Опрацював Іван Фостій
СЕМЕРО ІЗ ВОСЬМИ ТИСЯЧ
Страшною трагедією прокотилося буковинськими селами і містами встановлення радянської влади в 1940-1941 рр. Міські люди боялись націоналізації, сільські - колгоспів. Ніхто не хотів добровільно лізти у громадську кабалу, усуспільнювати набуті з великими труднощами маєтності: землю, худобу, інвентар, позбавляти себе економічного грунту і певної суспільної незалежності. На жорстокість, якої зазнали заможні селяни відразу ж після вступу Червоної армії на Буковину, ніхто не сподівався. Вона ж була запрограмована в Москві, в ЦК ВКП(б) задовго до приєднання цього благодатного краю до Радянського Союзу...
Політика обмеження і витіснення капіталістичних елементів села велась, за словами її організатора И. Сталіна, не тільки в період відбудови і реконструкції, але й після XV з’їзду (грудень 1927 р.) та XVI конференції ВКП(б) (квітень 1929 р.) аж до літа 1929 року, коли наступала смуга суцільної колективізації, коли наступив перелом у бік політики ліквідації куркульства як класу. Ця політика привела Україну до голодомору, який викосив 1933 року понад 8 мільйонів громадян УРСР.
Після чого селяни масово пішли до колгоспів.
У статті “Відповідь товаришам колгоспникам”, опублікованій у газеті “Правда” 3 квітня 1930 р., на запитання “Як бути з куркульством?” Сталін відповів: “Куркуль є ворогом радянської влади. З ним у нас немає і не може бути миру. Наша політика в ставленні до куркульства є політика його ліквідації як класу”[1].
Отже, представники радянської влади прийшли на Буковину, збагачені десятилітнім досвідом ліквідації заможного селянства по всьому СРСР, а тому, довго не роздумуючи, відразу взялися за роботу. За рік треба було розправитися з “куркульством” і загнати селян у колгоспи. Найрадикальнішим економічним засобом боротьби стали надзвичайно великі податкові тягарі. Політична підстава - участь заможних селян у діяльності політичних партій Румунії, їх служба в румунських органах влади примарями, нотарями, жандармами, а часто й звичайні наклепи “добрих сусідів” чи помста представників влади.
Уже в липні 1940 р., буквально через кілька днів після встановлення радянської влади, НКВС та НКДБ почали активно “чистити” область від різного “антирадянського елементу”, в тому числі й від “куркулів” та “членів буржуазних партій”.
У селі Раранча тодішнього Садгірського району (нині - це с. Рідківці Новоселицького району) жив Григорій Миколайович Василинчук, 1900 р.н. Крім дружини Вероніки Андріївни, 1906 р.н., і матері Ганни Миколаївни, 1880 р.н., мав ще й шестеро дітей. Марійці було 18 літ, Миколі - 16, Василю - 13, Домці - 10, Володимирові - 4, найменшому Іванку - лише 2 місяці.
Біда впала, як грім із ясного неба, в ніч з 13 на 14 червня 1941 р., за 8 днів до нападу Німеччини на Радянський Союз. Але підготовка почалася на тиждень раніше. Уже 7 червня в Чернівецькому міжрайонному відділі НКДБ було складено на Василинчука довідку, в якій, зокрема, говорилось:
"По имеющимся в Черновицком межрайотделе НКГБ данным Василинчук Григорий Николаевич принадлежал к фашистской партии "Железная гвардия” и являлся организатором железногвардейских ячеек - шеф де куйба - по селу Раранча.
По показаниям свидетеля Беренда И.В. и другим источникам, Василинчук был связан с примарями и румынскими жандармами, выслеживал и выдавал жандармам членов подпольной Компартии Румынии.
После вступления Красной Армии и восстановления Советской власти в Северной Буковине, Василинчук связался с антисоветским элементом и проводит среди населения контрреволюционную агитацию, заявляя, что Советская власть в Буковине долго не будет.
Начальник Черновицкого межрайотдела НКГБ мл. лейтенант госбезопасности ВЕЛИКАНОВ
Оперуполномоченный МРО НКГБ мл. лейтенант госбезопасности РОГ” [2].
А 9 червня була підготовлена і підписана постанова на арешт самого Василинчука і на виселення його дружини і шести дітей у віддалені краї Союзу РСР з конфіскацією майна.
Тут я хочу надати слово свідкові тих подій Василеві Григоровичу Василинчуку, який мав тоді 13 років і дуже добре запам’ятав той страшний день.
"О четвертій годині ранку хтось зухвало постукав у вікно і грізно закричав:
– Открой дверь!
Тато відчинив двері і на порозі з’явилося чотири працівники НКВС. Один із них відштовхнув батька вбік і наказав стояти під хатою, а мамі і нам повідомив, що нас виселяють і дав на збори півгодини. Сказав брати найнеобхідніше з одягу і трохи їжі.
Поки ми збиралися, старша сестра Марія скористалася неуважністю енкавеесівців - через заднє віконце вискочила в город і втекла. Так врятувалася від депортації в Сибір.
Коли ми вийшли з хати, то побачили біля двору дві підводи. Нас повантажили на них і повезли на станцію Рогізна. Там уже було багато людей із різних сіл. Батьків, у тім числі і нашого, відокремили від дітей та жінок і повантажили в окремий товарний вагон, а нас - в інший. І коли на паралельній колії переганяли вагони з чоловіками, то я побачив обличчя тата і почув його голос, бо я піднявся на нари і теж дивився з мамою у віконце нашого вагона.
– Доглядай за дітьми, - кричав тато мамі, - бо я не знаю, коли вас побачу!...
У татовому голосі звучали розпач і сльози. Це були його останні слова, які в моїй пам’яті звучать ще й нині гострим і пекучим болем...
Ми раділи, що Марійці вдалося втекти, хоч і не були певні, що її не зловлять...”
Перериваю розповідь Василя Григоровича, бо хочу сказати, що ця страшна акція готувалася партійною владою в глибокій таємниці, але досить оперативно. Як читач уже бачив, по селах репресанти були визначені ще 7 червня. А 8 червня 1941 р. Чернівецьким облвиконкомом і бюро обкому КП(б)У було прийнято постанову “Вопросы проведения (13.06.41 г.) выселения в отдаленные местности Советского Союза семей изменников родины, помещиков, фабрикантов, активных деятелей контрреволюционных партий, крупных торговцев и других контрреволюционных и уголовных элементов по Черновицкой области”.
В першому пункті цієї постанови говорилось: “Обком КП(б)У и облисполком, придавая исключительную государственную и политическую важность вопросам выселения из области контрреволюционных элементов, обращают внимание и требуют от всех секретарей горкомов, райкомов КП(б)У и председателей горисполкомов взять под свой личный контроль подготовку и проведение выселения с тем, чтобы это мероприятие в области было проведено в соответствии с указанием ЦК КП(б)У и Совнаркома УССР” [3, арк. 4].
Цього ж дня в Чернівцях начальником обласного управління НКДБ Трубніковим була проведена нарада працівників районних відділів НКДБ і уповноважених обласного відділу НКДБ, які направлялися в райони для надання допомоги і проведення підготовчої роботи на місцях.
9 червня секретар обкому партії Іван Зеленюк провів нараду секретарів міських і районних комітетів партії, голів міських і районних виконавчих комітетів і відповідальних уповноважених обкому КП(б)У.
Для проведення цієї жахливої акції було мобілізовано весь автотранспорт області, за винятком легкових автомобілів і машин, що були на спецбудові, та значну кількість підвід. 3000 комуністів і комсомольців, 121 перекладач допомагали органам НКДБ проводити цю антилюдську операцію.
Секретарів МК, РК КП(б)У, голів міськрайвиконкомів було зобов’язано провести точний облік майна, що залишалося в господарствах виселених, і до 15 червня 1941 р. подати обкому КП(б)У і облвиконкому пропозиції про використання цього майна, господарських і житлових будівель, худоби, посівів та інших предметів загального вжитку виселених. Згадані вище посадові особи несли за правильний облік і збереження майна в районах і містах “повну відповідальність”.
Начальника Чернівецького відділення залізниці Сергеева і начальника політвідділу Архипова було зобов’язано на всіх станціях забезпечити умови для “нормального” завантаження сімей, які виселялися, і необхідну кількість обладнаних для цієї мети вагонів.
У гірських районах трагедія почалася 10 червня, в низинних вона проходила в основному 13-14 червня. Тоді розпачливим криком, голосінням і плачем повнилися тисячі сільських хат і міських будинків. Виселенню підлягало 2333 сім’ї, або 8009 осіб, з них підлягало арешту 859 осіб. Це голови сімейств, яких відокремлювали від родин і направляли без суду і слідства у виправно-трудові табори НКВС. Схоплено було 2305 сімей або 7720 осіб, з яких 604 особи були арештовані [4, арк. 12]. Як бачимо, план виселення на 100 відсотків не був виконаний. Що ж трапилось?
З інформації Чернівецького обкому КП(б)У, надісланої на ім’я першого секретаря ЦК КП(б)У Хрущова 18 червня 1941 р., дізнаємось, що виселення намічалося спочатку на 12 червня, а потім його перенесли на 13 червня. 54 сім’ї почули про це і втекли, але заходами органів НКДБ 37 сімей все ж було схоплено і відправлено, а 17 сімей ще розшукувались [5, арк. 7].
Не обійшлося і без збройного опору. У селі Банилів Вашковецького району в хаті виселенки Андрич було вбито оперативного працівника Київського управління НКДБ старшого лейтенанта І.М. Давиденка. Цю акцію здійснив керівник боївки ОУН Іван Колотило, який переховувався у цій хаті. Після виселення буковинців у віддалені райони СРСР діяльність цієї боївки значно активізувалася. Вона приступила до знищення радянських військовослужбовців, керівників підприємств, установ, голів і секретарів сільрад. На розгром боївки посилались спеціальні групи працівників НКВС і НКДБ, але бажаного результату одержано не було.
Виселенці Чернівецької області партійно-радянськими органами і органами НКДБ поділялися на кілька груп, а саме:
1. Активні члени контрреволюційних та націоналістичних партій і члени їх сімей - 2340 осіб;
2. Колишні охоронники, жандарми, поліцаї, тюремники і члени їх сімей - 114 осіб;
3. Колишні великі поміщики, фабриканти, торговці, чиновники і члени їх сімей - 1518 осіб;
4. Колишні офіцери румунської, польської і білої армій - 17 осіб;
5. Члени сімей зрадників батьківщини - 2766 осіб [5, арк. 7].
Цей розподіл по категоріях не співпадає із загальною цифрою виселенців - 7720, але ми не можемо пояснити, де саме партійно-енкадебістські бухгалтери прорахувались. Вони вказують на різницю в 312 осіб, яка сталася за рахунок відсіву справ при розгляді матеріалів обласною трійкою, за рахунок хворих, неустановлених і таких, що переховувалися до моменту операції. Але й разом з ними не виходить підсумкова цифра 7720. Не вистачає ще 653 особи. Очевидно, в загальну кількість не ввійшли батьки родин, яких вивозили з краю як арештованих, і які підлягали розглядові Особливої наради при НКВС.
Вантаження виселенців у вагони проходило 10-14 червня, а відправка була проведена 14-15 червня 1941 р. Як вона проходила, продовжує розповідь Василь Григорович Василинчук:
“З Рогізни вагони перегнали в Новоселицю, причепили до потяга і повезли на схід. Куди? Ніхто не знав. На одній із станцій ми почули, що Німеччина напала на Радянський Союз. Отже, почалася війна. Після цього наш потяг мчав на великій швидкості. Ми боялися, що колеса зіскочать з колії. Лише раз на добу на коротких зупинках давали нам чорний хліб і воду, запитували чи немає у вагонах мертвих. Так минуло 11 діб. 26 червня прибули в Омськ. Там нас поділили на групи. Багато буковинців залишилося в Омську, а 15 сімей відвезли в Черлакський район, в 5-те відділення радгоспу “Комуніст”. Поселили в землянку площею 16 квадратних метрів [6].
Тут почалася наша нова біографія. Я, тринадцятилітній, працював на сінокосі. Косив траву, збирав і складав у копиці сіно. Потім був конюхом. їздив кіньми. А коли виповнилося 15 років, мене послали на шестимісячні курси трактористів. Весною 1943 р. дали трактора і я від зорі до зорі працював у полі, за що одержував по карточці 400 грамів чорного хліба, яким треба було ділитися з молодшими братами і сестрою, бо їм давали тільки по 200 грамів хліба на день. Голод допікав нестерпно. Здавалось, що не витримаємо - помремо там усі. Микола в перше літо спецпоселення працював у радгоспі на “лобогрійці”, а зимою качав воду з криниці в жолоби, потім був учнем коваля, трактористом і ковалем.
Нагляд за нами був суворий. Кожного місяця потрібно було відмічатися у коменданта, що ми є, не повтікали.
Роботи мені, матері, братові Миколі давали різні. Мама працювала в коморі біля віялки. Там вона мала можливість набрати у валянки зерна і принести додому. Ми те зерно мололи на жорнах, зроблених із товстих березових окоренків, набитих чавунними уламками. З муки, змеленої на цих жорнах, ми пекли коржі. Потім маму перевели пташницею на птахоферму. Це нас врятувало від голодної смерті, бо я часто лісами, щоб ніхто не бачив, ходив на ферму і мама давала 10-15 яєць, які я приносив додому. І то було наше багатство, наш порятунок.
Про батька ми нічого не знали. Де він є? Що з ним? Писати ж куди-небудь боялися, щоб не накликати на себе ще більшої біди”.
Василинчука Григорія Миколайовича тим часом завезли в селище Вожаєль, що в Комі АРСР. Оформили справу як на активного члена контрреволюційної партії “Залізна гвардія”. А до того, як читач уже знає, йому приписали антирадянську агітацію і співробітництво з румунськими каральними органами. Заперечення Василинчука, що він ніколи до цієї партії не належав, ніякої антирадянської агітації не вів, з румунськими каральними органами не співробітничав, до уваги не брались. Більше року сидів він у тюрмі, очікуючи, що судді розберуться і випустять його на волю як невинного. Не дочекався. 13 березня 1942 р. табірні лікарі обстежили в’язня і встановили, що він має обмороження двох пальців лівої ступні 3-го ступеня. Пальці ампутували, а Василинчука визнали тимчасовим інвалідом, який до праці на деякий час не здатний. 21 листопада 1942 р. Особлива нарада при наркомі внутрішніх справ СРСР в протоколі № 94-м записала: “За принадлежность к контрреволюционной партии заключить Василинчука Григория Николаевича в исправительно-трудовые лагеря сроком на 10 лет, считая срок с 13.06.41 г. ” і направили в Устьвимлаг, що в Комі АРСР.
Голод, холод, обмороження, смуток за родиною, про яку він нічого не знав, день-у-день підривали здоров’я Григорія Василинчука. Коли він дізнався, що повинен прожити в цих страшних умовах ще 8 років, дух його був остаточно зламаний. Витримати ще 8 років такого страшного режиму він не міг. І 11 серпня 1943 р. в Устьвимлазі Григорій Василинчук помер. Що він думав в останні дні і хвилини свого життя, які прокляття і кому слав - письмових документів ми не маємо. Але уявіть Ви себе на місці цього мученика, безпідставно відірваного від дружини, від дітей, від своєї хати і рідної землі, нещадно пограбованого, поставленого як злочинця під нагляд справжніх злочинців, які виконували злочинні накази. Щоб не мучити себе, краще було померти. Смерть розв’язувала всі проблеми, позбавляла його нестерпних мук.
У судово-слідчій справі Григорія Миколайовича Василинчука знаходимо заяву його дружини Вероніки Андріївни від 19 травня 1970 р., де вона описувала трагедію, яка спіткала її чоловіка і всю родину, просила переглянути справу і реабілітувати безвинно знищеного чоловіка.
Слідчі Чернівецького обласного управління КДБ за цією заявою провели нове слідство. Всі звинувачення, які висувалися проти Василинчука Г.М. в 1941-1942 рр., виявилися сфальсифікованими, вигаданими злобними, безчесними людьми. Слідчі ж тодішнього НКДБ не вважали за потрібне об’єктивно розібратися у цих звинуваченнях і знищили людину, - сумлінного і чесного хлібороба, чоловіка молодої ще жінки, батька шести дітей. Односельчани М.Г. Корнецький, Г.В. Брензан, І.І. Корбут підтвердили, що Василинчук Г.М. ніколи членом “Залізної гвардії" не був, антирадянської агітації не вів, каральним органам Румунії не прислужував, був чесним і порядним трудівником і громадянином.
Президія Чернівецького обласного суду 17 липня 1970 р. відмінила постанову Особливої наради при наркомі внутрішніх справ СРСР від 21 листопада 1942 р. і справу судочинством припинила у зв’язку з відсутністю у діях Василинчука Г.М. складу злочину. Василинчука Григорія Миколайовича реабілітовано. Це сталося через 27 років після його смерті. Реабілітовано і всю його сім’ю - жінку і дітей [2].
Чи могла ця реабілітація компенсувати те страшне горе, яке довелося пережити і самому Василинчуку, і всій його родині? Звичайно, ні. Знищену людину не воскресити. Осиротілим дітям і дружині ніхто не компенсував тих злигоднів, знущань і переслідувань, які довелося пережити, втрачених можливостей вирости в нормальних соціальних умовах, здобути освіту, стати висококваліфікованими фахівцями, радіти тому, що вони живуть у цьому світі.
А що ж трапилося з сім’єю Григорія Василинчука?
Ще раз надамо слово Василю Григоровичу:
“В 1947р. сім’я не витримала жахливих умов проживання в радгоспі “Комуніст” Чер- лакського району Омської області і без дозволу органів НКВС виїхала на Буковину. Прибувши на вокзал, ми побачили страшну картину: повсюди лежали мертві і ледь живі люди, та такі чорні, як цигани. Мама запитала в одного з працівників вокзалу, що трапилось з цими людьми?
- А хіба ви не знаєте? - відповів він. - У нас голод.
Тоді мама розв’язала мішок, набрала із торби сухарів і почала роздавати людям, які зі сльозами на обличчі тяглися до мішка. В цей момент проходив якийсь чоловік і каже мамі:
- Жіночко, ви не дуже роздавайте, бо самі маєте купу дітей. Не матимете що їм дати.
Ті сухарі мама зробила з хліба, заробленого мною на комбайні. Нам у Сибіру видавали 3 тонни пшениці, як натуроплату, замість грошей. Ми трохи змололи, а решту продали і поїхали на Буковину. І тут почалися наші біди - голод 1947року. Люди, яких ми бачили, мали опухлі ноги. Під очима у них відвисали водянки. Коли ж ми приїхали в село, в рідну хату, сільрада нас не пускала. Поселилися у сестри Марії, яка вже мала свою сім’ю. Вона плакала, що не мала чим нас пригостити, хіба що однією мамалигою. Почувши, що ми приїхали, родич її чоловіка Романчук Самійло прийшов на подвір’я і, плачучи, почав просити, щоб вона дала йому кавальчик мамалиги. Він уже був пухлий і сестра сказала : “Вуйку, більше не приходіть, бо я сама віддаю посліднє дітям... ”
Потім приїхав її чоловік Іван Федорович Ярославський і привіз півмішка пшениці. Половину залишив дітям, а половину продав і на ті гроші накупив куфайок, кольорових ниток та різних дитячих цяцьок. Він був дуже хорошим столяром і будівельником. Будував дерев’яні будинки у Стрию, де платили не грошима, а зерном.
Того року в Галичині був хороший урожай.
Іван Федорович взяв мене з собою, і я став своєрідним кур’єром між Стриєм і Чернівцями. Привозив додому збіжжя, лишав половину мамі і Марії, а половину продавав, накуповував барахла і віз у Стрий.
Мама й сестра жорнували зерно, пекли коржики, спасалися як могли від голодної смерті.
Дуже тяжко було добиратися поїздами. Туди і назад їхали на підніжках, на буферах, між вагонами, на дахах вагонів і в товарняках. Людей було дуже багато, особливо з Молдавії. На станціях їх ганяли, як овець, табунами. Озброєна охорона не дозволяла чіплятися на ходу, коли потяг рушав. Чимало людей падало під колеса, залишалося без рук та ніг або отримували смертельні травми. Але Бог дав нам дні і ми пережили цю біду. Я пішов у школу ФЗН, сім місяців вчився на муляра, а потім мене послали на Донбас, на будівництво залізниці Волноваха-Маріуполь. Був спочатку помічником шофера дрезини, а потім шофером. А в 1950 р. покликали до війська. Служив командиром відділення тяги в артилерійсько-гаубичному полку 320-ї Мелітопольської стрілецької дивізії. Після армії працював водієм вантажних автомобілів, автобусів і таксі. Нині на пенсії.
Матір, сестру Домку і брата Володимира садгірська міліція в 1948 р. забрала і відправила назад у радгосп “Комуніст”, де вони були аж до літа 1957 р. Іван же під час повторної депортації сім’ї в Омську область лежав у лікарні. Його міліція не знайшла. Сестра Марія забрала його до себе. Бійці винищувального загону пізніше схопили його і відправили в Молодійський дитбудинок. Там він ріс, навчався, закінчив 10 класів і був направлений у Сєвєроморськ на підводні човни. Служив 4 роки. Повернувся в Чернівці і працював на бавовняно-прядильній фабриці помічником майстра.
Микола в Сибіру одружився на росіянці. В 1947 році теж приїхав був на Буковину з молодою жінкою. Але голод, нестатки, переслідування розчарували вільну сибірячку і вона вмовила Миколу повернутися назад у радгосп “Комуніст”. Там Микола 17 січня 1954 р. помер.
Володимир на спецпоселенні закінчив 10 класів, поступив у Петропавловський індустріальний технікум у Казахській РСР, після закінчення якого працював трохи викладачем, а потім його призвали в морфлот. Служив в Одесі. Закінчив військово-морське училище і його направили на Далекий Схід у Петропавловськ-Камчатський. Там дослужився до капітана 3-го рангу і пішов у запас.
Домка, яка до депортації встигла закінчити 1 клас румунської школи, так і не змогла продовжити навчання. На спецпоселенні вона працювала разом з матір’ю. А коли сім’я в 1957 р. повернулася в Рідківці, то пішла в Чернівці і, щоб вижити, працювала на різних роботах у тресті їдалень.
Мама весь час жила в Рідківцях, де й померла в 1993 р.”
Від себе додам, що вся родина Василинчуків сьогодні живе в Чернівцях, дружна, згуртована, доброзичлива. Важкі умови спецпоселення не зламали їхніх душ, не зробили їх злими і жорстокими. Працелюбність, яку з дитинства прищеплювали дітям батько й мати, підняла їх над нестатками і злигоднями, вивела в люди, зробила їх шанованими громадянами незалежної України. Та все ж жахи депортації, важкі роки спецпоселення, багаторічне проживання під енкавеесівським наглядом у землянці, голод і холод, що тривав майже 17 років, із життя не викреслити, не стерти. Репресій не забути. Безвинної загибелі батька злочинній владі не простити.
Це розповідь про трагедію однієї сім’ї. А таких сімей було 2305. Це тільки депортованих 14-15 червня 1941 р. А ще ж були депортації 1944-1948 рр. Долі багатьох інших сімей були ще трагічніші і страшніші цієї.
Джерела та література
1. Сталин И. Вопросы ленинизма. Издание одиннадцатое. - М.: Госполитиздат, 1952. - С. 351.
2. ДАЧО. - Ф. Р-2838. - Оп. 3. - Спр. 695.
3. Там само. - Ф. 1. - Оп. 1. - Спр. 118.
4. Справка о количестве выселенных семей антисоветского элемента по Черновицкой области. 17.06.1941 г. // Там само. - Ф. 1. - Оп. 1. - Спр. 118.
5. ДАЧО. - Ф. 1. - Оп. 1. - Спр. 118.
6. ДА МВС ЧО. - Спр. ФО-861.
м. Чернівці
8.06.2000 р.
Надруковано: Реабілітовані історією. Чернівецька область. Книга друга. Чернівці: Книга пам'яті України, 2010. С. 343-350