Марія Благун-Дульгер

МІЖ МОЛОТОМ І КОВАДЛОМ

Дитинство! Пам’ять! Вона, як вічний вогонь, не гасне, поки ми живі. І, як вічний вогонь, пече мою душу ось уже 58 років, ятрить, терзає, як чорний ворон, моє серце. Ні, ні, радощів дитинства я не зазнала. Хіба що трошки раділа тим, що жила на білому світі.

Мій біль пов’язаний із долею мого батька Благуна Дмитра Миколайовича, 1910 року народження, із села Юрківці Заставнівського району, людини доброї, чесної, порядної. Я любила свого батька і матір, Параску Іллівну, 1914 року народження, із роду Чайковських. На той час, про який я веду мову, наша сім’я складалася із чотирьох душ: тата, мами, мене, Марії, 1936 року народження, і п’ятирічної Домніки. Батьки любили нас, ростили, виховували, хотіли, щоб ми були у них освіченими і щасливими.

В травні 1944 року батька мобілізували в Червону армію і послали на фронт. Де він воював, у якому полку чи дивізії, не знаю - не встигла цього випитати в батька. Але добре знаю, що він повернувся з війни інвалідом, маючи два поранення - в ліву руку і в голову. Пам’ятаю, як я голкою вишкрябувала йому з голови осколки з його ж таки каски. Він розповідав, що лікувався аж у Семипалатинську. Звідти присилав нам листи і фотокартки. І ми раділи, що він живий, що скоро повернеться додому і в нас буде батько - наш захисник і, звичайно ж, забезпечувач родини всім необхідним для життя! І він таки повернувся, влаштувався на роботу в нашому сільському млині мірошником.

Приймав від людей на помел зерно, а видавав борошно. Робота відповідальна, але не складна. Він справлявся з нею добре, і був цим задоволений. У 1946 році в нашій сім’ї народився мій братик Степанко, яким ми всі тішилися.

Та біда прийшла, як завжди, непрохано, несподівано. Одного зимового вечора 1947 року батько повернувся з роботи з кумом Дмитром Івановичем Домчуком. Вони, очевидно, перед тим десь трошки випили, і тому відразу попросили маму приготувати вечерю. Мама взялася за цю роботу. Ми, троє малих дітей, гралися на печі. Батько з кумом сиділи біля столу, розмовляли і чекали на вечерю. Над плитою на сволоці горіла лампа, освітлюючи всю хату. Я заглядала в свої підручники і все ближче підсувалася до світла, за що мама     мене сварила, аби я зненацька не зачепила рукою чи книжкою лампу, не скинула її на припічок і не влаштувала пожежі.

Несподівано у вікно хтось сильно постукав, і відразу ж відчинилися сінешні двері, які ще не були закриті на засув. До хати зайшло троє чоловіків у військовій формі - в довгих сірих шинелях і сивих шапках-вушанках. Один був озброєний ручним кулеметом, двоє інших - автоматами ППШ з круглими дисками, в яких, казали, вміщалося по 75 патронів. Старший із них, чорнявий з гострим настороженим поглядом, відразу ж запитав:
– Це тут живе Дмитро Благун?
– Тут, - відповіла мати.
Я була мала і думала, що це зайшли бійці винищувального загону, “істрибки”, як тоді їх у селі називали на російський лад.

Тато з кумом, очікуючи вечері, ще більше сп’яніли і майже не реагували на прихід непроханих гостей.

Розмову з ними вела мама, вона уважно придивлялася до них і без ніякого злого умислу запитала:
– А ви хто будете?
– Ми вояки Української повстанської армії, - відповів старший.

Тоді мати ще уважніше почала придивлятися і впізнала в одному з них хлопця з Боянчука. Той, відчувши, що господиня занадто уважно дивиться на нього, сердито крикнув:
– Чого витріщилась?.. Не дивись на мене!

Старший витяг із кишені листівку і, ставши ближче до лампи, почав голосно читати, що УПА бореться за вільну незалежну Україну, проти московської окупації, яка століттями висить над українським народом. І все таке подібне.

Коли він читав, батько зсунувся зі столу на лавку і остаточно заснув, бо був стомлений денною роботою, а ще й випитою горілкою. Кум сидів за столом, підперши руками бороду, і слухав, що повстанець вичитував із листівки.

Після того, як вона була прочитана, мати, набравши миску кукурудзяної муки, йшла з нею до плити, щоб кинути в окріп і зварити мамалигу, мимохідь запитала:
– Що ж це вас так мало? Що ви зможете зробити з такою великою державою? У вас автомати та кулемети, а в них танки, гармати, літаки? Вас жменька, а їх мільйони?..
– Змовкни, суко! - крикнув той, що стояв біля порога, і вдарив матір кулаком у груди.

Мама вхопила каструльку з окропом і хотіла ошпарити його, але в цю хвилину той, що читав листівку, ударив маму по руці і окріп ошпарив їй руки і ноги. Ми почали верещати на печі, кум схопився з лавки і став повстанців просити:
– Ну що ви, хлопці? Що ви? Лишіть її. Вона ж дурна. Не розуміє ситуації.

Повстанці, очевидно, були голодні, бо третій заглянув у мисник, побачив там кілька курячих яєць і забрав їх у кишеню. Взяв звідти ж надрізаний буханець хліба і засунув за борт шинелі. Той, що кричав на маму, щоб не дивилась на нього, пішов у другу кімнату. Там стояла діжка, у яку мама скидала брудну білизну. В кімнаті було темно. Він присвітив ліхтариком, забрав звідти батькову сорочку та підштаники і заховав у свою торбу.

Поки кум із ними говорив, мама прикладала до обпеченого місця кисле молоко і плакала від болю, бо ж тіло пекло і щеміло, і від образи, що невідомі їй хлопці із сусідніх сіл зайшли до хати і господарюють, як хочуть, а батько лежить на лавці ні живий, ні мертвий.

Один із гостей тим часом намагався розбудити його. Кричав: “Вставай!Проснись!” Приставляв до грудей автомата, але марно, батько не реагував. Я дуже боялась, щоб він не вистрілив і не убив батька. Я кричала:
– Не стріляйте! Не стріляйте!

Кум теж просив повстанця опустити автомат, бо ж то не іграшка. Він запропонував усім трьом вийти на вулицю.
– Ідіть зі мною, - казав він. - Залиште їх.

Прохання Дмитра Домчука подіяло на повстанців, і вони почали збиратися до виходу.
– Дверей не зачиняти і надвір не виходити! - наказав той, що читав листівку. - Порушите наш наказ - хату спалимо!

Ми цілу ніч із переляку не спали. У мами щеміли обпечені руки й ліва нога. Вона продовжувала змащувати їх кисляком, який дуже швидко висихав і треба було повторювати.

Цих людей ми бачили перший і останній раз. Не знаю, чи зустрічався наш батько з ними раніше, але цього разу він, я певна, їх не бачив, і що вони говорили, як читали листівку, не чув, бо заснув.

Ми тоді жили в старій хаті, яка ще й нині стоїть, як пам’ятник тим часам. Можна й сьогодні подивитися чи ми мали де ховати “бандерівців”, як нам потім дорікали емдебісти.

Про ті навідини нашої хати повстанцями ми, звичайно, нікому нічого не сказали. Тато попередив мене і маму, щоб ми це оберігали, як найсвятішу таємницю, якщо хочемо жити. І ми мовчали, хоча на серці було неспокійно. Я бачила, як задумувалась мама, як посмутнів тато. Над сім’єю витала невидима небезпека, коли вона заскочить чи увірветься в нашу хату, ніхто не знав.

Минула зима. Теплі південні вітри і гаряче сонце принесли весну. Пролетів у клопотах березень, квітень. Школа відсвяткувала Перше травня. Зимова подія ніби трошки пригасла і призабулася.

19 травня 1948 року тато вранці пішов на роботу, а додому вже не повернувся. Його заарештували прямо в млині, коли він приймав на помел від людей зерно і видавав муку. Арешт був демонстративний, резонансний, щоб знали не тільки Юрківці, а й усі довколишні села.

Наступного дня слідчий Заставнівського районного відділу МДБ Шлідов, у присутності “істрибків” та голови сільради провів обшук. У хаті все поперекидали вверх дном. Дещо забрали. Зокрема, батьків чорний костюм, мінтян, юхтові чоботи, куплені у нашого ж таки поляка Пакіта, який виїздив до Польщі і спродувався. У нього ж тато купив шафу, стіл, ліжко і дзеркало, а також дерево - матеріал на хату, яку збирались будувати. Оборіг у нас уже був збудований трохи раніше, коли звозили з поля жито та пшеницю і складали під оборогом, щоб не замокли.

Через кілька днів після батькового арешту прийшли представники сільради і розбили оборіг, дерево й солому забрали в колгосп, де будували з реквізованого у селян майна стайні. Дерево, яке ми тримали на хату, теж забрали, а з ним - порося й семеро чи восьмеро курей.

Один з “істрибків” хотів відв’язати від жолоба корову і відвести до колгоспу, але я вчепилася в жолоб і не давала йому відв’язати її. Мами того дня не було вдома, її викликали в Заставну на допити, і ми не знали, повернеться вона додому чи ні. Мама попросила нашу сусідку через дорогу Пантелеїху Бульчиху, щоб вона подивилась за нами. І сусідка, дякувати Богові, дивилася за нами, як за своїми. А я, знаючи, що матері вдома немає, брала на себе обов’язки господині, дивилася за молодшими братом та сестрою і за господарством.

Отож, коли “істрибок” хотів відв’язати корову, то я кусала, била його по руках. Він буквально оторопів від моєї агресивності. А представник із району, який все це бачив і. очевидно, не був таким жорстоким і бездушним, як його напарник, сказав:
– Не відв’язуй! Залиши корову дітям!

Корова залишилася, без неї ми б померли з голоду. О, як я вдячна тому чоловікові, що сказав: “Не відв'язуй! Залиши корову дітям!” Чи він живий? Чи його опісля не замордували? 

Мати наша того дня прийшла додому пізно ввечері, бо 7 кілометрів від Заставни до Юрківців долала пішки.

Тоді ніякий транспорт між райцентром і селами не курсував, окрім селянських підвід. Але підводу можна було зустріти тільки вранці, а після обіду на дорогах рідко коли вони з’являлися.

Мати розповіла, що батька в Заставні щоденно допитують і б’ють. За час слідства, яке тривало два тижні, він посивів і схуд, став просто як скелет. Посумнішав. Безнадія та розпач давали про себе знати в кожному його погляді, в кожному жесті, поруху брів та очей. Після семи літ сталінських концтаборів він так не посивів, як за час слідства у Заставні.

Якщо мені пам’ять не зраджує, то всі тоді говорили, що нашого батька арештував капітан Шлідов. А коли приїхав слідчий із Чернівецького обласного управління МДБ Іващенко, то батько розповідав, що він йому сказав не впиратися. Кажуть на біле чорне, і ти кажи чорне, кажуть на чорне біле, і ти кажи біле, якщо хочеш залишитися живим. Інакше вб’ють. Це був звичайнісінький шантаж. Батько це розумів, бо не був винуватим ні в чому. Але ж бачив, що у райвідділі зібрались кати, яким людське життя не вартувало ламаного гроша. Він знав, що багатьох після допитів і тортур вивозили мертвими на юрківецькі поля і закопували в купи гною, або ж, розрубавши на кілька шматків, кидали в товтрянські глинища.

І батько послухався слідчого, не сперечався з ним, з усім погоджувався. Підписував те, що йому підсовував охоронець радянської влади. Через кілька днів його відправили в Чернівці, у внутрішню тюрму МДБ недалеко від Червоноармійського базару. Мама вже туди почала носити передачі. Одного дня взяла мене з собою. Я тоді перший раз прийшла до міста, не могла надивитися, яке воно гарне. Нам дозволили побачення з нашим татом.

Маму і мене завели в камеру. Тато сидів з одного боку стола, а ми з мамою - з другого. Слідчий Іващенко сидів збоку, він відвертався від нас, ніби й не слухав нашої розмови, щось писав, але я розуміла, що жодне наше слово не пройшло повз його увагу. Розмова не дуже в’язалась, бо кожен з нас не знав, що сказати. Мама і я плакали, тато теж плакав. Сказав, що, мабуть, скоро його відправлять кудись далеко із Чернівців. На скільки років - він не знав.
– Будеш рости без тата, люба моя донечко, - сказав, і спазми стиснули йому горло.

Термін нашого побачення закінчився. Іващенко плеснув у долоні і якось винувато сказав про це. Важко мені вгадати, що він думав у той час про нас трьох. Але мені здається, що в його поведінці проглядалося неприховане співчуття, яке він не мав права демонструвати.

Ми того ж дня розпрощалися. Татова справа, як ми дізналися пізніше, була відправлена на розгляд Особливої наради при міністрі держбезпеки СРСР, яка обвинувачених на своє засідання не викликала і штампувала присуди заочно, на підставі тих протоколів, які зуміли опрацювати слідчі.

21 серпня 1948 року ця нарада за пособництво ОУН за статтями 20 і 54-1 “а” Кримінального кодексу УРСР засудила нашого батька до 7 років виправно-трудових таборів, а татового кума, Дмитра Івановича Домчука, 1908 року народження, до 25 років таборів суворого режиму. Уявіть собі ці строки. Не сім днів, не сім тижнів, не сім місяців, а сім років. Це для нас. А як для сім’ї Дмитра Домчука було перечекати, пережити 25 років без годувальника, без глави сім’ї, без батька дітей! Тільки подумати - то голова сивіє.

Ми росли біля мами, позбавлені будь-яких прав, співчуття, оточені презирством і ненавистю. У той час кожен намагався продемонструвати, що він не має нічого спільного з “ворогами радянської влади”, “буржуазними українсько-німецькими націоналістами”. Це звинувачення висіло над нами дамокловим мечем, готовим в будь-яку хвилину опуститися на наші голови. На нас кричав кожен, хто тільки хотів. Казали, що наше місце там, де пасуться білі ведмеді. В сільській крамниці мати не могла купити матерії, щоб пошити мені спідничку. Одного разу вона назбирала яєць на заготівлю і пішла в магазин, щоб здати, а на виручені гроші купити тканини. Але Григорій Штефанюк, який у той час був головою сільради, побачив маму в магазині і закричав:
– Благунці не давайте!

І мати з великим болем у серці, зі сльозами на очах і з тими злополучними яйцями прийшла додому, ридаючи сказала:
– Не матимеш, Марічко, нової спіднички. Штефанюк не дозволив отоварити яйця!

Нас неймовірно виснажувала ще й державна позика, яку практикували щорічно. То воєнні, то післявоєнні позики приходили до нас, як чума, або якесь інше невідворотне нещастя. Ми голі й босі, вічно голодні, мусили робити внески на танкові колони, а потім на відбудову народного господарства. А як нам, напівсиротам, нелегко було вижити в той час без батькової допомоги і охорони. Та про те ніхто не думав. Здається, що влада навіть була зацікавлена в тому, аби нас будь-яким способом звести з білого світу.

Скільки тисяч наша мама заплатила по тих “позиках” зараз уже ніхто не скаже. Продавала, що могла, і платила, щоб не вивезли в Сибір, у Казахстан чи на Колиму.

Пам’ятаю: мама мала срібні і золоті сальби - придане, яке дідусь із бабусею дали їй, коли виходила заміж. Вона дуже берегла їх, ховала навіть від нас, її дітей. Тих сальб було п’ять разків. Мама їх не одягала, ховала в скрині, інколи відрізувала по одній-дві крони і продавала в Чернівцях, щоб оплачувати і податки, і позику, і штрафи, а ще й купити нам щось їстівне, щоб ми не повмирали з голоду.

Коли закінчилася війна, я пішла до школи. Вчилася на відмінно, а тому діти наді мною не збиткувалися, бо інколи у мене списували. Я допомагала їм розв’язувати задачі. Так, у 1950 році закінчила 6 класів. Підліток. Уже треба було вдягатися якомога краще, але не було в що. І мама вирішила віддати мене в найми, нянькою в Чернівці.

Так я потрапила в сім’ю до редактора газети “Радянська Буковина” Кузьми Макаровича Демочка. Мене до нього привів наш сусід Ілля Бунько. Він добре знав Кузьму Макаровича, відрекомендував мені його, як чуйну і добру людину. І він був справді таким. Його дружина Олександра Онисимівна теж ставилась до мене, як до рідної. Хороші вони були люди. Я їм першого синочка Віктора виняньчила. Тепер він науковець-історик, доцент Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича.

Дещо пізніше одна жінка познайомила мене з Петром Гнатовичем Лідовським. Він працював тоді в обласному управлінні МДБ. Його дружина Катя влаштувала мене на трикотажну фабрику № 3, що по вул. Гребінки. Сім’я Лідовських допомогла мені одержати паспорт. Я стала в Чернівцях повноправною громадянкою. Працювала на фабриці, а жила в сім’ї Лідовських і робила в квартирі все, що було потрібно: прибирала, прала, ходила на базар, готувала страви, пекла й варила. Ось такими були моє дитинство і юність.

Лідовські жили по вулиці Ольги Кобилянської, № 38, на четвертому поверсі. Дуже добрі люди. Багато мені допомагали. Ми були, ніби рідні, ніби одна сім’я. Згадую їх завжди з великою вдячністю.

Скажу, що в цей час, уже після смерті Сталіна, 14 лютого 1955 року випустили нашого батька з радянських концтаборів. Він сім років пиляв ліс у мордовській тайзі, а потім повернувся додому. Закінчив у Бендерах сільськогосподарський технікум і працював у колгоспі виноградарем.

26 вересня 1959 року я одружилася з Василем Петровичем Федоренком. Він служив тут у військовій частині. Хотів залишитись на надстрокову службу, але щось не вийшло, тому влаштувався на метизно-ливарному заводі майстром. Родом він був із Житомирської області. 29 червня 1960 року в нас народився син. Все було добре. Чоловік працював, я няньчила дитину, жили, правда, ми на приватній квартирі, і це створювало певні побутові незручності.

Десь навесні 1961 року приїхала до нас чоловікова мати і забрала сина на Житомирщину, ніби погостювати. А потім умовила його не повертатися у Чернівці. Я поїхала до них. Вони жили на невеличкому хуторі з трьох хат, розташованих у великому лісі. Проживши певний час у місті, я вже не могла звикнути до сільських умов, які перетворювали людину в раба, змушуючи працювати від світання до смеркання. До того ж мене там усі називали гуцулкою. Мені це не подобалось. І я, взявши синочка на руки, повернулася в Чернівці на ту ж квартиру, де жила раніше. Коли їхала на Житомирщину, з паспортного обліку не знімалась, це мені стало в нагоді.

Почала жити сама. Сина віддала в дитсадок. А на той час син моїх господарів Іван Григорович Дупьгер теж розлучився зі своєю першою дружиною і холостякував. Ми вирішили поєднати наші долі і в 1964 році після Петра зареєстрували шлюб, а 27 вересня 1968 року у нас народився син Володька.

Повинна сказати, що другий мій чоловік був добрим сім’янином, до мене ставився дуже уважно, любив мене і беріг, і мого першого синочка Анатолія любив і дбав про нього, як про рідного. 30 років він працював у Чернівецькому автотранспортному підприємстві то водієм, то інспектором, мав шану і заслуги. Сам за свої кошти провів у наш будинок газ, воду, світло, встановив душ і ванну.

В 1982 році він несподівано захворів і помер. Я залишилася з малим сином Володимиром, який на той час перейшов у сьомий клас. Старший син Анатолій був уже одружений, мав свою сім’ю. Всю увагу, всі свої сили я віддавала вихованню молодшого сина та внучки.

Нині уже ніби всі життєві проблеми вирішені, окрім однієї - час забирає нашу красу і силу. Ми старіємо. Термін нашого перебування на землі з кожним днем скорочується. І сумно стає на серці, що ми так і не дочекалися сподіваного щастя. Злидні, нестатки не дають змоги розігнутися. Мені вже 70 років і мушу ходити на роботу, обслуговувати діток-сиріток, яких не з добра посиротили їхні матері та батьки. Дивлюсь на цих знедолених дітей і мимоволі повертаюся до свого дитинства, пригадую, як нізащо арештували і засудили до 7 років позбавлення волі нашого батька, як наша матуся мучилася з нами малими. Я бачу, як сьогодні бюрократія, тяганина, байдужість, безвідповідальність, шахрайство, міжпартійна гризня, бандитизм не дають нам жити в добрі і злагоді, по справедливості. Чесність, порядність сьогодні не в пошані. Наверх вилізли жадібна ненаситність, жорстока зухвалість, безсовісне безчестя, грабіжники і хижаки, які, нагрібши повні сейфи, мордують нас злиднями, жебрацтвом, вічними нестатками! Хочеться крикнути: гей ви, ненаситні, схаменіться! Поділіться з нами своїми багатствами!

м. Чернівці
16.02.2008 р.

Надруковано: Реабілітовані історією. Чернівецька область. Книга друга. Чернівці: Книга пам'яті України, 2010. С. 287-293