ТРИВОЖНА ЮНІСТЬ

Юність моя і моїх ровесників була важкою і тривожною, а в багатьох і трагічною. Ситуація складалася так, що кожного життя змушувало робити певний політичний вибір або ставати розмінною картою в чужих руках.

Неприязнь до поневолювачів українського народу зароджувалася ще в дитячих душах, коли навчалися в школі. Саме в стінах школи помітно було зневажливе ставлення румунських вчителів до українських дітей. Діти чутливі до всякої несправедливості і дуже швидко усвідомили, що між учнями і вчителями лежить велика прірва.

Спочатку я навчався у Кострижівській початковій школі, якою керував Юрій Миколайович Паладій - чудовий вчитель і добра людина. Він товаришував з моїм вітчимом Маркевичем Йосипом Петровичем, який в минулому також вчителював у селі Прилипче, але згодом пов’язав своє життя з цукрозаводом. Близько двадцяти років працював на ньому головним бухгалтером.

У Кострижівській школі до дітей говорили українською мовою, по руках не били. Директор школи ніколи не карав дітей побиттям і не дозволяв це робити іншим. За спокійну, лагідну вдачу діти дуже Паладія любили і бувало, що після уроків двоє-троє школярів супроводжували його аж додому. Директор із сім’єю проживав у селі Звенячин, а це в один і другий бік становило до 4-5 кілометрів.

Юрій Миколайович був людиною прогресивних поглядів, шанував і цінував українську культуру, не цурався своєї рідної мови. Його ставлення до України і всього українського я помічав здебільшого в бесідах з вітчимом. Вони часто удвох розмовляли на політичні теми, не звертаючи уваги на мою присутність, а я вловлював їхні слова, які з часом трансформувалися в почуття і переконання. Пам’ятаю, як директор обурювався відміною української мови в школі. Назавжди в мою пам’ять врізалися його слова: “Як можна так зневажати наш народ, чому цю наругу над собою ми терпимо?”. Він схвильовано міряв кроками кімнату і запитував не то себе самого, не то вітчима. Обох боліла душа за рідну мову. Йосип заспокоював Паладія: “Не беріть це близько до серця, пане Юрію, так довго не триватиме”. Мій вітчим уже мав досвід боротьби за Українську державу і був переконаний, що настане час, коли народ прожене окупантів зі своєї землі.

Йосип Маркевич народився і виховувався в сім’ї лісника. Ріс розумним і допитливим, тому батько намагався дати синові добру освіту. Обоє батьків хотіли бачити свого єдиного сина вчителем або священиком. Йосип чомусь не міг терпіти священиків, тому із задоволенням згодився навчатися в Заліщицькій учительській семінарії, якою керував відомий письменник Осип Маковей. Директор прихильно ставився до здібного учня, бо той без особливих зусиль оволодівав всіма науками. Йосип добре засвоїв англійську, німецьку, французьку, польську і румунську мови, мав відмінні оцінки з математики, хімії, фізики та інших предметів, гарно співав і чудово грав на скрипці. По закінченні семінарії один рік вчителював у Прилипченській школі, де заприятелював з сім’єю Томашевських.

У школі Йосип довго не затримався, бо через відсутність навчальних годин заробітну плату мав низьку. Батько порадив спробувати себе у ролі військового офіцера, але для цього треба було закінчити однорічну військову школу у Відні. І Йосип успішно її закінчує у 1914 році. Саме тоді, коли сербський патріот Гаврило Принцип запалив вогнище Другої світової війни.

Додому Йосип повернутися не встиг. Прямо з Відня відправився на австро-італійський фронт військовим перекладачем. На фронті він усвідомив, що війна є несправедливою щодо простих людей воюючих країн. Поступово став зближуватися з людьми, які висловлювалися проти війни. Спілкувався і з українцями, що так само воювали за інтереси чужої для них країни. Вони справедливо вважали, що необхідно боротися за власну Українську державу. Але розгром австро-угорських військ влітку 1918 року і хвороба дали можливість Йосипу приїхати додому.

Перебування в колі сім’ї було нетривалим. Вже в кінці грудня переходить Дністер і вступає в лави Української Галицької Армії, сповнений рішучості захищати щойно народжену Західноукраїнську Народну Республіку. Але бої з поляками, а потім і з більшовиками склалися невдало. Після поразки Української Армії Йосип з рештками військ переходить на польську сторону і опиняється в таборі міста Каліш. Тут польська влада дала Українській Армії можливість відмобілізувати свої сили, щоб у майбутньому повести їх вже на Радянську Україну.

З інтернованих бійців були сформовані загони добровольців, названі Українською повстанською армією. Продовжувати боротьбу за самостійну Україну добровільно зголосився і Йосип Маркевич. У листопаді 1921 року названі загони розгорнули наступ в Україну, який одержав назву Другого Зимового походу, або Листопадового рейду. Похід готувався в розрахунку на масове антирадянське повстання українського селянства. Однак ці надії не виправдалися. Біля містечка Базар на Житомирщині учасники рейду були оточені й розбиті. Лише невелика частина на чолі з генерал-хорунжим Ю.Тютюнником вирвалася з оточення, а більшість потрапила в полон. 359 полонених у присутності зігнаних з навколишніх сіл селян були розстріляні. Це улилося 23 листопада 1921 року. Серед уцілілих в цьому бою був і Йосип Маркевич.

Додому він повертається у кінці 1921 року, де вже господарювали румунські окупанти. Рівень грамотності дозволяє Йосипу працювати на цукрозаводі “Хрещатик” спочатку бухгалтером на складі, а згодом і головним бухгалтером. Працював сумлінно й за це мав великий авторитет і довіру в тодішнього директора Щепкіна.

Одружився Йосип на моїй мамі, коли мені виповнилося два роки. До мене ставився дуже добре і зумів замінити рідного батька. Його вплив на формування моєї національної свідомості був великий. Робив він це ненав’язливо, не спеціально. Його слова, вчинки “ліпили” з мене палкого українця.

В 1940 році совєти цукрозавод націоналізували. Йосипа з роботи звільнили, бо новій владі він став неугодний. Він перебрався жити і працювати в Чернівці. Це пізніше врятувало його від репресій, бо зумів загубитися серед тисяч людей великого міста.

З початком війни, в 1941 році, Йосип вступає в Організацію українських націоналістів. Про цей період життя вітчима мені майже нічого не відомо, бо він проживав окремо і лише зрідка навідувався додому. Коли він розмовляв з мамою, то інколи називав такі населені пункти, як Вижниця, Вашківці, Сторожинець та інші. До них він навідувався за дорученням Крайового проводу ОУН.

Восени 1942 року стали формуватися загони Української повстанської армії і виникла необхідність в підготовці для неї молодших командирів. Маркевича направляють в село Антонівку Шумського району Тернопільської області, де він викладає в старшинській школі УПА. В 1944 році органи НКВС частину жителів Антонівки розстріляли, інших відправили в Сибір, а село зрівняли з землею.

В березні 1944 року вітчим приїхав у Кострижівку і запропонував всією сім’єю виїхати в Румунію, бо чекати добра від совєтів не варто було. Страх і безнадію, яку вони породили за рік свого перебування в краї, буковинці запам’ятали надовго. В дорогу зібралися всі четверо: вітчим, мама, сестра Надя і я. Спочатку вирушили поїздом на Чернівці, а потім через всю Румунію довго і важко діставалися міста Крайова, що розташоване на півдні країни. В цьому місті Йосип отримав двокімнатну квартиру і роботу на цукрозаводі. Цікаво, що майже одночасно з нами на місцевий цукрозавод прибув украдений румунами турбогенератор з Кострижівського цукрозаводу. Згодом, за домовленістю з румунськими властями, його назад повернули в Кострижівку.

Відносне благополуччя на новому місці тривало недовго. З приходом до влади Н.Чаушеску Йосипа і маму репресували. Всіх репресованих (більшість буковинці) вивезли в населений пункт Римнікул-Вилча на поле, дали лопати і наказали копати собі землянку. Йосип від переживання важко захворів - паралізувало ліву сторону. Копала землянку одна мама, але без допомоги земляків навряд чи змогли б впоратися. Причиною душевних і фізичних страждань, такого незавидного становища став земляк Рознович Юзьо, кострижівський поляк.

У червні 1940 року, коли Буковину “визволяли” совєти, Юзьо з дружиною Свою виїхав у Німеччину. Але в 1941 році знову повертається в Кострижівку і працює на цукрозаводі. В Крайову Юзьо і Єва приїхали дещо пізніше і дуже бідували, бо не мали де жити. Йосип проявив співчуття до односельців як до людей, що потрапили в біду. Потіснилися, щоб дати притулок біженцям, харчувалися за одним столом. Юзьо дуже дякував Йосипу за виявлену доброту і... заявив на нього в поліцію, де розповів про перебування вітчима в УПА. Чорна невдячність за виявлені людяність і співчуття. Своїм вчинком Рознович викликав до себе неприязне ставлення з боку біженців.

У своїй розповіді я зайшов далеко вперед, бо про таку людину, як Йосип Маркевич, хочеться говорити лише гарні слова. Він був патріотом своєї землі в повному розумінні цього слова і не його в тому вина, що пришилося ЖИТИ Й помирати на чужині.

Роки навчання в Кострижівській школі із вдячністю пам’ятаю все своє життя, бо там дітей не ображали, не принижували. Не останню роль тут відіграла позиція директора Юрія Паладія. У 1940 році він з сім’єю переїжджає в галицьке містечко Городенку.

Навчальний рік 1940-1941 років навчалися в чисто українській школі і цьому були дуже раді. Урок релігії відмінили, бити дітей заборонялося, всі предмети викладалися рідною мовою. Існував й інший, темний бік діяльності “визволителів”: репресії, ув’язнення й розстріли людей в застінках НКВД, що дуже лякало доросле населення. Але в червні 1941 року влада знову змінилася і настала нетривала епоха так званої “другої Румунії”.

З вересня 1941 року кострижівські діти стали навчатися в Луківській школі, бо Кострижівську румуни перетворили на крамницю. Про цю школу в мене залишилися найгірші враження, бо вчителі-румуни, які зовсім не знали української мови, ставилися до нас, буковинських дітей, зверхньо, зневажливо і за найменшу провину карали буками. Не раз мої руки страждали від учительської сваволі. Найбільше діти ненавиділи вчителя Колдорару і священика Мандакі (ходили чутки, що він був агентом сигуранци), які найчастіше збиткувалися над дітьми. Від такого ставлення в дитячих душах зароджувалися не почуття любові до своїх наставників, а ненависті до людей як до представників румунської влади.

Влітку 1942 року я закінчив сім класів і щасливий був тим, що на цьому моє навчання закінчується. Міг лише поспівчувати дітям, які продовжували навчатися у Колдорару і Мандакі.

Багато підлітків намагалися влаштуватися на роботу на цукрозавод “Хрещатик”, бо це було найбільше підприємство в окрузі, яке давало людям можливість заробити гроші на прожиток. Таке бажання проявили, крім мене, мої друзі Мороз Іван, Спинул Деонізій, Попович Іван і Попович Павло. Мене віддали учнем в електроцех до знаного майстра-електрика Яценюка Степана, в якого і вчився нової для себе професії. Потім щодня нарівні з дорослими ходив на роботу і гордився з того, що став робітником цукрозаводу.

Навесні 1943 року моє життя дещо змінилося, стало більш насиченим подіями і небезпечним. Причиною цих змін став приїзд давнього товариша Олега Томашевського. Він часто приходив до нас, коли його батьки вчителювали в селі Прилипче. Ми сім’єю ходили в гості до Томашевських на храмові свята, на іменини, а вони відповідно до нас. Ми з Олегом дружили і що дивно ніколи не конфліктували. Він був на два роки старший за мене, розумний і дуже начитаний. Багато розповідав нових історій, а я завжди слухав його з розкритим ротом. Перестали зустрічатися тільки тоді, коли Томашевські переїхали на постій- не місце проживання в село Іванківці Кіцманського району.

Коли Олег ввійшов до хати, то я його відразу і не впізнав. Він дуже змінився, подорослішав, але залишився таким же скромним, як і раніше. Батьків тоді вдома не було і ми з ним говорили довго. Я розповідав йому про свою роботу на цукрозаводі і сільські новини, він про навчання в Кіцманській і Чернівецькій гімназіях. Обидва обурювалися румунськими порядками, від яких страждало населення Буковини. Олег “по секрету” сказав, що в Чернівцях молодь створює групи опору для боротьби з румунською владою. В мене мимоволі вирвалось: “Добре було б у нас таку групу створити, бо в нашому селі майже всі хлопці і дівчата ненавидять румунів”. Ми домовилися з Олегом зустрітися десь через два-три тижні, а я за цей час підшукаю надійних людей, які виявлять бажання вступити в організацію. Просив бути обережним, придивлятися до поведінки людей, чи не водять вони дружбу з жандармами і румунами.

Наступного разу Олег приїхав, як і обіцяв, через три тижні, але в супроводі старшої жінки. Зустрілися в лісі, як випадкові люди. Я представив їм загітованих мною жінок Біго Віру і Богонську Ганну, які без зайвих вагань згодилися стати членами новоствореної антирумунської організації. Тут же в лісі Олег і прибула з ним жінка прийняли в усіх трьох присягу, мені присвоїли псевдо “Стрибунець” (псевда жінок не пам’ятаю). Потім нас детально проінструктували, уточнили, на що треба звернути особливу увагу: які нові люди прибувають у село, що возять у вагонах поїздів, яка обстановка на заводі, про що говорять люди та інше. На прощання Олег відвів мене вбік і сказав: “Надалі ми з тобою зустрічатися не будемо. Тримай зв’язок з Децембером Прокопом”.

Прокіп, спокійний і розважливий, палко любив Україну і ненавидів румунів. Як і чому він став керівником нашої організації не знаю, але вибір був правильним. Кращої кандидатури серед тих, хто входив в організацію, не було. За правилами конспірації вся організація ділилася на “трійки”, тому кожен в обличчя знав не більше двох людей. Крім Біго Віри і Богонської Ганни я знав лише Децембера Прокопа, а решту зустрів тільки під час арешту.

Знаю, що Децембер дуже любив вірші Т.Г. Шевченка і для себе придбав “Кобзар” ще австрійського видання. Наприкінці 1939 року він по льоду перейшов Дністер, щоб у Заліщиках відвідати знайомих. Але совєтські прикордонники його затримали і заарештували. Під час обшуку знайшли “Кобзар”, який вилучили із словами: “Что это ты читаешь капиталистическую макулатуру. Держи наш, советский”, - і вручили Прокопу “Кобзар” совєтського видання, значно гірший. Звільнили Децембера аж в липні 1940 року, коли совета окупували Буковину. Думаю, що йому в цьому випадку пощастило. Багатьох буковинців, які при переході кордону потрапляли до рук совєтів, розстрілювали або відправляли в Сибір.

Завдання наша “трійка” отримувала від Децембера Прокопа, псевдо “Вітер”, а той, в свою чергу, від Томашевського Олега. Прокіп з Олегом зустрічалися раз у 8-10 днів в наперед визначеному місці. Якщо треба було передати пакет з листівками чи бофонами, то це робилося прямо біля поїзда Чернівці-Скит, яким приїжджав Олег. Звичайно, це відбувалося непомітно для сторонніх очей. Якщо передбачалося давати роз’яснення, то Олег призначав зустріч у лісі чи в іншому потаємному місці.

Ми знали, що стратегічною метою діяльності груп опору на Буковині є підготовка масового антирумунського повстання, а тому треба було запасатися зброєю. Я особисто мав ящик бойових гранат, захованих в надійному місці. Цього добра в селі було багато.

На початку липня 1941 року енкаведисти підірвали залізничний міст Кострижівка-Заліщики разом з вагонами, в яких знаходилися політичні в’язні Чернівецької і Коломийської тюрем. Від вибуху зчеплення вагонів розірвалося і три з них відкотилися назад на нашу станцію. У вагонах люди знайшли чай, цукор, крупи, сіль та оцинковані ящики з гранатами і детонаторами. Кожен тягнув собі, що більше вподобав, а підлітки і молоді хлопці - гранати. Через кілька днів румуни, які повернулися знову в село, наказали гранати і детонатори знести на постерунок, але це розпорядження ніхто не виконав. Я з Морозом Іваном притягнув додому два ящики гранат, за що отримав доброго прочухана від дядька Савицького Сергія. Він насварився і звелів викинути їх на глибоку воду в Дністер або віднести на постерунок. З дому ящики забрав, але розлучатися з гранатами не хотілося. Один ящик віддав Івану, а другий закопав у лісі. Аж через два роки узнав від Прокопа, що дядько Сергій з молодими хлопцями взяв з вагона і десь заховав більше десяти таких ящиків.

Мамин брат, Савицький Сергій Васильович, 1911 року народження, перебував в ОУН з 1938 року. Брав участь у захисті Карпатської України, але детальної бесіди на цю тему з ним не мав. На початку липня 1941 року стає бійцем Буковинського загону самооборони, що формувався в Заліщиках. Після того, як німці розігнали українські формування, вступає в лави Буковинського куреня Української повстанської армії. Пізніше емігрував у Канаду, де проживав аж до смерті.

Якось при зустрічі Децембер сказав: “Сьогодні о дев’ятій годині вечора чекаю тебе на Пиптику (найвища точка за лісом, тепер її називають Капітанським мостиком)”. Причину не повідомив і я з нетерпінням став чекати вечора.

О дев’ятій Проць чекав уже на Пиптику, тримаючи в руках лопату без ручки. “Добре, що прийшов, є для нас робота, але почекаємо, нехай стемніє”, - промовив він, сідаючи на траву. “Подивися, яка краса навколо, помилуємося рідною стороною”, - і став крутити цигарку.

З цього місця справді відкривалася дивовижна картина. Із заходу на схід чудернацькою змійкою звивається Дністер, до якого притулилися села Печорна, Лука, Кострижівка. Під ногами простягнувся зеленим килимом по обидві сторони грабовий ліс, в якому ще збереглися шанці від часів Першої світової війни. Навпроти, на своєрідному півострові, утвореним руслом ріки, розкинулося старовинне галицьке містечко Заліщики. З Буковини до цього торгового міста ведуть два мости: пішохідний із села Звенячин і залізничний із Кострижівки. Після вибуху в липні 1941 року його так і не відремонтували. За крутим поворотом річки, на високому скелястому березі, немов ластів’їне гніздо, примостився Хрещатицький Свято-Іоанно-Богословський чоловічий монастир. Із-за густих дерев добре проглядалися лише білі стіни келій і верх монастирської церкви. В самому центрі Кострижівки розташувався цукрозавод “Хрещатик”, димова труба якого здійнялася над селом на 76 метрів. На ній чорного цеглою викладено “Марку Фішер -1912 рік” - ім’я, прізвище засновника і власника підприємства та дату народження цукрозаводу. Часто бачив цей милий серцю краєвид, але кожного разу милуюся ніби вперше.

Ми ще трохи погомоніли з Прокопом, а потім спустилися метрів десять нижче від Пиптика. Під коренем великого і старого пня стали копати лопатою землю. Невдовзі відкопали два пакунки, обмотані промасленим цупким папером і скручені мідним дротом. Розмотали папір, мішковину і з пакунків виклали на траву десять гранат, карабін і багато детонаторів. Прокіп кожну річ брав у руки, уважно обдивлявся і відкладав окремо. У сухій землі і добротній упаковці все збереглося якнайкраще. Ми знову упакували так як було, додатково обмотали руберо'їдом і обидва пакунки віднесли в поле, де Прокіп заздалегідь викопав яму. Нова схованка знаходилася у бавках, між колючкуватими кущами. Що сталося з цим Прокоповим арсеналом, не знаю, бо від бавок (яр, густо зарослий кущами і деревами) не залишилося і сліду, а інших орієнтирів не пам’ятаю.

Періодично “Вітер” передавав нашій “трійці” листівки, які відносили в Кадубівці, Звенячин, Киселів, Борівці. Найчастіше випадало це робити мені, бо, можливо, найменше викликав підозру в жандармів через свій шістнадцятирічний вік. Про небезпеку, що таїлася під час виконання цих завдань, не задумувався. Навпаки, така діяльність захоплювала і подобалася мені. За весь час був один випадок, який міг призвести до провалу.

Одного разу Прокіп передав мені пакет з листівками і наказав доставити їх в села Борівці та Киселів. Порадив йти з Богонською Ганною, видаючи себе за маму з сином. Так ми і зробили. Листівки заховали під одягом і вранці вирушили в дорогу.

Раніше дорога на залізничну станцію Штефанівка була прямою і значно коротшою. Від Штефанівки на Киселів вела польова стежка мимо Гайдейки (невеликий лісовий масив), якою ходили лише пішоходи. Нам це було на руку, бо зустрічати лишніх людей на своєму шляху не хотілося. Весь шлях, знайомий до дрібниць, передбачав легку прогулянку. Тим більше, що весняний день вже прогрів повітря і землю, пробивалася перша ніжна зелень.

Йшлося легко, бо Ганна безперестанку щось розповідала або наспівувала пісні. Біля польового джерела, з дивною назвою Цибуляк, присіли і перекусили. Наступну зупинку планували зробити в Гайдейці і вже напитися води з Турецької криниці. Коли до Штефанівки залишалося близько двохсот метрів, то з лісопосадки назустріч нам вийшла польова жандармерія. Тікати чи ховатися змоги не мали, бо поле й дорога проглядалися здалеку. Продовжували рухатися з надією, що пронесе. “Стоя- ти! Куди йдете!” - пролунала команда. Відповідала Богонська: “Веду сина в Гайдейку збирати воронячі яйця”. Насправді такі випадки мали місце, коли хлопчаки збирали воронячі яйця, бо ворон у Гайдейці була сила-силенна. За смаком смажені воронячі яйця майже не відрізняються від курячих - я пробував їх. Так що заготовлена видумка була напівправдою. Жандарми були в доброму настрої, бо із запитаннями не приставали і ми пішли своєю дорогою. Якби нас обшукали і знайшли листівки, то ніяка брехня б не допомогла.

Досить часто Томашевський Олег привозив з Чернівців бофони - не то повстанські гроші, не то облігації, які ми розповсюджували серед робітників заводу, знайомих і прихильників національно-визвольного руху. Бофони були різного номіналу - 50, 100 і 200 леїв. При реалізації всі бофони належало в присутності покупця знищувати, щоб вони не стали підставою для арешту його власника. Дуже багато брав у мене бофонів завідуючий складом цукрозаводу Орелецький. Він підходив сам до мене і просив: “Дай, Альошо, ще на 100 леїв, аби хлопці били тих циганів (румунів)”. Гроші за реалізовані бофони віддавав Прокопу, а той Олегу. Ці кошти йшли на розвиток національно-визвольного руху на Буковині.

Якось при зустрічі Прокіп передав нове завдання від Олега. Нам належало зшити 20 сумок і на клаптику паперу вказав їх розміри. Я дістав на складі дві плахти, які використовувалися для фільтрування цукрового соку, і попросив тітку Біго Віру зшити одну як зразок. Тітка на цей час також знаходилася в групі опору, але я про це не знав. Зразок, який показав Прокопу, йому сподобався і ми стали міркувати, де і якого розміру розмістити на ній червоний хрест. Ми догадалися, що нам дали завдання пошити 20 санітарних сумок. Тітка Віра пошила 20 сумок, і я відніс їх до Прокопа, а хто вишивав червоні хрести, мені невідомо.

Біда, як завжди, приходить несподівано. Арешти, які розпочалися в Киселеві і Борівцях, перекинулися і на Кострижівку. Я йшов з робочого місця додому (ми жили на території заводу) і намагався вгадати, що смачного мама приготувала на обід. За обідню перерву встигав поїсти і навіть трохи полежати. На цей раз встиг лише поїсти, бо в хату ввійшли два жандарми з гвинтівками і цивільний з сигуранци. Останній часто приїжджав поїздом в Кострижівку, і я мав завдання від Олега стежити за ним. Він завжди відвідував жандармський постерунок, де виршував свої справи. Тепер я знаходився в його руках. Провели в хаті обшук і знайшли в комірчині серед мотлоху бофони на 950 леїв і 10 значків-тризубів. Бофони не встиг реалізувати, а значки лежали в мене вже близько року.

Одного разу Прокіп попросив мене зустріти двох заліщицьких хлопців, які мали перепливти човном через Дністер. Я став чекати на березі. Через деякий час наблизився до берега човен з двома чоловіками. Я сказав їм “три”, вони відповіли “зуб” - це був пароль “тризуб”. Я став водити їх до заможних господарств, які могли продати хліб. Хлопці купували для своїх потреб хліб, а потім якось його переправляли на галицьку сторону. Румуни на це не звертали уваги. В подяку за допомогу хлопці дали мені картонну коробочку із значками-тризубами, сказавши на прощання: “Дякуємо за допомогу, а на пам’ять тримай ці значки і роздай своїм”. В коробочці я нарахував 20 значків, половину віддав Децемберу. Значки були металеві, заводського виробництва, синьо-жовті і мали гарний вигляд. Жандарми шукали також зброю, але такі речі в хаті не ховаються. Мамі сказали, що мене беруть на прохідну заводу, аби поговорити. Але це був обман, бо за прохідною вже стояла підвода, якою відвезли в село Звенячин.

Там закрили в стодолі і кожного дня водили на допит. Слідство вів румунізований українець на прізвище Чернівчан, який славився своєю тваринною жорстокістю. Він катував люто і з насолодою спостерігав за муками своєї жертви. Саме він практикував таке катування, як “морішка”. До сьогоднішнього дня не знаю, що означає слово “морішка”, але на собі відчув сповна. Людину підвішують вниз головою так, що ступні ніг лежать перед катом у вигідному положенні. Болі від побиття ступнів ніг ні з чим не зрівняти, бо таке катування часто-густо закінчувалося втратою свідомості. Відливали водою і знову били до втрати свідомості. Чернівчана цікавило два моменти: де схована зброя і хто входив в організацію.

Зробили мені очну ставку з Децембером Прокопом, якого трудно було впізнати від жорстоких побоїв. Мене питають: “Ти знаєш його?”. “Не знаю”, - ледве ворушу розпухлими губами. “А ти його знаєш?” - показують на мене. Проць вже говорити не міг - не мав сили поворухнути язиком - тільки заперечно хитав головою. Прокопу, як керівнику організації, дісталося найбільше.

У серпні розпочалися судові слухання, після яких на кожного чекало тюремне ув’язнення. Родичі стали шукати впливових чиновників, щоб з їх допомогою вирятувати нас з тюрми. За один мільйон леїв наші справи згодився захищати відомий румунський адвокат Винтул. Активну участь у переговорах брав і мій вітчим Йосип Маркевич. Він же згуртовував родичів для збирання такої значної суми. Кожна родина змушена була продати частину землі, худобу або якісь цінні речі, щоб зібрати 80 тисяч леїв (стільки коштував один підсудний). В кінці серпня нас відпустили. Децембера Прокопа і Решетника Дмитра несли на веренях, бо самостійно вони йти вже не могли. Томашевський Олег уникнув арешту і військовий трибунал заочно засудив його до вищої міри покарання - розстрілу.

Після цього за кожним з нас жандарми встановили контроль, а ми довго відходили від побоїв. У такій обстановці поновлювати підпільну боротьбу групи опору стало недоцільним. А тим часом фронт наближався до буковинських кордонів і тепер вже лякав прихід совєтів, бо свавілля органів НКВД і НМГБ швидко не забуваються.

У двадцятих числах березня 1944 року заявився додому Йосип. До пізньої ночі він про щось говорив з мамою, переконував у чомусь, але голос не підвищував. Вранці поставили до відома мене і сестру, що всією родиною виїжджаємо в Румунію, бо від совєтів можна чекати лише біди.

Взяли найнеобхідніші речі, дещо з продуктів, документи і поїздом добралися до Чернівців. Звідти довго добиралися через всю Румунію аж у місто Крайова, що знаходиться західніше від Бухареста на півдні країни. Перебували у фільтраційному таборі для політичних біженців, де умови життя бажали кращого. Нам з сестрою тут не подобалося і ми стали просити батьків відпустити обох назад на Буковину. Дід і баба Савицькі також в листах запрошували до себе, бо на старості залишилися самі. Буковинцям дозволяли повертатися додому, тому в грудні 1944 року без найменшого жалю покинули Румунію.

З цього моменту жив у Чернівцях, у діда Савицького Василя Івановича, і працював слюсарем на Чернівецькому цукрозаводі. Поступово нові події відтіснили старі, життя входило в нормальну колію, але минуле ніяк не хотіло мене відпускати.

Одного разу зустрічаю біля прохідної заводу начальника відділу кадрів Слєсарєва. Він огледівся, чи нема кого поблизу, і притишено мовив: “Тобой интересуются”. “Хто?” - запитую. “Нехорошие люди интересуются твоим прошлым”, - таким же тоном продовжив.

Була зима, на роботу вже не ходив, тому вирішив поїхати в Кострижівку до родичів, Савицького Петра. Тягнуло не так до родичів, як до дівчини. Орися Чайковська, сама з села Киселів Кіцманського району, працювала в конторі цукрозаводу “Хрещатик”. Ми вже довго зустрічалися і я при першій нагоді приїжджав до неї з Чернівців.

Майже завжди, коли приїжджав у Кострижівку, спочатку навідувався до товариша Мороза Івана, який розповідав мені всі сільські новини. Цього разу він своєю новиною прямо ошелешив мене. “Іду я вчора мимо заводу, а біля контори стоїть міліціонер і говорить з В.Віктором”, - розповідає Іван. - Почувши твоє прізвище, трохи уповільнив ходу, але вони замовкли і чекали, доки я не відійду. Говорили вони про тебе неспроста, постарайся швидше виїхати з Кострижівки”. Моє серце тривожно закалатало і я вирішив негайно скористатися порадою товариша. Проте вважав за обов’язок хоч на хвилину завітати до тітки. Вона дуже добре до мене ставилася і могла образитися, що в село приїхав, а до неї в гості не зайшов.

Я поговорив з тіткою хвилин десять. Попросив вибачення, що не можу затриматися довше, бо негайно треба їхати в Чернівці. Лише став на хвіртку, як до воріт під’їхав на мотоциклі міліціонер і, не злізаючи з машини, наказав: “Сідай, парубче, в коляску, бо в Заставні хочуть з тобою говорити”.

Приїхали в районний центр під вечір, коли робочий день вже закінчився. Міліціонер передав мене “ястребку”, який вартував арештантів, закритих в стодолі. Закрили в ній і мене, де в холоді і голоді мав дочекатися ранку, щоб показатися на очі начальству.

Крім мене, в стодолі був ще хлопець Дмитро з села Дорошівці. Він зарився в солому, бо іншого рятунку від холоду не було. Я також ліг на солому і став думати про завтрашній день. Про методи роботи НКВД наслухався доволі і знав, що після арешту людей дуже били, судили, а потім відправляли в Сибір. Я такого майбутнього собі не бажав і став уважніше роздивлятися навколо. Місячні промені, що проникали через численні щілини, непогано освітлювали приміщення стодоли зсередини. Стіни стодоли ніколи не робили дуже міцними, бо в ній газди тримали малоцінні речі, тому знайти слабке місце в ній можна.

Звернувся до товариша по нещастю: “Давай, Дмитре, спробуємо втекти”. Але той побоявся: “Ні, не хочу, бо як зловлять, то будуть бити”. Я переконував його, що завтра будуть бити в будь-якому випадку, але він виявився непробивним. Тоді попросив Дмитра стати біля стіни, став йому на плечі і під верхом відірвав дві дошки. Дякувати Богу, що вартового “ястребка” холод загнав у тепле приміщення. Я благополучно вибрався із стодоли і полем пішов у напрямку Чернівців. Незабаром вийшов на трасу Заліщики - Чернівці. Дорога проглядався добре, бо сніг і місячне світло справляли враження “білої ночі”.

Від швидкої ходьби трохи зігрівся, але до Чернівців залишалося близько тридцяти кілометрів. Треба було поспішати, бо вранці, коли виявлять втечу, кинуться шукати. В цей час я почув віддалене гудіння двигуна вантажної машини - до мене швидко наближалася темна пляма. Невдовзі розгледів вантажну машину, яка чомусь рухалася без світла фар. Водій зупинився біля мене, опустив шибку вікна (двері з боку водія не відкривалися) і гукнув: “Ти куди?”. “В Чернівці”, - відповідаю. Він мені ще щось говорив, але я вже відкривав бічні двері, нічого не чуючи і не чекаючи запрошення. “Олексо, це ти? Звідки ти тут взявся?” - впізнав мене водій. Це був мій дядько Маркевич Ярослав, рідний брат Йосипа, який вдосвіта виїхав у справах в Чернівці. Треба ж такому статися, щоб вночі, серед поля зустріти рідного дядька, який благополучно доставив мене аж до дому.

Вдома мене могли шукати, тому не гаючи часу спакував у чемоданчик білизну, бритву, якісь документи і пішов до знайомого Рудиша Рузя, родом з села Давидівці Кіцманського району. Він пообіцяв, що відведе мене до повстанців, але треба мати свою зброю. Ми навіть ходили в якесь село, але нікого не знайшли. Рузьо порадив мені пожити трохи в його батька, який працював у давидівському млині. Я змушений був згодитися, бо кращого варіанту не мав. Пройде час і, можливо, про мене забудуть каральні органи. Тим часом прилаштувався на роботу мотористом кінопересувки.

В 1947 році з Давидівців призвався до армії і служив у Казані на військовому заводі. Якби знали моє минуле, то швидше всього запроторили б в тюрму. А так нормально відслужив і залишився після служби працювати в лабораторії контрольно-вимірювальних приладів. Робота була добра, висока зарплата, та й із любимою дівчиною не хотілося розлучатися (вона також працювала на цьому заводі). Проте режим був дуже суворий - кожен працівник знаходився під прискіпливим контролем служби безпеки. Жити в таких умовах складно, бо людина практично не належить сама собі і обмежена в своїх діях.

Якось зустрів товариша по службі Василя Чорноокого, також українця. Він працював двірником і вчився в художньому училищі. Ми посиділи, поговорили і Вася загітував мене перейти жити до нього на квартиру. Господиня добра, місця багато, а вдвох буде веселіше. Наступного дня я вже перебрався до Василя. На новому місці переночував лише одну ніч, бо вранці вже викликали в секретну частину. Стали розпитувати, з якої причини поміняв місце проживання. Я ніякої вини за собою не відчував, тому розповів так як було насправді. Мені відразу поставили ультиматум: негайно перейти жити в заводський гуртожиток, де для іногородніх працівників створені були чудові умови, або повернутися на попередню квартиру. Того ж дня забрав речі у Василя і перебрався на стару квартиру. Попрацював ще кілька років і приїхав у Чернівці, бо дід з бабкою почували себе погано, часто хворіли. їм потрібна була моя допомога.

Повернувся до Чернівців у 1957 році. За десять років у місті, тай в цілому на Буковині сталося багато змін. Але найголовнішою ознакою в житті людей була відсутність в їх очах страху, бо роки масових репресій минули. А до того ж пішов з життя совєтський тиран Сталін, відбувся двадцятий з’їзд КПРС, на якому Микита Хрущов засудив більшовицькі методи керівництва країною. Деякий час і я переживав за свою долю, боявся, що якогось дня прийдуть з КГБ. Але ніхто мною не цікавився і я знову влаштувався на роботу на цукрозавод.

Згадую юні роки і горджуся тим, що не стояв осторонь боротьби національно свідомої частини українців за самостійну Україну. В цій боротьбі і в сталінських концтаборах загинули сотні тисяч патріотів, які не пожаліли свого життя заради кращого майбутнього. Вони не думали за славу, за почесті, бо у їхній свідомості на першому місці стояла доля рідної землі і свого народу. Вважаю, що боротьба українського народу проти іноземних поневолювачів у сорокових роках минулого століття не була марною. Насіння свободи, засіяне в сорокових, дало потужний ріст незалежності України в дев’яностих роках. Без минулого не було б сьогоднішнього дня. Наше сьогодення і майбутнє збудоване на славі і мужності минулих поколінь. Щоб мати світле і благополучне майбутнє - не можна забувати минуле.

Вічна слава героям України!

За спогадами Безменова Олексія Миколайовича, 1927 р.н., псевдо "Стрибунець ”, с. Кострижівка

Джерело: Черешнюк М. М. Сповідь на світанку. - Чернівці: Золоті литаври, 2005. - С. 157-172