Записав і опрацював Микола Черешнюк

МИ СТРАЖДАЛИ ЗА МАЙБУТНЄ

Займаючись пошуковою роботою, переконуюсь, що з кожним згаяним днем ми втрачаємо людей, які були свідками визвольних змагань 1942-1952 років. Вони могли б відтворити повну картину великої самопожертви українських патріотів і нечуваної жорстокості “визволителів”. Але таких залишилось одиниці. Відходять у вічність, не дочекавшисть від матінки-України реабілітації. Тому доводиться сьогодні брати інформацію з других рук, - від людей, які бачили, чули чи хтось їм розповідав. Інколи розповіді про одну і ту ж подію бувають неточними, навіть суперечливими, але рано чи пізно вимальовується істинна картина нашого минулого.

При уточненні загибелі повстанця Садківського Івана, псевдо “Тиміш”, житель села Кадубівці Семенюк Іван Васильович сказав, що в Рогізні проживає колишній вояк УПА Равленюк Василь Олексійович, псевдо “Береза”, сам родом також з Кадубівців. Наступного дня я приїхав у Рогізну, але зустріла мене лише дружина Равленюка - Людмила Кіндратівна. Сумно сповістила, що вже півтора року, як чоловіка не стало. Знову запізнився.

Слухати розповіді-сповіді людей, які пережили страхіття сталінських таборів, так само важко, як їм розповідати.

“На цьому білому світі я залишилася одна, як сирота, - починає свою сповідь Людмила Кіндратівна. - Не маю рідні ні по своїй лінії, ні по лінії чоловіка. Знищила ці родинні зв’язки совєтська тоталітарна система, розтоптала нас кованим чоботом, як непотріб. Завжди подумки вертаюся в молоді літа і думаю: ”Чим я, мої рідні, всі українці завинили перед Богом, що ми так гірко мучились і карались?”. Згадую і плачу, що найкращі молоді літа загублені в нелюдських умовах сталінських таборів.

Що через катів-душогубців не зазнала радості материнства і зв’язок між минулим і майбутнім обірвався на моїй сім’ї. Ми з чоловіком дуже хотіли мати дітей, але травми, отримані в стінах НКВД, виявилися невиліковними.

Сама родом з села Вільгор Гощанського району Рівненської області. Батько мій, Кіндрат Якович, і мама, Текля Назарівна, із діда-прадіда - землероби. Вони були далекі від “політики”, але не хотіли миритися ні з німецькими зайдами, ні з совєтськими окупантами. Воювали у повстанській армії або активно допомагали їй всі жителі нашого села. З 1942 року в УПА знаходилися і мої обидва старші брати, Дмитро і Самуїл, які входили в Службу безпеки. Я була зв’язковою і одночасно для повстанців діставала продукти, одяг, прала білизну та інше. Незабаром трапилася біда. Всю сільську цивільну мережу видала станична Величко Олександра Миколаївна.

Одного разу із Служби безпеки через мене, як зв’язкову, наказали станичній Величко узнати, де вночі переховується голова сільради Смолій Карпо, який видав НКВД всі господарські криївки. Вона відповіла: ”Хай шукає той, кому це треба”. Це говорило про те, що станична відходила від визвольної боротьби і зближувалася з нашими ворогами. Голову сільради ліквідовували без її участі. Але в червні 1944 року в селі відбулися масові арешти. Заарештували і мене. Як виявилося, сприяла цьому Олександра Величко. За зраду повстанці знищили всю її сім’ю. Сама вона втекла в Гощу, в районний центр, де згодом також була ліквідована.

Незадовго перед цим схопили обох моїх братів, Дмитра і Самуїла, які переховувалися в криївці сусіднього села Угольці. Видав зрадник.

Дмитра засудили на розстріл, але згодом смертний вирок замінили двадцятьма роками каторги. Відбував покарання в Караганді і звільнився 1955 року. Жив і помер на Волині.

Самуїла засудили до смертної кари через повішання. Вирок виконувався в січні 1945 року в районному центрі Гощі. Дивитися на страту брата привезли і мене, важко побиту. Від побоїв так змінилася, що люди мене вже не впізнавали.

Допити проводилися цілодобово. Били безперестанно, не давали спати. Мучили і вимагали сказати, де криївки, хто з людей зв’язаний з УПА. На допиті роздягали догола, клали на підлогу і зв’язували руки та ноги. Потім двоє з нагайками з гуми (чи з сиром’ятної шкіри) били по голові і ногах, поки не втрачала свідомість. Відливали водою і били ногами по животі. Болі були страшні, бо навіть через шістдесять років, як згадую, мене трусить. Травмували нелюди так, що дітей в майбутньому вже не могла мати. Так робили з усіма жінками. Які демонські сили породили цих звірів у людській подобі? Звідки така ненависть до собі подібних і, зокрема, до жінок? Були, правда, і окремі винятки. Молодий слідчий лейтенант Пасак не міг бити людей. Я сиділа в кабінеті на стільці зо дві-три години, а він щось писав. Потім наказував усім говорити, що в кабінеті під час допиту слідчий бив. Він проявляв людяність, а в’язні отримували перепочинок від побоїв. Незабаром це розкрилося і його кудись перевели. Репресивній машині такі працівники були не потрібні.

Одного разу, змучену тортурами після нічного допиту, мене притягнули в камеру і кинули на підлогу. Я не могла поворухнутися, бо, здавалося, боліла кожна клітина. Вранці прийшло начальство забирати мене в Гощу, де мала відбутися страта мого брата Самуїла. Коли в камеру входить начальник - треба вставати, а я не могла. Сказала, що вночі слідчі мене дуже били. Тільки з допомогою сторонніх змогла підвестися, дали щось пристойне одягнути і повезли в Гощу. Вночі, під час чергового допиту, слідчі били ще немилосердніше за те, що посміла пожалітися начальству.

Засудили до десяти років каторги і 5 років поразки в правах. Опинилася в Норильську, який перебував в оточенні концтаборів. Відбувала покарання в таборах №6-7, де одночасно відбували покарання 3-4 тисячі жінок. Мій особистий номер У-355. В перші роки жінок стригли наголо і сковували кайданами. Такого жорстокого ставлення до ув’язнених жінок історія не знає. Коли я попала в табір, то кайдани вже відмінили, але режим перебування в таборі залишався жорстоким.

Жили в бараках, де вікна були загратовані і на ніч їх закривали. Спочатку працювала на будівництві (Норильськ збудований руками каторжників), а потім на залізниці. На роботу і з роботи йшли колоною по 5 чоловік в шерензі. По боках озброєний конвой з собаками.

Була весна 1952 року. Погода нестійка, морози чергувалися з відлигою. Йти мокрим снігом, який перетворився на кашу, було важко, ноги мокрі. Конвоїрам чомусь захотілося розважитися. Коли одного разу колону вели на роботу, начальник конвою крикнув: “Ложись!”. Ми оторопіли, бо під ногами мокрий сніг. Ніхто не ліг. Тоді він випустив над нами чергу з автомата. Це змусило лягти на мокру землю. Мокрими і злими пішли на роботу. Відлига змінилася морозом і ввечері валянки скидали разом з шкірою. Відчуття болю і приниження були нестерпними.

Харчували в таборі препогано. Від важкої роботи і хронічного недоїдання жінки виснажувалися і масово помирали. Частим явищем була дизентерія, яка так само викошувала людей, бо лікували абияк. Відчуття голоду мучило щодня.

Одного разу, коли всіх вивели на роботу за зону, я залишилася прибирати в бараці через недомагання. В цей час в барак зайшов мордатий, червонопикий наглядач з числа так званих “придурків”. Він саме їв булку. Відламував шматочки і кидав до рота. Побачивши, якими очима дивилася на хліб, запитав: “Хочеш їсти?”. Я мовчала і не могла відвести очей від хліба. “Ну, то бери і їж”, - зловтішно усміхнувся і кинув недоїдену булку в парашу. Як тільки за ним закрилися двері - відразу кинулась до бочки. Витягнула булку, почистила її і разом з подружками Літовською Марією та Луник Марією (сама з Кадубівців, псевдо “Леся”) з’їли. Хотілося їсти і ніщо не могло зупинити це непереборне бажання.

Смерть Сталіна в березні 1953 року в житті в’язнів нічого не змінила, але самі каторжники на цей час стали іншими. Стали більш загартованими і організованими, хотіли позитивних змін. Важкі умови роботи, постійне приниження підштовхували каторжан до боротьби.

Найбільш яскравою і трагічною подією табірного життя було повстання 1954 року. Не могли в’язні дальше витримувати нелюдські умови життя. Урвався терпець.

Повстання почалося з каторжанського табору №3, де перебували чоловіки. Він межував з жіночим табором. Різними способами чоловіки і жінки заводили та підтримували знайомства. Познайомилася і я з Костею Королем, родом з Рогізни. Зв’язок підтримували так званим “станційним телефоном”. Невеличкі листи-записки передавали одне одному машиністами або кондукторами. Навіть в таких умовах молодість брала своє. В наших зболених душах і серцях зароджувалися паростки кохання. Це листування зближувало нас, породжувало надії на краще майбутнє. Так і дні летіли швидше, і життя здавалося не таким важким.

Одного разу наша колона вийшла із зони №7 на станцію “Восточная”. За загородою каторжанського табору №3 вже чекав Костик. Коли колона з ним порівнялася - він кинув мені записку до якої був прив’язаний камінець. Записка не долетіла до колії, де я знаходилася, а впала недалеко від загороди, ближче до стрілки №2, де чергувала моя подруга Ніна. Вона хотіла її забрати, але це запримітив вартовий солдат з вишки і дав попереджувальний постріл з карабіна. Прибіг караульний і записку забрав. На цьому моє листування з Костиком закінчилося, бо за нами уже стежили.

Повстання готувалося. В’язні створили свій комітет, куди, як пізніше виявилося, входив і Кость Король. Стали налагоджувати зв’язки з іншими таборами. Передавали записки поїздами, запускали паперових зміїв. У своїх посланнях просили їх підтримати. Десь 5-6 червня такий змій впав у нашу зону.

З шостої зони жінки також входили в цей комітет, зокрема Ніч Марія, Петращук Ліна, Мазепа Галина, Леся (прізвище забула). Жінки-в’язні відмовилися виходити на роботу, табірну адміністрацію вигнали за зону. Над зоною повісили чорний матрац як символ трауру і суму. Повсталі виробили вимоги. Найголовніші були такі:
-    зняти з вікон грати;
-    не закривати двері бараків на ніч;
-    відмінити і зняти номери;
-    забрати з бараків параші;
-    звільнити засуджених у неповнолітньому віці;
-    збільшити кількість отримуваних з дому листів і посилок.

Вимагали також комісії з Москви, яка б мала повноваження  виконати наші вимоги. Протистояння табірної адміністрації і каторжан тривало два місяці. Протягом цього часу всіляко намагалися виманити в’язнів за зону, для цього навіть зробили великі проходи в загорожі, порізавши дріт.

Коли побачили, що до зони підтягуються військові, встановлюються і націлюються на нас кулемети, зрозуміли - готуються до нападу.

Дуже переживали і хвилювалися, бо ми були зовсім беззбройні. Вирішили всі стати біля одного бараку і чекати. В ніч на 4 серпня в зону ввірвалися конвоїри і військові, стали бити чим попало, крайніх рвали собаки. Вереск, крики, прокляття, стогони. Вигнали нас за зону і оточили конвоєм. Стали викликати по одному і сортувати. Комітетників і найбільш активних відділили і потім їм добавили ще по 10 років до основного терміну. Багато жінок було покалічено, серед чоловіків - загиблі.

Жертви виявилися недаремними. Хоч невеликі зміни, але сталися. Грати з вікон зняли, бараки на ніч уже не закривалися, парашу з бараків забрали, частіше отримували листи і посилки з дому. Але найголовніше - змінилися самі люди. В їхніх очах вже не було приреченості. Вони переконалися, що навіть в неймовірно важких умовах можна боротися за свої права, відстоювати свою людську гідність, якщо об’єднатися. Організаторами повстання і його рушійною силою були вихідці із Західної України, колишні вояки УПА.

Звільнили мене, як малолітню, в 1954 році за спеціальним Указом Верховної Ради СРСР. Він передбачав звільнення тих в’язнів, які на час скоєння злочину були неповнолітніми. Продовжувала жити в Норильську, бо їхати не мала до кого. Вся родина знаходилася на безмежних просторах Росії, бо відбували покарання, а господарство і родинне гніздо - конфісковано.

Разом з такими дівчатами, як і я, проживала в бомбосховищі під багатоповерховим будинком. З великим трудом влаштувалася санітаркою в поліклініку.

Волею долі мій чоловік, Равленюк Василь Олексійович, родом з села Кадубівці Заставнівського району, опинився в місцях, де його передбачалося перевиховати в сталінських таборах.

Народився 1918 року в родині хліборобів. Чесний і справедливий, мав розвинуте почуття людської гідності. У спілкуванні прямий, рішучий, завжди приймав виважені рішення. Любив свою Україну і за неї був готовий на все. Всі ці хороші слова висловлені його односельцями, серед яких він користувався незаперечним авторитетом.

Коли в червні 1941 року почалася війна, по навколишніх селах стали вбивати євреїв. З такими намірами прибули з Киселева хлопці на конях, щоб допомогти в розправі над кадубівськими євреями. Василь зібрав їх у школі і сказав прибулим: ”Це наші жителі і ми самі з ними розберемося”. Він не дозволив чинити насильство над беззахисними людьми. Коли Василя уже ув’язнили, то євреї носили йому передачі і переконували слідчих, що саме Равленюк врятував їм життя. Проте вплинути на хід слідства і суд це вже не могло.

В 1942 році Василя, як і тисячі буковинців, мобілізувала румунська влада у робочі батальйони. Повернувся влітку 1944 року і відразу вступив у ряди повстанців. Дав йому рекомендацію чотовий на псевдо “Калафат” (справжнього прізвища його не знаю). Василю дали псевдо “Береза”.

Знаю, що його боївка рейдувала по всій Заставнівщині. Проводили бойові акції, вели безупинні бої з енкаведистами, чекістами та “ястребками”. Повстанці ставили за мету зірвати так зване “соціалістичне будівництво”, тому окремі акції були спрямовані на знищення колгоспів і радгоспів. З його розповіді пам’ятаю, що в 1946 році повстанці організували наліт на радгосп села Йосипівна, який знаходився в трьох кілометрах від Кадубівців. Радгосп зруйнували і спалили, худобу і свиней знищили. В цій акції були задіяні в основному повстанці з села Кадубівці. Велику помилку вони зробили, що після всього рухалися з Йосипівни прямо в Кадубівці і залишили по собі якісь сліди.

Першим заарештували С. Івана. Не витримав тортур і став здавати хлопців. Хтось з сусідів сказав Василевій мамі, що по селу йдуть арешти. В хаті в цей час Василь перебував ще з двома повстанцями. До хати вже наближалися енкаведисти. Хлопці вибігли за хату і городами подалися в поле. Напереріз бігла інша група ворогів. Ситуація виявилась безвихідною. Тоді Василь вирішив підірвати себе гранатою, але вона не спрацювала.

Заарештували і забрали в Заставну. Били жорстоко і немилосердно. Вимагали, щоб видав людей, зв’язаних з УПА. Навіть вмовляли: “Ми пошлемо тебе вчитися, а за злочини забудемо. Зробимо з тебе людину”. Василь все витримав і нічого й нікого не видав. Він мав твердий характер і велику мужність.

Чернівецький суд, який відбувся восени 1946 року, засудив на 20 років каторги і 5 років позбавлення в правах. Відбував покарання в Норильську, в знаменитому таборі №3. Добував бутовий камінь в кар’єрі на славнозвісній “Медведці”. Саме в цьому таборі в’язнів сковували кайданами попарно. Так жили і працювали. Ноги постійно кровоточили, в’язні швидко виснажувалися і помирали. На їх місце прибували нові етапи. Це був табір смертників, фабрика смерті. Нічим не відрізнявся від німецьких таборів Бухенвальд, Освенцім та інші.

Харчування нікудишнє: баланда, гнилий оселедець, каша, капуста. Гарантована пайка хліба - 500 грамів, при виконанні виробничої норми - 650 грамів. Не життя, а пекельні муки. В таких умовах інколи хотілося накласти на себе руки, щоб раз і назавжди покінчити з цими муками. Саме так робили прибалти: їли мило і зживали себе зі світу.

Василь брав участь у повстанні, яке відбулося в період з 4 червня по 4 серпня 1954 року. Звільнився в 1955 році і став вільним поселенцем, бо до 1963 року виїзд з Норильська заборонявся. Жили в тих же табірних бараках, які всередині були розмежовані перегородками і служили вчорашнім в’язням за житло. Табори на цей час ліквідували. І працювали на тому ж руднику “Медведці”. Але найголовнішим було те, що нарешті здобули бажану волю. Хай обмежену, але волю.

Равленюк Василь працював на руднику “Медведка”, що в 15 км від центру Норильська. На роботу їздив автобусом, який відправлявся від зупинки біля мого дому.

Одного морозного дня Василь і його товариш Друцун Микола стояли на автобусній зупинці з моїм братом Дмитром, якого викликала до себе. Батько Друцуна Миколи під час етапування в Норильськ зійшов з розуму і на одному з перегонів енкаведисти викинули його з вагона. Нечувана жорстокість до психічно хворої людини. Оскільки на автобус хлопці запізнилися, а він ходив з великими перервами, брат запропонував зайти до сестри, тобто до мене, погрітися. Тут я з Василем і познайомилася.

Одружилися в 1957 році і продовжували жити в моєму бомбосховищі. Згодом, як хорошій працівниці, поліклініка виділила однокімнатну квартиру.

Першою на Буковину приїхала я і купила хату в Рогізні. Потім приїхав чоловік.

Ми дуже раділи і дякували Богу за те, що дав нам можливість дожити до того дня, коли наша рідна Україна стала незалежною. Наша боротьба, жертви визвольних змагань були недаремними. Ми страждали за майбутнє. Прикро, що і в умовах незалежності держава (а це комуністи і їх прихильники) не визнає наших заслуг. Але вірю, пройде ще трохи часу і все зміниться на краще. Зміниться ставлення і до вояків УПА, але нас уже не буде. Чоловік помер у 2001 році. Незабаром “кістлява” прийде і за мною...”

Останні слова моя співбесідниця сказала з якимсь докором. По щоках покотилися сльози, попросила вибачення, бо від хвилювання підвищився тиск. А мені стало боляче за цю бабусю, її чоловіка, родину, і всіх, хто воював за Українську державу, не сподіваючись на слова вдячності. Бо в 1945 році надія здобути самостійну Україну була примарною, а смерті в вічі повстанці дивилися кожен день. Стало соромно за нашу недолугу владу, за наших депутатів, для яких справжні патріоти України залишаються “ворогами народу”. Де вона, справедливість?!

За спогадами Равленюк Людмили Кіндратівни, с. Рогізна

Джерело: Черешнюк М. М. Сповідь на світанку. - Чернівці: Золоті литаври, 2005. - С. 54-62