Записав і опрацював Микола Черешнюк
ЗМАГАЛИСЯ ЗА ПРАВДУ І ВОЛЮ
Кажуть, що час добрий лікар. Він загоює як фізичні, так і душевні рани. Це так, але коли слухаєш людей, що пережили сталінські концтабори, у це не віриться. їх серця і душі зранені до неможливості. Здається, вони і сьогодні кровоточать. Попри все це люди не мовчать, не замикаються в собі. Ще і ще раз повертаються думками в минуле, розповідають про себе, про рідних, про велике зло, що творилося на нашій стражденній землі.
Совєтська карально-репресивна машина, як жорна, перемелювала життя і долі багатьох буковинців. Ніхто сьогодні не скаже, скільки наших земляків залишилося на просторах ГУЛАГу навічно, не витримавши тортур і наруги. А ті, що вистояли, вижили і повернулися, на довгі роки залишилися з клеймом “бандеровець”. Таке зневажливе, зверхнє ставлення відчувалося не тільки від совєтської адміністрації, а й від окремих односельчан. Витримати морально-психологічне приниження і залишитися людиною не кожному дано.
Я йшов до обійстя Вишиванів, що у Васловівцях, і хвилювався. За участь у повстанському русі подружжя зазнало репресій. Пережили страхіття сталінських таборів і після всього виростили й виховали восьмеро дітей.
Мене зустріла привітна, симпатична жінка. Вона стояла на розі хати і насторожено зустрічала непроханих гостей. Але це була тільки мить. Коли узнала про причину візиту, внутрішньо заспокоїлась, сіла навпроти за столом і стала неквапом, мовби зважуючи слова, розповідати.
“Жила і росла я в простій селянській сім’ї, де місце дівчини було в полі або біля куделі. Любила співати, танцювати, наші буковинські вечорниці, клаки. Політикою не цікавилася. Від старших людей, здебільшого чоловіків, знала, що Буковина не буде мати добра ні від москалів, ні від румунів. Треба гнати з нашої землі одних і других. Хто це має робити і як - над цим не задумувалася.
Нарешті, в березні 1944 року, румуни втекли і знову прийшли москалі. Тепер їх вже визволителями не називали. Зустрічали насторожено і з недовірою. Мені сповнилося 16 років і по молодості ще не цілком усвідомлювала, яку біду принесла людям нова влада. Навіть коли мені запропонували стати секретарем сільської ради - ні я, ні мої батьки не дуже опиралися. По-перше, імпонувала нова незвична для сільської дівчини робота. Сидіти за столом в чистій кімнаті і, як інтелігентна людина, писати папери - мрія багатьох молодих людей. По-друге, батьки бажали кращої долі своїй дитині. Вони говорили: “При новій владі, може, виб’єшся в люди”. Ніхто не міг собі навіть уявити, що з цього моменту моє життя наповниться новим змістом і круто зміниться.
Освіти, здобутої в румунській школі, виявилось замало. Два місяці вчилася на курсах в Чернівцях. Освоїла друкарську машинку, навчилася оформляти різні ділові папери. Робота секретаря сільської ради пов’язана в основному з паперами, документами. Намагалася бути старанною і сумлінною. Нова влада активно впроваджувала свої порядки, з людьми поводилася безцеремонно. Податки не збиралися, а вибивалися з людей. На це все було неприємно дивитися, відчуваючи до цього і свою причетність. Стала шукати привід, щоб позбутися цієї напасної роботи, бо повсюди відчувала недоброзичливі погляди сільських людей. Але цьому не судилося стати.
Одного вечора до хати прийшли “нічні” хлопці. Це були повстанці “Скорий” і “Дуб”. Відбулася довга розмова. Вони мене переконали, щоб я роботу не лишала, а допомагала їм. Навряд чи хтось інший на моєму місці міг відмовитися. З одного боку, вже зрозуміла, що нова влада чинить не по-людськи, а з іншого - не могла, тай не хотіла відмовлятися від співпраці з повстанцями. Стала розуміти, що повстанці ведуть з новою владою справедливу боротьбу.
Якось у лісі відбувся великий бій між повстанцями і енкаведистами. У лісниковій хаті Кисилюка Вілема розташувалися до 20 стрільців. Хатина знаходилася в гарному місці, поруч криниця, саджівка. Там ніхто не жив, хата пустувала. Сюди направилося три машини з військом. Можливо, це була чергова облава, а може, хтось видав, не знаю. Проте повстанці не відступили, а вирішили дати бій. Першу машину розстріляли з кулеметів і знищили. Спочатку наступаючі повистрибували з машин, забрали своїх поранених, які валялися повсюди. Незабаром чекістам надійшло підкріплення і зав’язався нерівний бій. Повстанці відступили в ліс і там зникли, але тіла їх побратимів залишилися лежати на землі. Енкаведисти скинули їх у криницю і саджівку.
Важко вести подвійне життя, але то був такий час. В мої обов’язки входило передавати повстанцям інформацію про хід хлібозаготівлі, переміщення енкаведистів і “ястребків”, що діється в районі, друкувати листівки, за необхідності доставляти за призначенням. Здебільшого приходили вночі і все, що встигала надрукувати, забирали. Найчастіше приходили за листівками зв’язківці “Вишня” і “Леся”. Прізвищ їх не знаю, бо всі повстанці мали псевдоніми. Інколи листівки носила сама в село Шубранець (Саврію Миколі), в Задубрівку і Рогізну (Дупешкові Миколі). Зрідка до мене приходили й інші повстанці, зокрема, два хлопці з села Раранча. Вони явилися в органи НКВД з повинною. Після цього один шубранецький стрілець повідомив мене, щоб сховала друкарську машинку, а вночі її заберуть.
Не думала, що події будуть розвиватися так швидко. Час, щоб замести сліди, мала, але я його не використала. Вчасно не заховала все, що зв’язувало мене з підпільною діяльністю. Проте, гадаю, і при відсутності доказів була б заарештована і засуджена.
14 листопада 1949 року вдосвіта прийшли з арештом. Під час обшуку знайшли лише друкарську машинку. Документи, листівки знаходилися в іншому місці. Відразу доставили в тюрму обласної прокуратури. Чотири місяці сиділа в камері-одиночці. Щодня і щоночі водили на допити і били так, що й сьогодні не знаю, як те все витримала. Мої довгі, до пояса коси присохли до спини, бо вся сорочка просочилася кров’ю. За день рани трохи присихали, а вночі знову те саме. Гадала, що зійду з розуму. Не думала, що людина, жінка може перенести такі побої.
Слідчі вимагали сказати, хто дав друкарську машинку. Відповідала: “Купила собі, щоб вчитися краще друкувати”. Звичайно, мені не вірили. Зробили очну ставку із зрадниками з Раранчі, які підтвердили факт того, що забирали у мене листівки.
В червні 1950 року відбувся суд, який присудив мені 25 років каторги і 5 років поразки у правах. Завезли в Караганду, селище Кенгір, табір №1, особистий номер 588. Жили в бараках, харчування таке, аби не померти відразу. Через брак вітамінів у багатьох з’явилася цинга, внаслідок чого випадали зуби. Тим, хто виконував норму, дозволялося раз у місяць отримувати посилки з дому. Я дуже вдячна своїм батькам, бо без їх допомоги, напевно, не вижила б. В тих важких умовах намагалися допомагати одна одній. Моїми добрими подругами стали Литвинюк Одарка з Кіцманя, Андрусяк Марія з Кадубівців, Косташик Стефанія з Іванківців, Бзова Марія з Чорного Потоку.
У червні 1954 року почалося повстання, яке виникло спочатку в таборі №3, де перебували чоловіки. Поруч знаходився і наш, жіночий табір, в якому утримувалося десь 3 тисячі в’язнів. Чоловіки пробили рейкою товсту стіну, яка розмежовувала наші табори, і в’язні об’єдналися. Саме в ці трагічні для багатьох в’язнів дні познайомилася з майбутнім своїм чоловіком Вишиваном Іваном Миколайовичем.
Сам Іван родом із села Брусниця Кіцманського району. 14 травня 1944 року був призваний в Червону Армію і пройшов фронтовими дорогами аж до Берліна. Мав бойові нагороди. Демобілізувався в червні 1946 року, але на третій день після приїзду вступив в УПА за власним бажанням. В батьківській хаті Вишивана Миколи і до того часто бували повстанці. Енкаведисти біля хати часто робили засідки на Івана та його побратимів, але місцева мережа вчасно попереджувала їх про небезпеку. Нарешті ненависну їм хату чекісти спалили. В бою біля села Зеленів Івана поранило у праву руку і праву ногу. Переховувався, лікувався. А в грудні 1948 року потрапив у влаштовану чекістами засідку, де й заарештували.
Били і збиткувалися над ним, як хотіли. Накидали петлю на шию, підвішували до сволока і вимагали вказати криївки, прізвища повстанців. Але все з Божою допомогою витримав.
У 1949 році засудили на 25 років каторги і 5 років позбавлення в правах. Перебував у різних таборах - Норильську, Воркуті, Караганді, Магнітогорську. Входив у групу 12 чоловік, які категорично відмовлялися працювати. За це табірна адміністрація ставилася до них з надзвичайною жорстокістю. Доля звела нас обох під час Кенгірського повстання.
Всім табірним життям у цей час керував створений в’язнями комітет, який очолив полковник Кузнецов (потрапив у табір за те, що попав в оточення), авторитетний і розумний чоловік. Чоловіки зробили барикади і вимагали московської комісії, яка б полегшила життя в’язнів. Вироблені певні вимоги. З Москви дійсно приїхало високе начальство, але саме нічого не вирішувало. Сказали, що вимоги беруть з собою і в Москві їх розглянуть. А на другий день вдосвіта на в’язнів пустили танки, які трощили й давили всіх без розбору. Як ми вижили - один Бог знає. Нас було багато, але протистояти добре озброєним ворогам не могли. Танки голими руками не взяти.
За день до цього ми з Іваном обмінялися адресами, бо передбачали, що нас будуть брати приступом: привезли танки, збільшилася кількість військових. Після цієї бійні всіх вивели за зону і там розсортували. Трупи вивезли у вироблений вапняковий кар’єр. Кров змивали водою.
Восени 1954 року мене завезли в місто Тайшет Іркутської області, а 18 лютого 1955 року, як малолітню, звільнили. Іван опинився в Магнітогорську. Я повернулася в рідне село, а 25 жовтня 1956 року до мене приїхав Іван.
Побралися і жили в мирі та злагоді. Виростили восьмеро дітей: 5 синів і 3 дочки. Діти всі одружені. Рада тим, що вони працьовиті, в усіх хороші сім’ї. Після сталінських таборів розраду знаходили в сім’ї. Жили і працювали для дітей і заради дітей. Концтабір згадую, як страшний сон. Не дай Бог, щоб це колись повторилося... Але ми вижили, вистояли, бо змагалися за правду і волю”.
За спогадами Вишиван (з дому Іванович) Акилини Іванівни,
1928 р.н., с. Васловівці
Джерело: Черешнюк М. М. Сповідь на світанку. - Чернівці: Золоті литаври, 2005. - С. 63-67