Іван Фостій.
КАРА ЗА КОРПОРТАЦІЮ ГАЗЕТ
3 листопада 1944 року старший слідчий УНКДБ у Чернівецькій області Тучин прийняв до ведення слідчу справу № 301, за якою проходили чотири заарештовані особи: Яворський Володимир Васильович, 1911 року народження, чернівчанин, працював механіком Чернівецького трамвайного парку; Каплун Леонтій Михайлович, 1899 року народження, уродженець села Мамаївці, декан філологічного факультету Чернівецького державного університету; Дудич Іван Йосипович, 1899 року народження, чернівчанин, артист Чернівецького драматичного театру і Ткач Іван Степанович, 1905 року народження, селянин- середняк села Оршівці Кіцманського району, який мав трикласну освіту, ні в румунській, ні в радянській армій не служив, бо був інвалідом - кривим на праву ногу.
Група арештованих здається трохи дивною - механік трамвайного парку, декан філологічного факультету, артист театру і селянин-середняк. Що їх об’єднало?
Скажемо відразу, що ця справа слідчими була в значній мірі сфальсифікована від самого початку. Єдиною підставою, яка об’єднувала цих чотирьох підслідних, було їхнє кількаденне перебування в серпні 1941 року в Снятині, коли вони, уникаючи арештів сигуранци, разом із групою інших громадян, зокрема й тих, з яких Петро Войновський збирався утворити Українську національну армію, пішли в Снятини, кілька днів перебували там разом, а потім розійшлися хто куди. Ні один з них у так званому курені Петра Войновського жодного дня не був. Але це слідчих не бентежило. ОУН була досить розгалуженою, і до неї можна було приписати будь-кого.
Про В.В. Яворського, Л.М. Каплуна та І.Й. Дудича ми розповімо детальніше в спеціально їм присвячених розповідях. Зараз же хочемо розповісти про ОУН села Оршівці та її повноважного представника Ткача Івана Степановича. Його арештували органи НКДБ 22 листопада 1944 року. В постанові на арешт значиться, що Ткач Іван Степанович є членом антирадянської Організації українських націоналістів під псевдонімом “Курка”. У 1942 р. мав зв’язок у м. Снятині з членом організації Яворським Володимиром Васильовичем і за завданням організації переходив румунсько-польський кордон. Яворський передав Ткачу для Північної Буковини націоналістичні газети “Рідний край” і “Наш прапор”. Підтверджується свідченнями Яворського. Нагадаємо, що перевезення газет відбувалось в 1942 році, коли тодішня Станіславська область була окупована німцями, а Чернівецька - румунами.
І.С. Ткача піддали обшуку і арешту. Звинувачення підписали старший слідчий Тучин і начальник слідвідділу Носков.
25 листопада почалися допити. На запитання слідчого, чи був Ткач І.С. членом ОУН, він категорично заявив, що членом ОУН не був, а Яворський його оговорює, каже неправду.
5 грудня Іван Степанович визнав, що йшов з групою Войновського з Оршівців до Снятина, а потім вернувся в село. В українську армію не міг вступити, бо кривий на праву ногу. В Снятині пробув два тижні. Там говорив з артистами Сидором Терлецьким та Іваном Дудичем, яких знав по виступах в Оршівцях з виставою “Наталка Полтавка” Івана Котляревського, та з Олесем Микитюком, який пропонував йому вступити до хору, оскільки з 1925 по 1944 рік Іван Степанович співав у церковному хорі села, а з вересня 1944 року був псаломщиком Оршівської церкви. До цього псаломщиком був румун Аврам Тіофе, а панотцем семидесятирічний Іван Щербанів, який працював у селі з 1924 року.
Далі Іван Степанович зізнався слідчому, що у 1933-1934 роках його допитували жандарми, чого він у церкві співає не по-румунськи, а по-українськи. “Бо я не знаю румунської мови, - сказав, - і ніхто в хорі не знає”. Після цієї розмови жандарми відстали і від нього, і від хору.
Іван Степанович не без гордості сказав слідчому Тучину, що як тільки Червона армія відступила з села, він вивісив на сільській управі український національний прапор. А більше нічого не робив.
Тучину не треба було роз’яснювати, які національні почуття носить у своєму серці арештований. Його дії говорили красномовніше будь-яких доказів.
На допиті 14 лютого 1945 року І.С. Ткач без будь-яких ухилянь, твердо й рішуче заявив слідчому:
– Я симпатизував членам ОУН у їхній боротьбі за Самостійну Соборну Українську Державу!
А 20 лютого 1945 року, чи вже після серйозних роздумів, чи під впливом тортур, твердо заявив:
– Так, я член ОУН з літа 1941 року. Був завербований в ОУН Чабаном Олексієм. Мені дали псевдонім “Курка”. Навесні 1942-го Чабан зустрів мене в селі і сказав, щоб я сходив у Снятии до Яворського, який працює в кінотеатрі, взяв у нього газети і приніс йому. Що я й зробив. Приніс газети на 800 лей. Біля кордону мене чекав Чабан. Був я у Яворського двічі чи тричі. Газети він давав мені двічі. Другий раз я в нього був через тиждень. Приніс Яворському 800 лей, які передав Чабан. Скільки було в пачці газет і які, я не знаю. Вони були запаковані. Так я їх і передав Чабану.
Далі І.С. Ткач розповів слідчому, що румунські жандарми стежили за Чабаном і були б у 1942 році арештували його, якби він не втік у Снятин. Його румуни переслідували як члена ОУН. Після цього Ткач у Снятині вже не бував, а в грудні 1943-го жандарми його заарештували.
На запитання слідчого, а скільки ж було членів ОУН в Оршівцях, Іван Степанович відповів так:
– Скільки членів ОУН в Оршівцях, я точно не знаю. Але через кілька днів після відступу Червоної армії, Олексій Чабан зібрав на вулиці чоловік 20 селян, серед них був він, його брат Іван, Михайло Павлович Николайчук, Дмитро Михайлович Стус, Дмитро Васильович Ключевський, Павло Богданюк, Петро Стус, Ілля Васильович Того, Іван Тодорович Тодощук, Іван Григорович Шапка, Василь Чернівчан, Петро Артемович Кишка, Василь Климчук, Віктор Теофілович Аврам і я.
Олексій виголосив промову. Він сказав, що Червона армія відступила, необхідно в селі навести порядок, організувати свою українську владу. Запросили усіх у клуб на збори. Тут Чабан запропонував у керівники села себе. Головою громади був обраний Олексій Чабан, його заступником Чабан Іван, секретарем Михайло Николайчук. А наступного дня Олексій Чабан, Дмитро Ключевський і я вивісили 4 прапори - угорський, німецький, румунський і український [1, арк. 280].
Як видно з протоколу, все це відбувалося до вступу румунських військ у село. Коли ж це сталося, то румунські жандарми, які прийшли слідом за військами, почали арештовувати євреїв і радянських працівників. їм допомагали Дмитро Степанович Чернівчан, Танасій Мефодійович Кибич, Василь Климчук, Микола Антонюк та Ілля Васильович Того. І.С. Ткач участі в арештах не брав, бо в ОУН вступив через два місяці після цього. Мимохідь повертаючись до серпневого походу в Снятин, він на допиті 20 лютого 1945 року додав, що з ним тоді в сусідній райцентр Галичини йшли його односельчани Дмитро Шевчук, Іван Стус та Прокіп Антонюк. Чи були вони членами ОУН, він не знав. Але знав, що на час його допитів вони всі вже були на тому світі.
Отже, завдяки зізнанням І.С. Ткача ми сьогодні змогли відновити ситуацію, яка склалася в Оршівцях на літо й осінь 1941 року.
Що ж до дальшого розвитку подій у селі в період румунської окупації, то з протоколу дізнаємося, що переправляючи газети ОУН із Галичини в Буковину, підпільник в один із таких переходів був арештований Снятинським гестапо і переданий румунським прикордонникам. Порушника кордону румунський суд засудив до 5 років тюремного ув’язнення. Правда, сидів він у тюрмі недовго. Був звільнений у зв’язку зі зміною влади в Румунії. Повернувся в рідний край, сподіваючись на волю. Але потрапив з вогню та в полум’я. Слідчі НКДБ звинуватили його в приналежності до ОУН, і Особлива нарада при НКВС СРСР 17 листопада 1945 року, протокол № 43, засудила Івана Степановича Ткача до 7 років ВТТ, які він відбув повністю в Дубравлазі Мордовської АРСР, а потім ще 4 роки і 3 місяці карався на спецпоселенні в Красноярському краї Росії, звідки й повернувся в рідне село аж у 1962 році. Цю кару він терпів тільки за те, що переніс зі Снятина в Оршівці кілька пачок українських газет.
Реабілітований І.С. Ткач 14 травня 1992 року Чернівецькою обласною прокуратурою за відсутністю в його діях складу злочину. Але він цього справедливого рішення не дочекався, бо помер 19 жовтня 1981 року.
Джерела та література
1. ДА СБУ ЧО. - Спр. П-6068.
м. Чернівці
9.04.2009 р.
Надруковано: Реабілітовані історією. Чернівецька область. Книга друга. Чернівці: Книга пам'яті України, 2010. С. 327-329