Записав і опрацював Микола Черешнюк

БІЙ У БРІДКУ

Про діяльність Організації українських націоналістів знав ще з 1938 року. Мені тоді сповнилося всього десять років і навіть поняття не мав, що таке ОУН. Розуміння прийшло значно пізніше.

Членом ОУН з 1938 року був мій родич Думенко Дмитро Миколайович, 1912 року народження, родом з села Самушин, який пізніше, в травні 1944 року, загинув у селі Горошова Борщівського району Тернопільської області. Там же на цвинтарі похований.

Він приходив до нас в гості, давав кататися на велосипеді, який в ті часи був великою рідкістю. Просив, щоб нікому і нічого не розповідав про нього. Я розумів, що він щось приховує і займається недозволеним, але не дуже в те вникав. Мене в більшій мірі цікавив велосипед. А в 1944 році з ним стали приходити вже озброєні люди. Тоді вже добре усвідомлював, хто вони такі і чим займаються. Серед них були “Тиміш” - Садківський Іван Васильович, 1927 року народження, мій односельчанин, і “Крук” - Зорян Василь Іванович, 1921 року народження, родом з села Самушин. Вони давали мені листівки, які я потім розповсюджував у селах Брідок, Митків, Мусорівка. Виконував і інші доручення. З собою мене не хотіли брати. Казали, що як підпільник і розвідник користі принесу більше.

Добре пам’ятаю акцію повстанців, яка відбулася 6 січня 1945 року. Наближалося Різдво, все село готувалося до святвечора. Напередодні моя тітка, Бурденюк Катерина, попросила напиляти їй дров. Я взяв пилку і пішов до тітки, що проживала в кінці села. Зима того року була холодна і сніжна, але рухався неквапом і з приємністю вдихав морозне повітря. На роздоріжжі мене перестріває група військових і питають: “Ти чий?”. “Пітика Манолія”, - відповідаю. “Куди йдеш?” - знову запитують. “До тітки пиляти дрова”, - показую на пилку під пахвою. Видно, це їх переконало. “Нічних” чи чужих людей в селі не бачив?” - продовжують. “Ні, не бачив”, - кажу. Тут я казав правду, бо з самого ранку з дому не виходив і нікого з чужих не бачив. Вони пішли далі, як пізніше виявилося, до хати Молдаван Марії Петрівни, де в цей час переховувався повстанець Гуцул Василь, 1908 року народження, житель села Брідок. Це була не облава і не засідка - прямували за точною адресою. Спрацювала большевицька агентура. В село прибуло 18 енкаведистів разом з районним прокурором.

Я пішов своєю дорогою. За 50 метрів від тітчиної хати знову перестріває мене група озброєних людей, але вже повстанців. Вони були одягнуті хто в чому: в шинелях, кожухах, сардаках - у звичній для нас одежі. На шапках і кучмах були нашиті жовто-сині стрічки. Вони так само запитали: “Куди прямуєш?”. Повторюю звично, що йду до тітки Бурденючки пиляти дрова. Пропустили мене і сказали: “Дивись, старайся. Заготуй тітці дров на всі свята”. В хаті було добре напалено, аж душно. На лаві сидів “Кармелюк” - Тарас Василь Дмитрович, 1914 року народження, уродженець села Брідок. Люди казали, що Василь пішов на Волинь, а він крутиться десь недалеко від нашого села. Одягнутий у шинелю, на голові папаха з жовто-синьою стрічкою. Такі папахи носили лише командири УПА. Василь - сотенний у курені “Бистрого” - Хамчука Петра Михайловича, 1919 року народження, родом з села Великі Чорнокінці.

Тітка поралася біля печі - пекла повстанцям хліб. Тарас піднявся і запитав: “Ти чий будеш?”. “Пітика Манолія”, - випередила мене тітка. Вже від дверей він попросив тітку: “Підсмаж нам гарбузових зерняток”, - і вийшов на вулицю.

Через деякий час, коли я вже пиляв дрова, прийшла моя мама. Завітала до тітки у справі чи переживала за мене - не знаю.

Ми були ще в тітки, коли почалася стрілянина. Повстанці, які перейшли від Синькова через лід, чисельно переважали енкаведистів. Ті з переляку настрімголов покинули сільраду і заховалися у приміщенні школи. Товсті, австрійської кладки стіни надійно захищали від куль. Арештований Гуцул Василь в цей момент залишився в сільраді один, бо в паніці про нього просто забули. Він вистрибнув на вулицю, щоб втекти, і в цей час із шкільного вікна пролунала автоматна черга, яка прошила вояка наскрізь. Після бою в сільраді виявився вбитим шофер і один чекіст, що пішов у розвідку і не встиг заховатися.

Школу повстанці оточили, але підступити близько не могли, бо підступи до неї добре прострілювалися. Деякі сміливці забралися на дзвіницю і обстрілювали москалів звідти. Перестрілка тривала до півночі, але вибити енкаведистів із своєрідної фортеці лише стрілецькою зброєю не могли. Не мали ні гармат, ні мінометів. Побоюючись, що оточеним надійде підкріплення, повстанці зранку відійшли до Синькова. Большевики забрали своїх вбитих і поранених, завантажились на вози і спішно забралися в Заставну.

Мені кортіло подивитися на місце бою. Наступного дня я вже був там. Стіни школи і дзвіниці, де займали позиції повстанці, зрешетили кулі. На шкільній підлозі, біля кожного вікна, валялась сила стріляних гільз.

Вперше мене заарештували 11 січня 1948 року. Виказав фінагент Волошин Манолій Миколайович, який знав, що я розповсюджував листівки. Під час обшуку в хаті не знайшли нічого. Забрали в Заставну, де немилосердно били. Вимагали розповісти про тих, хто зв’язаний з повстанцями, до кого і коли вони ходять, кого з них сам знаю. Я розумів, що спасіння в мовчанці, бо прямих доказів моєї вини слідчі не мали. Просив Бога дати мені сили і терпіння витримати страшні тортури, щоб не зламатися, не проговоритися. Нарешті на одному з чергових допитів мої кати заявили: “Або все розповідаєш, або сьогодні ж розстріляємо”. Я від своїх показань не відмовлявся і нічого нового не говорив. Тоді вивели з тюрми, посадили на воза, кинули також лопату і повезли дорогою із Заставни на Заліщики. Привезли до окопів, де проводилися розстріли. Там вже лежали трупи забитих. Думав, що це прийшов і мій кінець. Привели до окопа, дали в руки лопату і наказали прикопати забитих. Цим і закінчилося. Протримали в Заставні ще два тижні і відпустили додому.

В грудні 1948 року заарештували вдруге. Знову привезли в Заставну. Одному з в’язнів доручили розпалити пічку. В ньому я впізнав повстанця “Орлика” - Кравчука Іларія з села Топорівці, який разом з повстанцями приходив до нашої хати, де його обігрівали, годували. Я не подав вигляду, що знаю цю людину.

Три дні жорстоко били, щоб отримати необхідні зізнання. Питання ставилися такі ж, як під час першого арешту. Думка була, що і цього разу треба витримати тортури і все минеться. Через відсутність доказів відпустять. Одного разу б’ють і питають: “Ти знаєш “Орлика”?”. Відповідаю: “Ні”. “А він тебе знає”, - відкривають двері і вводять “Орлика”. Ставлять йому питання: “В хаті Пітика Івана був?”. “Був”, - відповідає. “З якого боку приходив до хати?”
-    З боку цвинтаря.
-    Чим хата покрита?
-    Соломою.
-    Що їв у хаті?
-    Варену бараболю, кулешу і молоко.

На всі поставлені питання “Орлик” давав детальні і повні відповіді. Відпиратися мені було вже неможливо. Заявив, що приходили ночами, вимагали їсти, але нічого не знаю, бо ті люди не з нашого села.

Потім перевели в Чернівці, де відбувся суд. Вирок - 25 років каторжних робіт. Відбував покарання у Воркуті, табір №1 - шахта Капітальна, начальник табору майор Вороній, начальник шахти капітан Прискока. Мій особистий номер - 1А-563. В таборі налічувалося до 5 тисяч ув’язнених. Частина (800 чол.) будувала місто, більша частина на шахті. Я працював на будівництві.

Жили у великих бараках, на вікнах грати. На ніч двері у бараках закривалися і до ранку нікого не випускали. Постійними нашими супутниками були воші, параша, голод, холод і знущання. Дуже натерпілися від блатних, які в таборі верховодили. Робити не хотіли і з кожного в’язня брали чвертку від заробленого. Одного разу блатних так побили, що їх за 24 години з табору забрали.

Кожен хотів вижити в тому пеклі. Погане харчування і непосильна робота підточували сили, виснажували організм і люди сотнями помирали. За виконання норми давали кілограм хліба на добу і різні добавки. Але не кожному було під силу ці норми виконувати. Дуже багато помирало прибалтів, які до такої важкої роботи не звикли. Українці дуже роботящі люди, виносливі і терпеливі. Та навіть ці якості не рятували їх від загибелі. Найбільше в таборі було в’язнів з України, особливо із західних земель. Частина з них додому так і не повернулася. Замордовані і закатовані большевицькими сатрапами, сплять вічним сном у невідомих могилах. Замордовані, але не підкорені.

Після смерті Сталіна почався перегляд судових справ і в 1956 році мене звільнили. Відсидів з 14 грудня 1948 року по 8 червня 1956 року.

Важкі то були часи, але український народ повинен пам’ятати про них, щоб більше такого в його історії не повторилося.

За спогадами Пітика Івана Емануїловича, 1928 р.н., с. Брідок

Джерело: Черешнюк М. М. Сповідь на світанку. - Чернівці: Золоті литаври, 2005. - С. 49-53