Іван Фостій
ПЕРЕЖИТІ ЖАХИ НЕ ЗАБУВАЮТЬСЯ
У грудні 2001 року до нас у редакцію завітав Василь Іванович Луцишин, який народився в 1928 році в селі Грушівці нині Кельменецького району, а тоді Хотинського повіту. Він розповів мені, що його батько Іван Семенович Луцишин, 1902 року народження, був шанованим у селі хліборобом. Мати Марія Феодосіївна Луцишина, 1905 року народження, була доброю господинею і люблячою матір’ю.
- Нас у батька і матері було двоє. Я, Василь, 1928 р.н., та Венедикт (він же Віктор), 1926р.н. Батько наш за часів румунського панування до 30 березня 1938 року був членом ліберальної партії, а з 1938-го по 1940 рік - примарем села. Саме за це його 10 червня 1941 року було арештовано і відправлено в Устьвимлаг НКВС СРСР, що знаходився в селищі Вожаєль Комі АРСР. Особлива нарада при НКВС СРСР тільки 12 грудня 1942 року розглянула його справу, без виклику на своє засідання арештованого, і на підставі статті 58-13 КК РРФСР засудила до 8 років виправно-трудових таборів та конфіскації належного йому майна.
Перебуваючи в таборі, Іван Семенович Луцишин три рази намагався звідти втекти разом з Євгеном Михайловичем Москаленком та Костянтином Тимофійовичем Драгоненком. їх впіймали, водили по табору і травили собаками. Потім написали, що вони померли від пелагри в 1943 році.
А що ж трапилось з дружиною і дітьми? 13 червня Марію Феодосіївну Луцишину з двома синами - дванадцятилітнім Василем і п’ятнадцятилітнім Венедиктом - за постановою опертрійки УНКДБ Чернівецької області від 10 червня 1941 року виселили в Тюменську область. Поки доїхали до місця спецпоселення, багато депортантів, старих і малих, померло з голоду та від хвороб, які супроводжували виселенців всю дорогу. Трупи померлих на великих станціях виносили з вагонів і здавали санітарам.
- Ми, коли виїжджали з дому, - продовжує свою розповідь Василь Іванович, - то взяли бочечку меду та мішок муки. І вони нас певний час рятували від голодної смерті. їхали ми напівроздягнені, бо ж було літо. У мене, окрім сорочки, був ще легенький піджачок. Мати і брат теж були легко одягнуті. Вивезли нас у ліс за 170 кілометрів від Ішима. Далі везли на возах і на двох бортових машинах. Разом сімей 20, близько 70 осіб. В інших сім’ях було по 4-5 дітей. У нас, правда, тільки двоє. А от у Чемеринова Івана Івановича з Дністрівки була дружина Ірина з грудною донечкою Олею, а також батьком Іваном і матір’ю Ганною, яка в березні 1956р. померла на засланні. З нами їхала сім’я Савки Павла Михайловича із Селища Сокирянського району. Параска і Степан Двірські з Іванівців з дітьми Ганною, Катериною, Ольгою, а також їхній дідусь Арсеній Григорович Двірський, 1891 року народження.
Був серед нас один дуже розумний чоловік - дід Іван Тимофійович Мізерій, 1887 року народження, учасник російсько-японської війни. Він порадив нам як викопати і облаштувати землянки, щоб не замерзнути взимку. І ми почали облаштовуватись. Копали спільні землянки і окремі. Комарі та мошка буквально заїдали нас. Але робота не припинялася. Викопали землянки, стінки пообкладали кругляком, поставили нари, із залізних бочок зробили буржуйки, труби вивели на дахи землянок і почали обживатись.
Я відразу був залучений до роботи в лісі. Обрубував сучки на деревах, які зимою палив. А потім у Голишманово і Устрьомі ловив рибу сирок, язь, білорибицю, щуки, осетри, стерлядь, кельма. Солили рибу в бочках і возили в Сургут на продаж. це рятувало нас від голодної смерті.
У Березовому, де ми жили, комендантом був старший лейтенант НКВС Олександр Волков. Ми двічі на тиждень ходили до нього відмічатись, що не втекли.
Я не хотів залишатись неосвіченим, тож навчався в Підберезівській денній, а потім вечірній школі, яку закінчив у 1950році, а в 1951-му вступив у Тюменське училище фізвиховання. В 1953 році закінчив і вступив на заочне відділення фізвиховання Тюменського пед-інституту. Після чого вів уроки фізкультури і фізики.
У 1956 році одружився з учителькою англійської мови Галиною Миколаївною Анікіною, яка була родом з Ленінграду. Вона народила мені двох діток - у 1957 році Наталочку, а в 1960 році Миколу. В 1963 році ми переїхали в м. Горький (нині Нижній Новгород). Тут я працював у 160-й середній школі. Викладав уроки фізики і фізкультури аж до пенсії.
Багато наших людей на спецпоселенні померло і в Україну не повернулось.
Двірського Миколу, наприклад, убили в Салехарді. Він навчався в школі ФЗН.
Маму і всіх нас звільнили зі спецпоселення 9 червня 1956 року. Веніаміна в 1958 році призвали в Радянську армію. Він відслужив свій строк і повернувся додому, а ми у 1984 році переїхали в Грушівці і живемо у рідному селі.
Всі ми реабілітовані на підставі ст. 3 Закону України “Про реабілітацію жертв політичних репресій в Україні” від 17 квітня 1991 р. Фізичні і моральні рани дещо загоїлись, не болять, але ті жахи, які довелося пережити, не забуваються.
В той день Василь Іванович поспішав і ми не все з його спецпоселенських років встигли записати. А коли кинулись це зробити, перед здачею матеріалу в друк, з’ясувалося, що вже ні матері, ні її синів на білому світі немає. Тож хай хоча б цей спогад залишиться пам’яткою про їхні невільницькі муки.
м. Чернівці
7.12.2009 р.
Надруковано: Реабілітовані історією. Чернівецька область. Книга друга. Чернівці: Книга пам'яті України, 2010. С. 294-295