордонником. Зі мною служив також Федоряк Богдан Федорович з Брідка і багато хлопців з інших сіл Буковини. В історичному плані Трансільванія нагадувала чимось Буковину. Земля угорська, але окупована румунами. Місцеве населення не любило румунів, в тому числі і нас, солдатів.

Одного разу попросив у діда-мадяра, який на вигляд мав під 90 років, напитися води. Розговорилися (говорили румунською мовою), а він і питає: ”Що вам, румунам, потрібно на нашій землі?”. “Я не румун, - відповідаю, - а українець”. Він недовірливо подивився спідлоба, бо як для українця дуже добре говорив румунською мовою. “І де ти проживаєш в Україні?” - допитується дід. “В Чернівецькій області”, - відповідаю. “А точніше?” - продовжує старий мадяр. Він мене вже став дратувати, бо хіба не все одно йому звідки я родом. Пустився йти і вже від хвіртки мовив: “Є на Буковині село Мусорівка, але про нього, діду, ви навіть не чули. Звідти мене румуни витягли і кинули сюди без моєї на те згоди”. Дід зацікавлено подивився на мене, рвучко, як на свої літа, підійшов впритул до мене і вже вимогливо запитав: ”А Вигнанку знаєш?”. Виявилося, що у роки Першої світової війни він будував міст через Дністер у районі хутора Вигнанка, що метрів 700-800 від Мусорівки. “Бабо, неси вино!” - гукнув до дружини. У хаті за столом і з добрим вином став старий солдат згадувати свої молоді роки. З того часу ми стали з ним добрими приятелями.

У Європі повним ходом йшла війна, але ми цього не відчували. Румунія і Угорщина були союзниками Німеччини, тому на кордоні якихось серйозних конфліктів не виникало. Мені присвоїли звання старшого солдата (рівноцінне єфрейтору), а командир став переконувати, що з мене вийде добрий офіцер. Каже, поміняй прізвище на румунський лад “Шевческу” і вступай в офіцерську школу. Деякі буковинці заради особистої вигоди так і робили, але їх було мало. Ніколи б я своє прабатьківське прізвище не поміняв на якесь циганське. Треба все ж таки мати свою національну гордість.

На початку червня 1940 року дала знати про себе грижа і мене положили в лікарню на операцію. Все пройшло добре і я став швидко поправлятися. Але десь після 20 червня в лікарні з’явилися чутки, що совета забирають в румунів Буковину. Могло статися так, що дорога додому мені закриється. Вирішив у військову частину не повертатися, а тікати додому. Федоряк Богдан допоміг дістати цивільний одяг і трохи харчів на дорогу.

Добрався поїздом до міста Серет, а там вже стояли совєтські танки. Солдати-прикордонники на вантажній машині переправили мене в Чернівці, де пройшов перевірку. Розповів, де служив, звідки і чому втік. Розказував так, як було насправді. Наступного дня відпустили. Ноги самі несли мене в рідне село, бо дуже скучив за родиною, за коханою дівчиною. Через місяць оженився - то був липень 1940 року.

Нова влада ставилася до людей спочатку добре, всіляко виказувала свою прихильність до буковинців. Селяни, як і раніше, займалися звичною роботою: обробляли землю, вирощували худобу, ростили дітей. Сільську раду очолив Кость Паленчук, який служив більше з примусу, ніж з доброї волі. Правда, енкаведисти стали полювати за Богуцьким Георгієм, бо пронюхали, що він був великим націоналістом і часто вів розмови про самостійність України. А може, хтось доніс, що саме Георгій керував сільським осередком ОУН. Як було насправді - не знаю, але Богуцькому вдалося втекти в Галичину. В 1944-1946 роках воював в лавах УПА на карпатських теренах, мав псевдо “Чорнота”. На початку 1947 року повернувся на терени Заставнівщини, брав участь в багатьох бойових акціях. У квітні цього ж року загинув біля села Васловівці. У бою його важко поранило і, щоб не попасти живим у руки ворога, підірвався гранатою.

Відчайдушним чоловіком був і брат “Чорноти” Богуцький Аксентій Васильович. З вигляду непримітний, низького зросту, але надзвичайної сили. Спочатку його мобілізували совєти у Червону Армію, але по дорозі втік з ешелону. Воював на галицькій стороні. Додому навідувався зрідка і лише вночі. Мені довелося з ним одного разу зустрітися в селі Колодрібка, але про цю зустріч ніде й нікому не розповідав. У селі про його участь в УПА майже ніхто не догадувався. Коли в 1946 році стали демобілізовуватися фронтовики, то з’явився в село і він. Всі вважали, що і він повернувся з фронту. Особистими документами, видно, не цікавилися. Таким чином уникнув арешту і сталінських таборів.

У червні 1941 року до Червоної Армії мобілізували і мене. Полк базувався у місті Герца, числився бійцем полкової розвідки. Совєтські війська відступали, панували безладдя і хаос. Користуючись цим, разом з Королем Степаном, родом з села Кадубівці, втекли. Взяли курс на село Топорівці Новоселицького району до мого знайомого Мігая Попеску. В Топорівцях вже знаходилися румуни. Мігай представив нас румунським офіцерам, дав коней і відправив додому. Але в Погорилівці коней відібрали для своїх потреб інші румуни. Тут ми з Королем розсталися, бо наші домівки знаходилися в протилежних кінцях району. Направці, через поля, до Мусорівки залишилося мені подолати ще 10-12 км. У Вікні попав під обстріл совєтської артилерії, яка закріпилася на галицькому березі Дністра. Обстрілювали залізничну станцію, а розбили спиртзавод.

З поверненням румунської влади мав певні неприємності. Згадали дезертирство з румунської армії у червні 1940 року. Мені загрожував військовий трибунал, але вдалося відкупитися за 5 тисяч леїв. З 1941 року румуни стали використовувати для своїх потреб дешеву робочу силу молодих хлопців і чоловіків призивного віку. В так звані кончентраре попав і я.

Виконували різні чорнові роботи в Рогізні, Лужанах, Чернівцях. Два місяці перебували на роботах, два місяці відпочивали. Працювали у своєму одязі і на своїх харчах. На наших харчах утримувалися також і румунські офіцери.

У 1942 році нас розподілили по деташементах. 14-й деташемент, в якому я перебував, відправили в молдавське місто Гуш. Тут ми розширювали дорогу, возили тачками глину, робили річкові загати, копали протитанкові рови, будували залізницю Бухарест- Одеса. Зброю нам румуни боялися давати, бо розуміли, що стріляти у своїх братів-слов’ян не станемо. Диктатор Антонеску запозичив досвід диктатора Сталіна і видав буковинцям лопати, кирки, тачки. Робочі батальйони не можна рівняти з сталінськими концтаборами, де в’язні масово помирали. Ми являли собою підневільних людей, новітніх рабів, які важко працювали лише за злиденне харчування. А сьогодні деташементникам відмовляють у виплаті грошової компенсації тільки через те, що відсутні документи. Хіба ми винуваті, що румуни погано вели ділові папери?

Влітку 1944 року, коли стали підходити совєтські війська, наш деташемент розпустили. Цій оказії дуже зраділи, бо всім хотілося вже додому, до своєї родини. Ніщо не могло стримати нас - вирушили в далеку дорогу пішки. З Румунії йшли гуртом Думенко Микола, Пацарнюк Василь, Манчуленко Георгій і я. Йшли обірвані і напівголодні, обминаючи військові патрулі. Тільки ноги і шлунок можуть знати, якою довгою є дорога додому.

Повернулися в село у серпні 1944 року, коли ще не закінчилися жнива. Одні хлопці відразу з’явилися у сільську раду і через день їх відправили на фронт. Інші переховувалися, бо не хотіли так швидко розлучатися з родиною. Ми з Думенком також не виявили бажання йти на фронт. Про моє повернення з Румунії знали лише мама, сестра і дружина. На цей час я вже знав, що на галицькій стороні формуються загони повстанців. Дружина порадила звернутися до Федюка Миколи, який міг би допомогти. Це був правильний хід, бо, як виявилося пізніше, станичний Федюк Микола Іванович - “Зозуля” вирішував усі організаційні питання в цивільній мережі. Станичний переправив мене на галицьку сторону і оприділив у боївку, в якій знаходилися вихідці як з буковинських, так і з галицьких теренів. Бойові завдання отримували від районного провідника Борщівського району “Борця” - Петльованого Василя. Загинув у криївці колодрібського господаря через зраду. Щоб не попасти живим в руки чекістів - підірвався гранатою.

Воякам УПА зброю на складі не видавали. Всі, хто вливався в боївку, зобов’язані були самі здобути собі зброю. Я мав надійний мадярський карабін, знайдений моїми братами ще у роки Першої світової війни, і револьвер. Ця зброя, з якою пройшов свій бойовий шлях, має цікаву історію.

У роки Першої світової війни в нашій місцевості точилися жорстокі бої. Багато різної зброї валялося просто під ногами. Тільки лінивий чи дуже боязливий її не підбирав. Мої старші брати знайшли десь карабін, револьвер і багато куль. На всякий випадок все це багатство сховали на стриху за дошкою. Надалі вони цією зброєю не цікавилися, а мене тягнуло до неї, як магнітом. Без кінця її чистив, змащував, приміряв патрони. Дуже кортіло хоч раз стрельнути.

Одного разу, коли вдома нікого не було, вирішив своє бажання вдовольнити. Дістав карабін, зарядив його. Виглянув на вулицю, чи бува хтось не йде, потім видряпався на дерево, щоб обдивитися місцевість. Не видно нікого. Сусіди були тоді в полі. Спустився з дерева, підняв над собою карабін і вистрілив. Після чого швиденько піднявся на горище і сховав зброю. Не минуло й 10 хвилин, як на вулиці з’явилися румунські прикордонники. Вони патрулювали румуно-польський кордон, коли пролунав постріл. Ходили від двору до двору, щоб виявити зловмисника. Постріл прикордонників стривожив, але виявити зброю і того, хто стріляв, вони не змогли.

Після цього випадку зброя довго лежала на горищі без вживання. Періодично перевіряв її і знову клав на місце. Минули вже часи й совєтської окупації, а зброя лежала.

У 1941 році румуни забрали мене в кончентраре. Перед від’їздом вирішив чомусь переховати зброю. Знайшов для цього, на мою думку, придатне місце. На межі нашого городу росла стара-престара верба, на яку вже ніхто не міг забратися. На ній досить високо знаходилося просторе дупло, в якому намірився сховати зброю. На відстані 2-3 метрів від неї ріс берест, товста гілка якого на висоті 7-8 метрів сягала верби. Без особливих труднощів виліз на берест, по гілці перебрався на вербу і в дуплі сховав добре змащену і упаковану зброю. Не мав проблем і з карабіном, бо, призначений для артилеристів, був короткий. Це дупло вважав надійною схованкою.

Наш робочий батальйон (кончентраре) знаходився в Рогізні. Там ми виконували різні роботи, але годувалися власними харчами. Як на панщині - робиш на пана, але харчуєшся з власного поля. Більше того, біля нас столувалися і румунські офіцери. З цієї причини нас на суботу і неділю відпускали додому, щоб запастися продуктами. Під час цих короткотермінових приїздів ніколи не перевіряв свою схованку. Тай не було потреби, бо не кожен зважиться залізти так високо з ризиком для життя.

Під час одного приїзду побачив, що стара трухлява верба впала. Вона не витримала натиску великого вітру і зламалася. Вміст дупла вивалився на землю. Револьвер і кулі мама з сестрою підібрали, але карабін зник. Все, що залишилося з мого арсеналу, знову сховав на горищі, на старому місці. А тим часом нас перекинули на роботи в Молдавію і Румунію. Про карабін майже не згадував.

Настав 1944 рік. Повернувся з Румунії додому і включився в боротьбу з совєтськими окупантами. Виконуючи завдання, ми перебували в постійному русі. Часто ходили малими групами по 2-5 чоловік. Моїм незмінним супутником і напарником був Федюк Микола.

Одного разу в нашому селі ми потрапили в облаву, тому намагалися швидше покинути межі села. На околиці, біля старої, закинутої криниці наткнулися на двох молодих хлопців. Один копав криївку з внутрішнього боку криниці, а другий вартував. Ми з’явилися біля них настільки швидко, що застали зненацька. Від переляку той, що вартував, кинув зброю і втік. Видно, сплутав нас з енкаведистами. Ми до хлопців діла не мали. Я підняв зброю, закинув на плече, і ми з Федюком поспішили до криївки, яку облаштували на “стінці” (обривистому скелястому березі). Вранці став оглядати зброю і очам своїм не повірив - це був мій карабін. Я стільки разів тримав у руках, обмацував і гладив його, що міг впізнати цю річ на дотик із закритими очима. Який цей світ дивний і незбагненний.

Перед своїм арештом карабін і револьвер сховав під стріху в прибудованій шопі (коморі). Наше майно (в тому числі і хату) конфіскували і передали в колгосп. Хто розбирав прибудову і куди поділася зброя, мені не відомо, бо довгі роки знаходився в сталінських концтаборах.

З весни 1945 року натиск совєтських військ на повстанців посилюється. Для цього використовувалися об’єднані зусилля НКВД, МГБ, прикордонників і “ястребків". При нагоді залучалися і регулярні війська. Рухатися великими загонами (сотнею чи чотою) стало неможливо. Формувалися невеликі, рухливі боївки, які проводили бойові акції, не вступаючи у серйозні зіткнення з противником. Прочісування населених пунктів і лісових масивів стали регулярними. Часто життя рятували швидкі ноги або завчасно підготовлена схованка, яку називали криївка, бункер.

Криївки відігравали важливу роль у боротьбі повстанців. Особливо в ті моменти, коли ворожі сили чисельно переважали. Бували випадки, що для прочісування лісів і сіл москалі залучали до 500-600 чоловік. Повстанці могли протиставити такій силі лише маневреність, хитрість і видумку. Під час облав стрільці не приймали бою, а намагалися дрібними групами, і навіть поодинці, вийти з оточення, відійти в більш надійне і безпечне місце. В такі моменти не завжди всім щастило, бували вбиті і поранені. 

Другий спосіб полягав у тому, щоб швидко і надійно сховатися. У разі небезпеки повстанці ховалися групами і поодинці в заздалегідь підготовлені криївки. Добре замаскована криївка врятувала життя не одній людині. Криївки використовувалися і для тривалого перебування під час зими або для роботи партизанського інформаційного відділу. Тут друкувалися листівки, відозви, зберігалася зброя.

За час своєї партизанської боротьби бачив немало різних криївок у своєму селі, за селом і в інших селах як на буковинській, так і в галицькій стороні. Більшість схованок готувалися наспіх, примітивно і це призводило до їх розкриття. Внаслідок цього гинули або захоплювалися в полон повстанці. Але окремі криївки робилися добротно, з видумкою і служили нам вірою і правдою.

Ми з Федюком Миколою розуміли, що наше життя в наших же руках. Облави проводилися все частіше і великою кількістю людей. Намічене село енкаведисти оточували і робили тотальний обшук в усіх дворах. В таких випадках уникнути смерті чи арешту можна було лише сховавшись у надійній криївці.

Одного разу ми з Федюком йшли полем над “стінкою” і я зауважив між скалами невелику площадку, зарослу кущами і низькорослими деревцями. Площадка розміщувалася в десяти метрах від верхньої лінії і близько двадцяти метрів від води. Сюди, напевно, десятки років вітер наносив пилюку з поля, яка досягла товщини 80-90 см. Зверху падало насіння дикоростучих рослин, яке проросло і своїм корінням укріпило новоутворений грунт. Ми озброїлися шнуром, маленькою киркою і сокирою. Спустилися на площадку, обстежили її і зрозуміли, що для нас це цінна знахідка. Протягом кількох днів, рано-вранці або під вечір, поперемінно довбали отвір. Землю, каміння, відрізане коріння кидали у воду. Всередині криївка розширювалась і являла собою печеру розміром 2 на 1,2 метра, висотою 60 см. В отвір печери могла влізти лише одна людина. Долівку простелили сухим сіном і в ній вільно могли вміститися три чоловіки. Стеля утримувалася корінням кущів і дерев. Зверху отвір не проглядався зовсім, якби навіть комусь спало на думку спуститися на площадку. Крім цього отвір закривався спеціальним маскувальним щитком. Вхід у печеру проглядався з протилежного берега річки, але там люди дуже рідко бували. В цій тимчасовій схованці мали можливість перебути 2-3 дні, а при гострій потребі і довше. Не раз ця криївка рятувала нам життя. Бували випадки, коли енкаведисти гналися за нами аж до “стінки”, а там ми раптово зникали. Догадувалися, що є десь криївка, але знайти її не могли. Пізніше енкаведисти закидали площадку гранатами і криївку зруйнували. В цій криївці переховувалися лише ми з Федюком Миколою.

Життя показало, що однієї криївки, навіть дуже надійної, мало. Треба мати і запасні, бо силовий, масований пресинг НКВД посилювався. Біда чекала нас в будь-який час і в будь-якому місці.

Одну криївку ми з напарником облаштували на моєму полі, яке знаходилося далеко від села і за 200 метрів від Дністра. Ще взимку по льоду нанесли з галицької сторони дерев’яних брусів і заховали їх в надійному місці. Визначилися з місцем, щоб у чистому полі воно не впадало в око. Вирішили копати серед поля, бо люди в основному ходили по межі. В березні, коли земля трохи прогрілася і підсохла, розпочали роботу. Приготували необхідні матеріали, цвяхи, лопати, молоток. Стали копати в місячну ніч, землю розсипали по полю. За одну ніч викопали яму розміром 1,5 х 1,5 метра і майже в ріст людини. Стіни обшили дерев’яними брусами, зробили дощаний настил. Зверху приладнали ляду у вигляді ящика висотою 15 см, який засипали землею. Додатково у центрі зробили опору. Під час оранки дружина з сестрою оборали яму з двох боків, а потім лопатою підправили. Якби кінь ступив ногою в ящик, то дошки могли і не витримати. Коли поле засівали ячменем, то сестра кинула насіння і в ящик. Таким чином ячмінь сходив одночасно на полі і в ящику, що робило нашу схованку непримітною. Про цю схованку знали лише мої дружина і сестра.

Великим недоліком криївки було те, що віддушину (невеликий отвір) зробили маленькою і нам не вистачало повітря. Доводилося ляду трохи припіднімати і підпирати її високим кругляком. Через цей недолік сталася одна пригода.

Одного разу, як тільки став піднімати ящик, хтось на нього наступив і відразу відскочив. Видно, людина сама перелякалась. Коли виглянув з ями, то помітив, як у бік села швидко віддалялась жінка. По манері ходьби ніби впізнав її, але впевненості не мав. Так несподівано і по-дурному нашу криївку виявили. Вибиратися з ями негайно не мали змоги, бо кругом у полі працювали люди. Довелося чекати до вечора і переживати, бо не догадувалися, як в цій ситуації поведе себе жінка. Якби вона заявила в сільраду, то нас без особливих труднощів могли заарештувати.

Як тільки звечоріло - гайнув додому. Поговорив з дружиною, щоб пішла до моєї двоюрідної сестри Лопуляк Стефи. Мені здалося, що натрапила на криївку саме вона. Через годину дружина повернулася і мої припущення підтвердила. Вона дійсно наступила ногою на ящик, але хто знаходився у ямі не бачила. Стефа мала твердий характер і навіть під тортурами мене б не зрадила. їй сьогодні 90 років, але ту пригоду пам’ятає добре.

Це була найгірша моя криївка. В ній ми отримали коросту, яку потім довго лікували сіркою. Надалі використовували її лише при нагальній потребі.

Знаходитися в криївці важко і чисто психологічно, особливо тривалий час. Там панувала суцільна темрява, обмежений простір, бездіяльність, які гнітюче впливали на психічний стан людини. Ми з Федюком багато говорили, спали, а інколи просто дивилися на клаптик неба, що проглядало через малесеньку дірку-віддушину. Деколи спостерігали і за хом’яками, які чомусь облюбували місце біля віддушини. Одним словом, воювали, як уміли, і рятувалися, як могли.

Пізніше, вже після мого арешту, поле конфіскували і передали в колгосп. Тоді, напевно, нашу криївку розорали і засипали.

Для тривалого перебування ми облаштували добротну криївку в господарській будівлі мого товариша. Стайня і комора містилися у приміщенні розміром 18 на 7 метрів. У коморі знаходилася плита, де гріли воду, готували корм для свиней. У кутку стайні вимурували з каменю додаткову стіну і утворилася кімнатка розміром 5 на 1,2 метра. Стіну обмазали глиною, побілили і вона нічим не відрізнялася від основної. Біля стіни, в якій знаходився комин, виклали пічку. Тут же настелили на землю дошки, поставили примітивний стіл, поклали запас свічок, дров. В холодну пору кімнатка обігрівалася пічкою. Вхід у вигляді лазу розміром 40 на 40 см знаходився у стайні за жолобом. При необхідності жолоб легко піднімався і через нього влазили люди, передавали їжу, воду тощо. Тут переховувалися провідники ОУН-УПА, зв’язкові, література. На випадок небезпеки криївка могла вмістити 10-12 чоловік. 

Районне начальство догадувалося, що на обійсті є криївка, але після неодноразових обшуків її виявити не вдалося. Тоді виставили цілодобову варту. В хаті разом з господарями незмінно перебували 4-5 солдатів. Надіялися, що голод змусить повстанців вийти зі сховку. Господарям заборонялося виходити з хати без дозволу. Голодні три корови, двоє свиней, двоє коней, бик, вівці вели себе неспокійно: мукали, блеяли, іржали, верещали. Миколин батько упросив солдатів дати дозвіл, щоб нагодувати тварин. Він непомітно сховав під полу кожуха дві хлібини, а потім так же швидко і непомітно передав їх повстанцям. Через чотири дні варту зняли.

В однієї одинокої старенької жінки, що жила на краю села, облаштували криївку на горищі хати. Для цього поставили додаткові крокви, обшили їх снопами і між двома дахами утворилася схованка розміром 1,5 на 1 метр. Ввійти в схованку міг той, хто знав, який сніпок треба вибрати. Схованка виявилася досить надійною, оскільки була майстерно замаскована. Якби там ховалися постійні люди, то її ніколи б не розкрили. Але знайшовся один сексот, який видав її енкаведистам. Хату, а заодно криївку, спалили.

Добру криївку підготували в жительки села Самушин Богоніс Ганни. Вона, маючи за плечима багато літ, жила сама і нічого не боялася. Завжди давала повстанцям притулок і щось поїсти. Не заперечувала щодо облаштування в хаті, що будувалась, криївки. Хата складалася із збитого дерев’яного каркаса і даху. Всередині знаходилася складена висушена саманна цегла, яку сховали від дощу. У великому штабелі налічувалося до 5-6 тисяч штук. З середини штабеля цеглу вибрали і утворилася схованка розміром 3 х 2 х 1.2 метра. Зверху аж до даху штабель закидали соломою. Після того, коли ми заходили у криївку, жінка нас замуровувала. Два-три рази енкаведисти робили ретельні обшуки, але виявити схованку не змогли.

Свою підлу роль зіграли донощики або жінка сама комусь проговорилася за криївку. Цеглу розкидали, але повстанців там на той час не було. Богоніс Ганну заарештували і засудили до десяти років каторжних робіт. Звідти вона вже не повернулася.

Одну криївку двоє повстанців зробили в старій, покинутій криниці. Глибина її складала 10-12 метрів, сама викладена з каменю. На відстані 4-5 метрів від поверхні хлопці вибрали з стінки 2-3 камені і видовбали діру на двох чоловік. Ця криївка використовувалася тимчасово і у випадку крайньої необхідності. До схованки треба було спускатися по виступах каменів і без страховки.

В одного мого знайомого чоловіка по сьогоднішній день зберігається криївка, облаштована у 1944 році. Про неї ніхто не знав і не знає дотепер. З одного боку вміло зроблена, з іншого - наявність її нікому не розголошувалася. До хати господар прибудував комору розміром 7x4 метри. Хата і комора виявилися під одним дахом, але стеля комори при цьому була трохи нижчою від хатньої стелі. Саме в цьому трикутному просторі, над коморою, і була криївка. Вхід у неї знаходився на горищі хати. Людина, яка входила до схованки, втягувала за собою спеціально підігнаний дерев’яний щиток. Він закривав лаз і ззовні був непримітний. Виявити криївку можна лише за умови, якщо розібрати дах.

Під час облав велику роль відігравали навіть хвилини. Швидко і вчасно сховатися - означало врятуватися. На такий випадок мій тесть Федюк Микола Пентелейович зробив криївку (яма 1 х 1 метр) під передніми ногами корови. Дерев’яний щит саме під передніми ногами корови завжди був сухий. При потребі тут можна перечекати півдня або й більше.

Мій напарник, Федюк Микола Іванович, викопав для своєї сім’ї землянку на крутому березі Дністра. Він розташував її у важкодоступному місці і добре замаскував серед чагарників. Усередині поставив нари, пічку-буржуйку, вивів назовні і замаскував комин. Тут переховувалися чоловік, його дружина і дочка. В землянці вільно могли розміститися і більше людей. Енкаведисти її так і не виявили.

Недавно захотілося побувати на тому місці, де знаходилася землянка. Ледве продерся через зарості кущів і дерев. Це місце над Дністром давно вже ніхто не прочищав і воно перетворилося на хащі. Дощові води підмили грунт, який зсунувся і навічно поховав землянку.

Тривожні і небезпечні то були часи. Страх за життя змушував людей робити непередбачувані вчинки, загострював розум і мислення, змушував терпеливо зносити голод і холод. Одного разу, щоб врятуватися, мені прийшлося пересидіти цілу ніч на старій, крислатій груші. Для врятування власного життя годилися різні способи, аби не зрада.

У червні 1945 року Головний Провід ОУН-УПА дав дозвіл воякам, які не мали великої вини перед советами, здаватися. Решта могли покинути межі України і податися в еміграцію. Не хотілося мені кидати родину напризволяще і подаватися світ за очі. Протягом року мене в селі ніхто не бачив, бо воював переважно на галицькій стороні. Перевірити мої слова також ніхто не зможе. Вирішив замельдуватися до голови сільської ради Адамовича Миколи Танасійовича. Сказав йому, що прийшов з Румунії ще 26 квітня. Він не став довго розпитувати і направив у Заставну. В НКВД мою легенду оформили протоколом. Не дуже прискіпувалися, бо підтвердити чи піддати сумніву мої слова не було кому. Лише запитали: “Чому не з’явився відразу, але аж через два місяці?”. Брешу, що боявся. Тут же видали військовий квиток і направили працювати в радгосп, що знаходився в селі Репужинці. Працював тут до листопада. Дещо заспокоївся, вважаючи, що НКВД мною вже не цікавиться.

За межі радгоспу майже не виходив, бо робота і житло знаходилися тут же. Коли 3 листопада 1945 року за мною приїхали капітан Синиця і майор Ведерніков - це стало для мене несподіванкою. Забрали відразу в Чернівці. Цьому навіть зрадів, бо з розповідей знав, що утримувані в Заставні зазнавали значно жорстокіших побоїв, ніж в обласній тюрмі. Не панькалися зі мною і в Чернівцях. На першому ж допиті мій слідчий лейтенант Тучин огрів револьвером по голові. Такими стосунки з ним були і надалі. Приводив на допомогу собі ще одного посіпаку і били скільки хотіли. В ході слідства виявилося, що видав мене молодий хлопець Манзюк Роман з села Колодрібка. Його взяли в нашому селі, в поштарки. Зупинився в неї, щоб перебути ніч, а вона заявила в сільраду. Чому молодиця так зробила - не знаю, але невдовзі хлопці її ліквідували. Манзюка в Чернівцях катували немилосердно і він зламався - став здавати своїх. Виказав багатьох, в тому числі і мене.

На слідстві він розповідав, що приходив до моєї хати разом із зв’язковим. Поки зв’язковий перебував у хаті, він вартував на дорозі. Проте на суді Манзюк відмовився від своїх свідчень. Довелося відкривати нове слідство. Вагомих доказів моєї вини не мали, але й відпустити на волю професійна гордість не дозволяла. В МДБ-НКВД ніколи б не визнали, що засудили невинну людину. А якщо так ставалося, що в їх руки потрапляла дійсно невинна людина, все одно гарантовано присуджували хоча б мінімальний термін ув’язнення. Слідчі добре знали, що я був тісно зв’язаний з Федюками, а ті перебували на волі і продовжували воювати. Відпускати на волю мене ніяк їм не хотілося, тому інкримінували ряд злочинів: а) зрадник Батьківщини (невідомо якої Батьківщини); б) організатор УПА; в) знав і не сказав. За все вкупі отримав 10 років каторжних робіт з конфіскацією майна. Манзюка Романа засудили до розстрілу, але згодом його замінили на 15 років каторги.

Перший етап проліг на Львів, де містилася пересильна тюрма. Зі мною у вагоні знаходився і Манзюк Роман. Хлопці, яким розповів свою історію, намірилися його вбити. Він міг заснути і більше не прокинутися. Але я пожалів хлопця і переконав цього не робити. З одного боку, розумів, що такі страшні побої не кожен витримає. З іншого боку - йому не обов’язково було називати моє прізвище. Якщо провалився сам, то не тягни за собою інших. Після Львова наші дороги розійшлися. Пізніше дізнався, що Манзюк Роман у сталінських таборах загинув. 

Львівська пересильна тюрма приймала в’язнів з Буковини, Галичини і Закарпаття. Потік кримінальних і ще більше політичних в’язнів не припинявся, навіть зростав, тому ця тюрма завжди була переповнена. Блатні почували себе тут господарями, бо тюрма - їх стихія, їх, так би мовити, зона впливу. Цинічні і зухвалі вони безцеремонно, відкрито грабували політичних: били, роздягали і забирали кращий, добротніший одяг, взуття, продукти. Тюремна охорона з ними справитися не могла, а може й не хотіла. Політичні, зазнавши раніше неймовірних катувань, відчували себе пригніченими і самотніми. Відчай і апатія скували їх розум і волю, тому чинити опір вони сил уже не мали.

Як тільки нас, політичних, закрили в камері - відразу підступили блатні. Облюбували собі жертви і стали роздягати. Підійшли й до мене. Раптом з глибини камери почувся голос: ”Здоров, Дмитре, і ти сюди попав?”. Розштовхуючи блатних, до мене крокував міцної статури чоловік. Блатні запопадливо посміхалися до нього і трималися від мене на відстані. Видно, цей чоловік мав у них великий авторитет і перечити йому не сміли. “Авторитет” підійшов до мене і запитав: “Звідки при- був, земляче?”. “З Мусорівки”, - відповідаю. “А я з Юрківців”, - радісно вигукнув. “Звідки ж ти мене знаєш?” - зацікавлено запитую. “Ніколи тебе не знав і в очі не бачив, а ім’я Дмитро сказав навмання. Хотів, щоб блатні тебе не чіпали”, - з посмішкою відповідає. Так ми з ним познайомилися. Це був мій зем- ляк Мацкуляк Іван Григорович, родом з села Юрківці, людина великої сили і завзятості. Він зумів у своїй камері приструнити блатних і навести в ній належний порядок. Його, можливо, не так шанували, як боялися.

Незабаром ми сформували групу з політичних в’язнів у кількості 14 чоловік. Трималися купи і блатні обходили нас стороною. В тюрмі майже кожен день відбувалися перетасовки. В’язнів забирали на наступний етап, а звільнені камери заповнювали іншими. Ми також кочували від камери до камери, як те перекотиполе.

Одного разу нас переводять в одну з підвальних камер, де у великій тісноті одночасно знаходилося до ста чоловік. Тут Мацкуляк авторитетом серед блатних не користувався, бо його просто не знали. В камері, як і в багатьох інших, верх тримали кримінальні злочинці. Поки ми роззиралися де приміститися, до Мацкуляка підійшов одноногий блатний і щось йому сказав. Не чув, що Іван відповів, але одноногий огрів його костилем по спині. Спина витримала удар, а костиль переламався. Тоді ми мали змогу пересвідчитися, чому Мацкуляка так боялися блатні. Він вхопив кривдника за здорову ногу і став бити його головою до стіни так, що череп тріснув і звідти вилетів мозок. Блатні підскочили до нього, а він став одноногим крутити кругом себе, не підпускаючи близько нікого. До бійки підключилася вся наша група і навіть деякі інші політичні. Силі протистояла сила, цинізму і зухвалості - справедлива кара. Блатні не витримали і відступили, зализуючи рани. Постраждали у бійці окремі наші хлопці, але блатних покалічили більше.

Охорона ввірвалася у камеру і відокремила політичних від блатних. Жодних каральних санкцій щодо нас не вживали. Ми зауважили, що тюремна адміністрація періодично переводила нас з однієї камери в іншу. Чи то надіялися, що ми, протидіючи кримінальному елементу, будемо наводити в камерах порядок, чи в якомусь зіткненні блатні нас пришиють. А може, ці переміщення зумовлювалися рухом в’язнів у пересильній тюрмі. Справжніх причин ми не знали. Свою правоту доводити кулаками приходилося і в деяких інших камерах.

В цих бійках добре зарекомендували себе два гуцули з села Шепіт Путильського району Шпитко Дмитро і його син Ілля. Вони не знічувалися ні перед яким противником. Маючи неабияку силу і хоробрість, завжди уміли захистити себе, нашу групу та інших в’язнів. У минулому, напевно, саме такими були карпатські опришки, захисники бідних і знедолених. Ілля з таборів так і не повернувся - помер у Норильську.

Зі Львова направили на шахти Луганської області. Мене прилаштували маляром на будівництві. Мав надію, що всі десять років відбуду на Україні, але не так сталося, як гадалося. Вже в кінці 1946 року вирушив етапом на Північ. Ширилися чутки, що їдемо в Норильськ. Пам’ятаю, що дорога в холодних і смердючих вагонах була довгою і важкою. І коли вивантажили серед якогось поля, навіть зраділи, бо думали, що живими не доїдемо.

Нас вишикували в колони, зробили перекличку. З боків пристроївся конвой з автоматами і лютими собаками, які норовили кинутися на в’язнів. Не забули нагадати: “Шаг влево, шаг вправо считается побегом - конвой применяет оружие без предупреждения!” Навколо, куди сягало око, не видно жодного населеного пункту, жодної живої душі. Колони рухалися швидким маршем без перепочинку. Дехто не витримував такого темпу - став відставати. Двоє літніх чоловіків, які страждали від хвороби, знесилені впали. На них спочатку нацькували собак, змушуючи підніматися і йти. Але це не допомогло. Конвоїри отримали наказ застрелити хворих. Так і залишилися лежати на мерзлій землі двоє українців, для яких життєва дорога закінчилася не знати де. їх не ховали, бо колона зупинятися не мала права. Якби навіть хотіли поховати тіла, то б не змогли, бо не мали чим викопати ями. Надалі ми ослаблих не кидали напризволяще, а по черзі допомагали їм рухатися. Ледве волочачи ноги, наблизилися до великої повноводної річки. Перед нами виник у своїй силі і красі Єнісей. Тут, в річковому порту біля Красноярська, вже чекали приготовлені баржі.

Всіх завантажили на баржі, під палубу. Запакували в трюм, як кильку. Ця металева тюрма на воді не мала ні вікон, ні дверей. Єдиний вихід щільно закривався загратованою лядою і охоронявся. Якби з баржею трапилася аварія, то навряд чи хтось залишився б в живих.

Близько місяця живий товар рухався на Далеку Північ, до білих ведмедів. З кожним днем ставало все холодніше. Нарешті прибули в порт Дудінку, де знаходилася чергова пересильна тюрма. Приміщення, в які нас загнали, називали бараками, але вони не відповідали цьому слову. Вони нагадували швидше навіси, бо стін не було, а від снігу прикривав лише дах. Вітер з морозом прошивав наскрізь, бо благенький одяг не міг захистити від них. Тиснулися один до одного, щоб хоч трохи зігрітися. Серед зими в Заполяр’ї, майже під відкритим небом, це було немислимо. Вранці виявили багато замерзлих. Ми ще не добралися до свого місця призначення, а зазнали чимало страждань.

Звідси знову етап. Загнали у вагони і повезли далі в холод і невідомість, в цю наскрізь промерзлу безодню. Скільки вона поглинула людських життів? Тисячі, сотні тисяч, мільйони... Невеселі думки снували у голові. Цей бідний пейзаж з карликовими березами і дрібними кущиками, неймовірна холоднеча справляли гнітюче враження. 

Нарешті доїхали на край землі, де знаходився “Кайєркан” (місцеві люди називали цю місцевість “Долиною смерті”). Дивно, що тут жили люди, працювали. Порівняно з “Кайєрканом” наша Буковина - рай на землі. По добрій волі люди сюди не їхали. Хіба можна добровільно себе приректи на люті морози, що досягали 60-70 градусів? А чого вартували снігові завірю- хи, які пронизували до самих кісток. При найменшій необережності можна було відморозити ніс, вуха, руки. Складалося враження, що зима тут триває цілий рік. Так ось в цій холоднечі знаходився табір, де мені належало довгі роки ударною працею зміцнювати совєтську систему.

Важко було звикати до нових суворих табірних порядків: щоденних дворазових перевірок і шмонів, відгукуватися на особистий номер Е-054. Не знаю, чи зміг би вижити у цих шахтах і котлованах, якби не випадок.

Каторжники ходили вічно голодні, бо мізерна тюремна пайка ніколи не могла наситити голодний шлунок в’язня. Кожен день відчував, як тіло втрачає вагу і силу, а на ремені доводилося робити все нові дірочки. Голодним лягав спати, голодним просинався і голодним йшов на роботу. І так із дня в день. До напівголодного існування звикнути неможливо. Інколи приходилося жертвувати гордістю і просити щось їстівного. Так трапилося і зі мною.

Одного разу, коли після з’їденого обіду відчуття голоду залишилося таким же сильним, вирішив попросити у кухаря добавки. Підійшов і несміливо запитав у нього: “Ви не могли б добавити хоч трішечки каші?”. Він зиркнув на мене спідлоба і буркнув ліниво: “Багато вас тут ходить, на всіх не вистачить. А звідки ти будеш?”. “З Чернівецької області”, - кажу. “А район?” - вже дивився зацікавлено і з надією. “Заставнівський район, село Мусорівка”, - байдуже доповідаю, як на слідстві. “А я з Онута, земляче!” - вигукнув він і кинувся мені на шию. Моїм земляком виявився Середюк Іван з села Онут. Він відразу забрав мене з собою. Помив у бані, поголив, попросив завідуючого складом (то був Кость Король) видати новий одяг, досита нагодував. Іван працював у табірній їдальні шеф-кухарем. З його допомогою вдалося туди влаштуватися і мені. Тут не загрожувала смерть від голоду, від переохолодження, від виснажливої праці. Про таке місце на каторзі міг лише мріяти. І хоча роботяги називали нас, господарських працівників, придурками, це ніяк не зачепило мого самолюбства. На такі слова просто не звертав уваги. В їдальні мав більше шансів вижити, ніж на шахті. Важка фізична праця дуже швидко виснажувала шахтарів. Там бували обвали, а вугільна пилюка сприяла появі силікозу легень.

На кухні стояли 15 котлів по 100 літрів, з яких харчувалися дві тисячі чоловік. При такій великій кількості людей можна було підгодовувати додатково не одного голодного в’язня. Став шукати земляків. Незабаром віднайшлися Мельниченко Георгій, Стрілецький Степан і Сорохан Василь з Кадубівців, Антемійчук Тодор з Веренчанки, Стінковий Дмитро з Ленківців, Мацкуляк Іван з Юрківців. Вони важко працювали в шахті і завжди ходили голодні. Я крадькома, через розбите вікно, передавав їм кашу, масло, хліб, навіть м’ясо. Для мене це дрібниця, а для них означало життя. І вони вижили. Після звільнення на довгі роки ми залишилися добрими друзями, підтримували тісні стосунки.

Дуже здивував мене Антемійчук Тодор, невисого зросту, худенький хлопець. Він був зовсім не пристосований до важкої роботи в шахті. Як ще тримався - лиш одному Богу відомо. Я жалів хлопця, бо виглядав ще молодо, а робота змінювала його в гірший бік. Інколи підгодовував земляка, але не регулярно, бо не завжди випадала така нагода.

Якось начальник кухні сказав, що потрібна грамотна людина, яка могла б виконувати письмову роботу. За добу витрачалося немало різних продуктів, які належало рознести по актах, а потім провести їх списання. Для голодного в’язня-каторжника це була рятівна соломинка, немислима фортуна. Мені здавалося, що від такої пропозиції ніхто не зможе відмовитися.

Антемійчука Тодора на цей час вже більш-менш знав як грамотного і начитаного хлопця. Вважав, що із кухонними паперами справиться, а за цю нескладну роботу зможе їсти, скільки влізе. Начальник кухні не перечив, бо я з ним мав добрі стосунки.

Тодор дуже зрадів, коли почув мою пропозицію. Познайомив його із своїм начальником і незабаром Тодор після роботи став навідуватися на кухню. Роботи мав не так багато, зате пайку отримував якнайкращу. Рядові каторжники цього і в такій кількості ніколи не їли. Але приходив він на кухню лише кілька днів, а потім перестав. Думав, трапилося з хлопцем щось надзвичайне. Приходжу до нього в барак і запитую, чому не приходить, а він розповідає про якесь навчання. Захопився вивченням англійської мови і не хотів зривати уроки, які брав у якогось вченого-каторжника. Мені відібрало мову, бо такого вчинку не міг зрозуміти. Як можна проміняти забезпечене, навіть сите в таких умовах життя на заняття, яке навряд чи пригодиться в майбутньому. На мою думку, насамперед треба було вижити за будь-яких обставин, а наука може почекати. Тодор думав інакше. Він мав ціль у житті і вперто до неї прямував, нехтуючи таким привабливим місцем, як кухня. Час показав, що мій товариш думав і робив правильно. Після звільнення Тодор оженився і з дружиною виїхав у Польщу, де проживає і нині. Все, чого навчився у таборі, йому дійсно стало в пригоді.

На кухні мені велося добре. За межі зони не виходив, шмон не проходив, до суботників не залучався. Щоправда, спав у бараці, але цим і обмежувалося моє там перебування. З начальством не конфліктував, у таборі мав багато приятелів і добрих знайомих.

Якось один латиш запропонував продати мені золотий браслет, який зумів провезти з собою, зашивши його в комір. Просив за нього 200 рублів, 5 кг масла і 3 кг цукру. В зоні надзвичайно цінувалися будь-які продукти, які можна було купити за гроші або виміняти за коштовну чи якусь цінну річ. Гроші без особливих зусиль через вільнонайманих працівників передавалися за межі зони. Там ті ж працівники діставали замовлений товар, який приносили в зону. Біда в тому, що гроші чи цінні речі могли мати лише окремі в’язні, які зуміли прилаштуватися у таборі на хороших роботах.

Я порадив своєму начальнику придбати браслет, бо просили за нього не так багато. Мій шеф мав і продукти, і гроші. Як посередникові при купівлі-продажу дещо перепало і мені.

Щоденна виснажлива робота дуже змучувала людей. В душі з’являлися відчай і безнадія, бо кожний наступний день знову треба було прожити в муках, а майбутнє виглядало примарним. Мало хто сподівався прожити в таких умовах 15-20 років і дочекатися очікуваної волі. Деякі в’язні кінчали життя самогубством, кидаючись на колючі дроти загорожі. Зжив себе зі світу і мій земляк з Самушина Товран Дмитро Тодорович. Не міг винести каторжної роботи і злиденного існування. Жалівся мені: ”Не буду робити на москалів, краще піду сам з життя”. Відмовлявся від їжі або намагався вживати неякісні продукти, воду. Згодом помер. Поховали його у великій ямі, яку ще влітку викопали бульдозером.

Найбільш відчайдушні і сміливі пробували втекти, але така затія не є простою справою. Заполяр’я - це особлива місцевість, де півроку панує довга ніч і холодна зима. Навіть маючи достатньо їжі і теплий одяг, звідти не вибратися. Суцільне бездоріжжя, сніги, відсутність будь-яких орієнтирів, на сотні кілометрів жодної живої душі. Навіть спробу втечі можна оцінювати, як мужній вчинок. Втечі були рідкісним явищем, бо на це міг зважитися безумець або надзвичайно смілива людина. До таких можна віднести і нашого земляка-буковинця, якому вдалося втекти аж в Дудінку. Там його затримали. За існуючим законом втікачу добавляли термін рівний тому, який він вже відсидів.

Пам’ятаю ще одну втечу, організатором якої став майор, льотчик авіації, за національністю єврей. З собою взяв ще двох. В пургу добралися до невеликого аеродрома, що знаходився на відстані 15 км від табору. Завдання полягало в тому, щоб заволодіти літаком і на ньому перебратися в Америку. Але виявилося, що літак стояв не заправлений пальним, а на дверях кабіни висів великий замок (колодка). Першими їх зачули собаки, а за ними й охорона. Покарання отримали таке, як і наш земляк.

Каторжні умови життя і каторжна праця повільно висотували з людини сили й здоров’я, доки не наступала трагічна межа. Цю нелегку долю політичних в’язнів ускладнювали кримінальні злочинці. Вони не хотіли нічого робити, а жити не гірше, ніж на волі. Деякі прилаштувалися на посади придурків і ставали надійною опорою табірної адміністрації. Але на всіх таких посад не вистачало. Більшість змушені були працювати нарівні з політичними у бригадах. Саме через блатних бригади не виконували норми виробітку, бо ті відсиджувалися по кутках і, як кажуть на Буковині, били байдики. Крім того, вони вели себе виклично і зухвало. Все частіше лунали вимоги в’язнів, щоб блатних забрали з табору. Начальство ніяк не реагувало, а всіляко захищало їх. З кожним днем терпіти їх ставало все важче. Мало того, блатні на чолі з своїм ватажком Воробйовим грозилися влаштувати політичним “чорну ніч”. В таборі панував страх і напруга дедалі зростала, яка рано чи пізно мала розрядитися грозою. І такий день настав. 

Якось після вечері до мене на кухню крадькома заявилися двоє. Про цей візит Василь Сорохан повідомив завчасно. Вони забрали з кухні всі ножі і попередили, щоб цієї ночі спати у барак не ходив. Не важко було догадатися, що проти блатних щось затівається, але всупереч здоровому глузду пішов спати у барак. Мене у свої справи хлопці не посвячували.

Вдосвіта проснувся від гармидеру і тупотіння багатьох ніг - то велика група політичних ввірвалася у барак. В руках мали ножі, залізні піки, дерев’яні макогони, куски труб, навіть цеглу. Почалася запекла бійка не на життя, а на смерть. Боягузливі під натиском політичних стали вистрибувати через вікна, але там їх вже чекали. Найбільш ненависних забивали на смерть. Уособленням зла справедливо вважали пахана Воробйова. Саме в його секції зав’язалася кровопролитна бійня. Вже полягли під ударами особисті охоронці, а Воробйов, притиснувшись спиною до стіни, відбивався двома ножами. Ця людина одним своїм виглядом наганяла на в’язнів страх. Високий, міцно збудований, широкий в плечах, сильний і здоровий ватажок блатних відчайдушно оборонявся. Але чисельна перевага, помножена на ненависть, зробила свою справу. Здорованя збили з ніг і стали завдавати удари ножами в груди, яких отримав до двадцяти. Перестали бити лише тоді, коли тіло вже не реагувало на удари. Загалом полягло п’ятеро блатних, багатьох покалічено, окремі втекли і поховалися. Подібне відбувалося і в інших бараках. Участь у цій акції брали також наші земляки Сорохан Василь, Мацкуляк Іван та брати Ткачуки.

Ще до сніданку акція закінчилася. Мої ножі принесли на кухню і я відразу їх прокип’ятив. Завбачливість виявилась не зайвою , бо через дві години ножі взяли на аналіз, який рештків крові на лезах не виявив. Ця завбачливість врятувала і мене від неприємностей. Той, хто бачив бійку (бачили всі в’язні бараку), не міг не помітити кухонних ножів у руках політичних. Сексоти, які вірно служили начальству, про все розповіли. Але результати аналізу ножів переважили нічим не підкріплені слова.

Всіх хлопців, що брали участь в побитті блатних, заарештували і вивезли з табору. їхні дії класифікувалися, як табірний бандитизм. їм могли дати нові терміни ув’язнення або й скарати на смерть. Вже після звільнення довідався, що всім сміливцям добавили терміни ув’язнення і розкидали по інших далеких концтаборах. Подальша доля багатьох цих мужніх хлопців мені невідома. Але про них згадували (і тепер згадуємо) з великою повагою, бо вони намагалися змінити табірні порядки і ставлення до в’язнів ціною власного життя. Причому робили це не стихійно чи перебуваючи у безвихідній ситуації. Видно, ця акція ретельно готувалася і учасники її усвідомлювали на що йшли.

Виступ проти блатних згуртував в’язнів, змусив повірити у свої сили. Минуло лише кілька місяців і в червні 1953 року в таборі виник бунт. В’язні всього табору застрайкували і на роботу не вийшли. Вимагали усунути з табору кримінальних злочинців, скоротити робочий день, ліквідувати особисті номери, дати дозвіл на вільне листування і, звичайно, свободи. Вимагали також комісії з Москви, яка переглянула б справи в’язнів і оголосила амністію. Десь через тиждень така комісія прибула. Із каторжниками високі начальники говорили по-доброму, наобіцяли багато полегшень. Ми розуміли, що оголошувати в’язням амністію комісія повноважень не мала. Через тиждень, сподіваючись на кращі зміни, страйк припинили і приступили до роботи. Такі виступи відбулися в багатьох північних таборах.

Зміни все-таки відбулися. Тепер за роботу трохи платили грішми. В таборі відкрили магазин, де за гроші дозволялося купити щось їстівне. Стало вільнішим і частішим листування з рідними. Дозволялися також зустрічі з рідними, але це виглядало на насмішку, бо хто тоді міг з далекої Буковини приїхати в Заполяр’я?

Мої справи погіршилися, бо табірне начальство зарахувало мене до активних організаторів страйку. Насправді таким не був. Підтримував страйкуючих, але ні в табірному комітеті, ні в яких інших акціях участі не брав. Сумлінно виконував свою роботу, щоб в’язні мали нормальне харчування. Чиясь зла воля вирвала мене із звичного вже середовища, місця роботи і в числі інших 120 в’язнів переправила на Далекий Схід, у Магадан.

Дорога з Норильська до Магадана по карті становить до 5-6 тисяч кілометрів і ми подолали її в товарняках. Мені пізніше довелося майже цю саму дорогу проїхати в пасажирському плацкартному вагоні і під кінець шляху відчував велику втому. Важко словами передати наші муки, поки добралися у порт Ваніно. Не кожному судилося прибути до пункту призначення. Майже на кожній станції з ешелону виносили десятки покійників і десь закопували. Ніхто вже не дізнається, де вони, мученики, лежать. 

Не відчували себе щасливими і ті, хто все-таки прибув у Ваніно. Тут їх не зустрічали хлібом-сіллю і не проводжали з музикою.

У Ваніно знаходився пересильний табір. Поки перебували на материку - нас не полишала думка про втечу. Чекали слушної нагоди. У таборі ми не працювали, тому часу для роздумів мали достатньо. Розташування бараку, де ми спали, і дротяної загорожі сприяли нашим задумам. Табір мав дві лінії дротяної загорожі. Перша загорода складалася з трьох ліній колючого дроту і була під напругою. Друга складалася з густо переплетеного колючого дроту висотою до чотирьох метрів. Ця, зовнішня загорода, знаходилася на відстані восьми метрів від нашого бараку. Вирішили робити підкоп прямо з приміщення. Про план знали 15 чоловік, копали дуже обережно. Одні відволікали увагу людей, що перебували в бараку, інші поперемінно довбали землю металевими уламками ліжка. Вибрану землю висипали під нари, а потім наповнювали кишені і непомітно розкидали по зоні. Одночасно заготовляли харчі - із своїх мізерних пайок приховували цукор, з хліба робили сухарі. Прокопали може 4-5 метрів із десяти намічених, як наш план викрили. Виказав один в’язень-поляк, якого завербувала табірна адміністрація. Якби його не забрали з табору, то тієї ж ночі мали ліквідувати.

Сексоти - це очі і вуха табірної адміністрації. Отримуючи незначні подачки чи полегшення, ці зрадники продавали без вагань своїх співвітчизників і земляків. Сексотів в’язні люто ненавиділи і при першій же нагоді знищували. Одного нам підсунули ще в Норильську. Він всім цікавився, винюхував і доповідав начальству, а розкусили його аж в Магадані, в селищі Холодний. За такі заслуги начальство прилаштувало його на легку роботу - нарядчиком. Ненароком проговорився: “Вы, бандеровцы, не сделаете того, что сотворили в Норильске”. Через кілька днів хлопці його ліквідували.

Порт Ваніно - це ще не кінцева зупинка, бо звідси шлях пролягав аж до Магадана. І тут, на краю світу, знаходилися табори ГУЛАГу. Ми добре усвідомлювали, що нас везли за тридев’ять земель не в санаторій на відпочинок. Таких бунтівливих, якими нас вважали, запроторять в місця, звідки мало хто повернеться. Ми великого вибору не мали: тяжко працювати і чекати своєї смерті або навіть в таких умовах боротися за своє життя і свободу. Наші прагнення підігрівали чутки, що буцімто під час переходу з Ваніно в Магадан каторжники захопили буксир і втекли до Америки. Тепер розумію, що ця затія була казкою для дітей, бо прикордонні катери, літаки без особливих труднощів могли потопити будь-яке судно. Ми тішили себе надією, що нам це вдасться зробити і в Америці нас ніхто не дістане.

Нас загнали в трюм баржі, яка складалася з чотирьох секцій. Секції відокремлювалися між собою дерев’яними перегородками. Так ось ми поставили собі за мету ці перегородки зламати, але під руками не було жодного металевого предмету. Перш ніж запустити в трюм, нас ретельно обшукували. В одному місці виявили трохи підгнившу дошку і стали гризти її зубами. Ми були одержимі втечею в Америку, а без підтримки всіх в’язнів на активні дії не зважувалися. Тому таким незвичним способом наполегливо гризли дошку, щоб поспілкуватися із в’язнями сусідньої секції, виробити план єдиних дій. Нарешті з’явився невеликий отвір, а далі виламали руками одна за одною дві дошки. Раділи, ніби вже вирвалися на волю. А це була дрібниця порівняно з тим, що планувалося зробити. Ми вільно пересувалися по секціях, бо охорона вниз не спускалася. Зробили збори і виробили план захоплення судна.

Вхід у трюм мав вигляд люка (круглого отвору), який закривався зовні важкою металевою кришкою і охоронявся двома автоматниками. Через люк раз на добу виносили парашу і подавали їжу, яку розподіляли між собою самі в’язні. Суть плану полягала в тому, щоб приспати пильність охоронців, раптово на них напасти і заволодіти автоматами. Потім з допомогою зброї захопити судно і направити його до берегів Америки.

Наші надії так і залишилися на стадії обговорення, бо реалізувати задумане не вдалося. Справу провалив сексот, який розповів охороні про наші плани. Баржу застопорили, охорону посилили, через радіостанцію зв’язалися з начальством. Через деякий час нашу баржу почесним ескортом супроводжували два катери аж до Магадана. На березі у бойовій готовності вже чекали війська. Завантажили у машини і завезли у селище Холодний, де знаходився призначений для нас табір. Як не дивно, але всіх 120 чоловік з Норильська помістили в один табір. Боялися розкидати по інших таборах, щоб бунтівним духом не заразилися магаданські каторжники.

Табір зустрів нас жорстоким режимом, який існував у Норильську ще в перші роки мого ув’язнення. Вікна бараку загратовані, двері на ніч закривалися ззовні, в кутку традиційна параша. У Норильську ми вже відвоювали собі значні полегшення, а тут ще нічого не змінилося. Ми попали на золотодобувні шахти. Всі норильчани стали шахтарями, яким надали почесне право видавати на-гора породу із великим вмістом золота. Автоматично отримали таке ж право почесної смерті під завалами чи від силікозу.

Поруч зі мною знаходилися друзі, з якими з’їли не один пуд солі. Трималися гурту Сорохан Василь, Стінковий Дмитро, брати Микола і Володимир Ткачуки з села Гаврилівці Кіцманського району, син колишнього президента Латвії Дворнаускас Володимир, латиш Ульманіс Федір (в таборі прибалти імена собі змінили).

Окремо треба сказати за Сорохана Василя, який довгий час був моїм добрим другом. Він, здавалося, нікого й нічого не боявся. Чорний, схожий на цигана, неймовірної сили, гордий, не схилявся ні перед блатними, ні перед наглядачами. Через це мав часто конфлікти з блатними. Ми подружилися з ним в Норильську,як земляки. Він часто приходив до мене на кухню чим-небудь поживитися і я ніколи йому не відмовляв. Допомагав Василю й іншим землякам, як міг. Тому завжди відчував до себе його прихильність. Сорохан, Мацкуляк, брати Ткачуки таємно взяли мене під свою опіку і захист. За натурою Сорохан Василь людина добра, широкої душі, особливо щодо своїх друзів. За добро вмів платити добром. Одночасно, чутливий до фальші, гостро протистояв будь-яким проявам несправедливості по відношенню до себе чи інших людей. Через це нажив собі немало ворогів. Після звільнення з табору перебував на вільному поселенні і працював на пилорамі. Там його спіткала трагічна доля - недруги розрізали живцем пилорамною пилою. 

Не пройшло й місяця, як ми стали вимагати порядків, що мали в Норильську. Маючи досвід подібної боротьби, застрайкували. На роботу не виходили, ламали двері, витягували штанги, які навішувалися на двері. Так тривало п’ять днів. Цікаво, що насильницьких дій табірна адміністрація над нами не чинила. Нікого не покарали і після завершення страйку. Ми свого домоглися. Начальник табору (у 1945 році воював на Буковині проти загонів УПА, був поранений) зв’язався з Москвою, яка дала дозвіл на пом’якшення табірного режиму. Цей факт ще раз переконав нас, що не варто опускати руки і впадати у відчай, а об’єднувати свої зусилля і організовано боротися.

Певні полегшення для нас були істотними, але не визначальними. Щодня продовжувала звучати команда “падйом” і в’язні колонами в супроводі конвою марширували на роботу. Ніхто не відміняв норми, покладені на кожного в’язня. Ніхто не відміняв плану, за яким оцінювалася робота табору і самого начальника. Чим суворіше питали з начальника табору за кількість виробленого золота, тим важче доводилося в’язням.

Золотодобувні шахти, на відміну від вугільних, були не горизонтальними, а вертикальними. Протягом зміни бригада мала забурити отвори, закласти вибухівку, зірвати породу і видати її нагора. Породу вагонетками відвозили до так званої фабрики. Там засипали у великий барабан (їх було три) довжиною 20 і висотою 3 метри. Барабан крутився, а разом з ним всередині рухалися масивні металеві кулі, які розмелювали породу на муку. Далі мука промивалася водою і проціджувалася на спеціальній сітці (драга). Порода у вигляді муки разом з водою проходила крізь сітку. Вода жолобом відводилася в сторону, а на сітці залишалися крупинки золота, подібні до риб’ячої луски. В цьому місці незмінно стояли два автоматники, які золото охороняли. Його важили, пакували і відправляли в такому вигляді у Москву. За зміну ми виробляли 7 кг золота, якого практично в очі не бачили. За добу три зміни в середньому давали “рідній Вітчизні” до 20 кг благородного металу. Якщо помножити це число на всі золотодобувні шахти-табори і на всі дні, проведені в’язнями у цих таборах, то кількість золота визначатиметься десятками, а то й сотнями тонн. Золотий запас СРСР створювався титанічною працею сотень тисяч каторжників ГУЛАГу. Чи підрахує хтось коли-небудь, скільки людських життів заплачено за ці тонни? 

Людина так вже влаштована, що ніколи не може змиритися із несприятливою для себе ситуацією, особливо в таборі. В’язні готові були йти на будь-які ризиковані вчинки, тільки б вибратися з цього далекосхідного пекла. Розум і воля мобілізовувалися на дві важливі для в’язня цілі: як вижити і як втекти. Вижити хотілося за всяку ціну, бо в глибині душі жевріла надія на звільнення. Втеча - це один із способів виживання. Вдала втеча означала життя, а невдала - смерть або продовження мук. За моєї пам’яті майже всі втечі закінчувалися для в’язнів плачевно, але одна досягла успіху. І трапилося це на нашій золотодобувній шахті.

Зазвичай, кількість працюючих перевіряється перед спуском в забій і по закінченні зміни. Під землею нас не контролювали, бо вважали, що з шахти втекти практично неможливо. Серед в’язнів було немало розумних людей, які так не думали. Користуючись безконтрольністю, троє сміливців стали рити прохід вбік від основного ствола шахти, яка розміщувалася біля великого схилу. Як вони це робили і скільки потратили часу - ніхто вже не узнає.

Одного разу після закінчення зміни троє шахтарів на поверхню не піднялися. Тоді в забій спустився конвой з автоматами і собаками, але нікого не знайшли. Спочатку гадали, що втікачі майстерно заховалися. Закачали в забій газ на три дні, але безрезультатно. Тільки згодом виявили отвір на поверхні землі. Прочісували навколишню місцевість, перекривали до- роги, а втікачі як в землю провалилися. їх так і не зловили. В усіх випадках, коли в’язнів відловлювали, обов’язково живих чи мертвих привозили у табір. Переконували потенційних втікачів, що будь-яка спроба втечі приречена на невдачу. Про цю подію ми ще довго говорили між собою і щиро раділи з того, що начальство пошилося в дурні, а в’язні опинилися на волі.

А між тим настав 1955 рік, останній рік мого ув’язнення. З червня по листопад цього року працював безконвойним, але вже на лісоповалі. Уникав всяких конфліктів, перестав думати про втечу, щоб чого доброго не добавили мені новий строк. Дуже хотілося додому, бо минула, здавалося, вічність. Давно не бачив батьків, дружини, сина. Вони в цей час томилися на засланні.

Звільнився 3 листопада 1955 року, але їхати додому заборонялося. Прийшлося ще рік жити тут же, на вільному поселенні. Працював кухарем у робітничій їдальні. Після тримісячних курсів у Магадані призначили шеф-кухарем у цій же їдальні, а згодом шеф-кухарем у місцевому ресторані. Працювалося добре, мав добрі заробітки.

Остаточно звільнився у квітні 1956 року. Дозволу на прямий виїзд у рідне село не давали. Спочатку поїхав на Урал, у село Всеволодо-Вільва, де на мене чекали мама, дружина і син. Мама повернутися з нами додому вже не змогла, бо навічно залишилася лежати у російській землі. Важко захворіла і померла на чужині. Хотілось би сьогодні відвідати мамину могилу, поклонитися її праху, але для цього вже не маю ні сил, ні коштів.

З Уралу приїхали в Мусорівку без особливих пригод. Зате вистачало проблем по облаштуванню, бо нашу хату влада конфіскувала і передала в колгосп. Крім того, постійно давав про себе знати районний комітет держбезпеки. Для влади я надовго залишився неблагонадійним елементом, бандерівцем. Контроль за мною вівся аж до 1991 року.

Дуже радий, що, нарешті, Україна має свободу, розбудовує власну державу. Дасть Бог і наші люди колись будуть жити не гірше за цивілізовані народи. Наше покоління робило все, що могло, для утвердження Української держави, і зазнало великих втрат. Сьогоднішнє покоління зобов’язане створити умови для зміцнення і процвітання своєї Батьківщини. Іншої мети просто не може бути.

За спогадами Шевчука Дмитра Йосиповича, 1918 р.н., с. Мосорівка

Джерело: Черешнюк М. М. Сповідь на світанку. - Чернівці: Золоті литаври, 2005. - С. 68-98