Ірина Мусієнко
ПОЛІТИЧНІ РЕПРЕСІЇ НА ПІВНІЧНІЙ БУКОВИНІ ТА ХОТИНЩИНІ У 1940-1941 РОКАХ
Приєднання 28 червня 1940 р. до СРСР Північної Буковини та Хотинщини, незважаючи на обставини, за яких воно здійснювалося, стало актом історичної справедливості і докорінно змінило суспільно-політичну та економічну ситуацію на цих теренах. Основним завданням нової влади в утвореній 7 серпня 1940 р. Чернівецькій області була організація радянської суспільної системи - тобто економічної, політичної та соціальної структур, які становили основу державного ладу СРСР. “Радянізація” області, яка проводилася в стислі строки, супроводжувалася й позитивними моментами: вживалися заходи до ліквідації безробіття, найбідніше селянство наділялося землею, поліпшувалося медичне обслуговування населення, розпочалася українізація, розвивалася система освіти та культури.
Але форсовані диктаторські методи механічного, без урахування місцевої специфіки і потреб населення, перенесення сюди радянської моделі “казармового” соціалізму призвели до багатьох соціально-економічних пограбувань населення і масових політичних репресій. Все, що не вкладалося в радянську суспільну модель чи становило якусь загрозу для її існування, було поставлено поза законом і підлягало знищенню. Ліквідації підлягали всі некомуністичні, нерадянські ідеології, політичні та економічні структури, культурні та національні течії, а також їх носії.
Найбільше в такий короткий проміжок часу влада досягла у формуванні політичної системи радянського зразка. Було встановлено однопартійність, монополію комуністичної партії на державну владу, вибудовувалася партійно-радянська ієрархія. Для цього знищено політичну систему, всі політичні партії і рухи, які існували в часи румунського правління. Радянські органи державної безпеки з перших же днів взяли їх під свій особливий контроль [1].
У червні 1941 p., за повідомленням начальника УНКДБ по Чернівецькій області капітана держбезпеки В.М. Трубнікова, на території області проживало 1553 сім’ї колишніх активних членів “антирадянських політпартій” з кількістю членів сімей 5115 осіб [2]. Більшість керівників цих партій перед приходом Червоної армії емігрували до Румунії, тому органи НКДБ-НКВС полювали переважно за рядовими їх членами. Багатьом заарештованим іноді просто приписували членство в тій чи іншій “буржуазній партії”, хоча насправді вони не мали до них жодного стосунку. Щоб потрапити за грати, досить було відвідати якесь масове зібрання партії, читати партійну літературу, або просто голосувати за членів цієї партії на виборах у 20-30-х роках.
Органи влади з недовірою ставилися не лише до членів “буржуазних контрреволюційних партій”, а й до колишніх членів компартії Румунії. В постанові бюро Чернівецького обкому КП(б)У від 19 листопада 1940 р. “Про факти неправильного ставлення до колишніх членів КП Румунії” зазначалося, що “деякі керівні партійні і радянські працівники огульно не довіряють, безпідставно відмовляють у прийомі на роботу, недостатньо залучають до громадської діяльності місцевих комуністів” [3].
До членів “буржуазних партій” застосовували різні види покарання: засудження до ув’язнення у виправно-трудових таборах, висилку, а в деяких випадках і вищу міру покарання. Так, 2 жовтня 1940 р. обласний суд засудив до розстрілу Олега Васильовича Руссо, 1915 р.н., з Хотина, якого звинувачували в тому, що він брав участь у “контрреволюційній партії” кузистів і видавав радянських активістів [4].
Соціально небезпечними елементами оголошувались всі колишні румунські службовці. Служба в державних органах Румунії була визнана злочином і прирівнювалась до зради батьківщини, хоча ці особи, будучи громадянами Румунії, просто виконували покладені на них обов’язки, за що вони отримували платню. До того ж, для всіх румунських службовців було обов’язковим членство в партії “Фронт національного відродження”. Таким чином, згідно з радянським правосуддям всі вони несли подвійний тягар “вини” - і як державні службовці Румунії, і як члени “контрреволюційної партії”. Один із таких службовців, інкасатор примарії м. Хотина Петро Васильович Раєвський, якого звинувачували в приналежності до цієї партії, намагався довести на суді, що він не міг не вступити до партії “Фронт національного відродження”, бо інакше його звільнили б з роботи. Не довів. Його засудили за ст. 54-4 КК УРСР до 7 років виправно-трудових таборів [5].
Особлива увага приділялася особам, які служили у поліції, жандармерії, примаріях. Федір Якович Бабій, який у 1927-1940 pp. служив у поліції постовим сержантом, отримав за ст. 54-2 КК УРСР 7 років виправно-трудових таборів [6]. Високу ціну заплатив за те, що у 1938-1940 pp. був примарем у с. Рідківці Новоселицького району Василь Тодорович Михайлюк. Його засудили до 4 років виправно-трудових таборів, де він і помер 12 лютого 1943 р. [7]. 9 січня 1941 р. був розстріляний Олександр Вікторович Ракоча за те, що працював директором центральної в’язниці м. Чернівці [8].
Швидке проведення “радянізації” Чернівецької області супроводжувалося посиленою організацією каральних органів на кшталт загальносоюзних. На 2 грудня 1940 p. в Чернівецькій та Ізмаїльській областях утворено 2 обласних управління, 3 міських та 14 районних відділів НКВС [9]. На 1 січня 1941 р. ці органи були укомплектовані на 83%. В них служило 1067 осіб, з яких 400 набрали з числа звільнених у запас червоноармійців Чернівецького гарнізону [10]. Наказами НКВС СРСР № 00128 від 7 вересня 1940 р. та № 00146 від 20 вересня 1940 р. в області утворено 4 в’язниці - в Чернівцях № 1 та № 2 і по одній у Хотині та Сторожинці, розрахованих на 1180 в’язнів зі штатом 297 працівників [11].
На Буковині використовувалися різноманітні методи репресивного тиску, невід’ємною складовою якого було тотальне стеження та контроль за населенням. Широко застосовувалось таке звинувачення, як “за недонесення”. Зокрема, 4 роки відбула у виправно-трудових таборах Цихон Марія Матвіївна з Горечі, яка знала про намір односельчан перейти кордон і не повідомила про це органи влади [12]. Масові арешти, депортації, конфіскації, примусові роботи діяли на населення приголомшливо, були випробуваним методом залякування і примусу.
Наказом НКВС СРСР від 25 листопада 1940 р. для ефективнішої організації контролю за населенням в області було паспортизовано 183456 громадян [13]. Ця акція проходила не без опору населення. Так, в 7,5-кілометровій прикордонній смузі планувалося паспортизувати 52457 осіб, а паспортизовано на 10 січня 1941 р. лише 15846 [14], причому населення намагалося уникнути цього заходу.
10-11 січня 1941 р. в області відбулися вибори до Верховних Рад СРСР та УРСР. Вони теж сприяли зміцненню системи контролю над населенням і не мали нічого спільного з вільним волевиявленням народу. Кожен прояв невдоволення фіксувався, а “грішники” потрапляли у чорні списки. Серед них опинився і вчитель с. Довжок Спатар, який агітував проти виборів, заявляючи, що “це суцільна дурість і обман, які робляться тільки для закордону. Вони ж самі виставляють своїх кандидатів, а ті потім з успіхом душать народ. Хіба народ виставляє кого він хоче?! Ні, змушують голосувати за тих, за кого скажуть”[15]. Не тільки ради, а й всі новостворені громадські організації (профспілки, комсомол) слугували засобами контролю над громадянами. Вони були повністю підзвітні, підконтрольні компартії і очолювались комуністами. Профспілки, які існували до приєднання Буковини, у зв’язку з тим, що в них великий вплив мали соціал-демократи, були оголошені реакційними і розпущені [16].
Зміна державної підпорядкованості краю означала включення його до господарського комплексу СРСР. Відбувалась форсована зміна економічного ладу - перехід від системи вільного господарювання до державної планової директивної економіки. Перетворення призвели до ліквідації приватної та встановлення державної власності на засоби виробництва. Були націоналізовані земля з її надрами, лісами і водами, банки, транспорт, засоби зв’язку, промислові підприємства, навчальні, культурні та спортивні заклади, готелі й великі домоволодіння. Тисячі колишніх власників залишилися без свого майна, не отримавши жодної компенсації. Різкі зміни в системі форм власності, власне, нічим не прикрите пограбування частини населення, не могли реалізуватися без опори на каральні органи і без застосування широкомасштабних репресій.
До січня 1941 р. було націоналізовано 74 банки, 266 промислових та 804 торговельних підприємств [17]. Зазначені дані дозволяють уявити приблизну кількість репресованих їх власників, не забуваючи при цьому про членів їх сімей. За попередніми підрахунками їх число сягає 1,5 тис. осіб.
Репресивні заходи різко змінили соціальну структуру населення краю. У 1940-1941 pp. “вищий” і “середній” класи в області були майже повністю ліквідовані. Дехто встиг виїхати за кордон, хтось, залишившись без власності, розчинився в масі міського пролетаріату і сільської бідноти, але більшість представників цих двох класів були депортовані і засуджені. Дехто, приховавши своє минуле, намагався пристосуватися до нових реалій і влаштуватися на роботу в радянські установи та підприємства, але це не завжди вдавалося, їх викривали і як “класово ворожий елемент” звільняли з посад. Так, на жовтень 1940 р. тільки у Сталінському районі м. Чернівців було виявлено 29 таких осіб, у Кельменецькому - 25 [18].
23 жовтня 1940 р. на засіданні бюро Чернівецького обкому КП(б)У підкреслювалось, що “особливо незадовільно проходить очищення Рад, господарського апарату від ворожих елементів. Так, у Міськхарчторзі працює директором заводу газованих вод Вайсберг, у минулому власник цього заводу. Велика засміченість соціально-чужими людьми була в апараті Головлісзбуту. З 34-х прийнятих на роботу - 18 у минулому були фабрикантами, заводчиками”. Бюро зобов’язувало секретарів РК КП(б)У систематично перевіряти і “очищати” ради і господарський апарат від “ворожих елементів” [19].
Незважаючи на те, що саме представники заможних класів становили основну масу серйозних спеціалістів з вищою освітою європейського зразка, їх до керівних посад не допускали. Кадрову проблему влада вирішувала у два способи: сільські ради та низові ланки на підприємствах формувалися в основному з місцевих висуванців, а обласна і районні ради та інженерно-директорський корпус підприємств - з приїжджих. Так, на 24 січня 1941 р. із 178 членів районних та міських виконавчих комітетів тільки 38 (21 %) були місцеві [20]. Приїжджі працівники погано орієнтувалися в місцевих умовах - їм бракувало знання мови, історії, традицій буковинців та бессарабців. Тому основними методами керівництва промисловістю були адміністрування та жорстка централізація.
Політика змішування населення, його переміщення не тільки вирішувала економічні та кадрові проблеми, але мала ще одну мету - попереджувальну, тобто не дати можливості організуватись для опору репресивним заходам нової влади. Частину громадян найбільш активного віку намагались відправити за межі області шляхом оргнабору в промисловість. 1 грудня 1940 р. Чернівецька область мала план оргнабору для роботи у чорній металургії, нафтовій та вугільній промисловості і будівництві 23000 осіб, який вона виконала на 62,8%, тобто було набрано 14440 осіб [21]. Так буковинці розсівалися по всій території СРСР, русифікувалися і проходили “політичну перековку”.
Яскравим проявом адміністрування стало також прийняття Указу Президії Верховної Ради СРСР “Про перехід на восьмигодинний робочий день, на семиденний робочий тиждень і про заборону самовільного залишення робітниками і службовцями підприємств і установ”. Робочий час збільшився на 33 години на місяць, прогули без поважних причин каралися примусовими роботами за місцем служби строком до 6 місяців і утриманням 25% заробітної платні. Робітники не мали права за власним бажанням звільнятися з підприємства, а самовільне його залишення каралося тюремним ув’язненням строком від 2 до 4 місяців. Реалізація цього указу мала характер “кампанії”. Всі 26 дільниць народних судів Чернівецької області були завалені справами, відкритими за цим указом. У листопаді 1940 р. вони розглянули 445 таких справ із загального числа 1968, а в грудні - 454 з 1840 [22]. Широке застосування указу призвело до загострення морально-психологічної обстановки у трудових колективах. Адміністрація намагалася за його допомогою звести рахунки з працівниками; засуджені оздоблювались на нову владу, що не додавало їй авторитету.
Значна увага приділялась аграрному сектору - провідній галузі економіки Буковини. Перетворення у сільському господарстві вирішували одночасно два завдання - ліквідацію поміщицького, церковного та “куркульського” землеволодіння і об’єднання одноосібників у колективні господарства. Всі, хто заважав реалізації цієї політики, не хотів віддавати землю і вступати до колгоспів, підлягали ізоляції та знищенню. Так, поміщик Опря Михайло Георгійович із с. Маморниця за те, що мав 170 га землі та експлуатував найману робочу силу 12 лютого 1941 р. за вироком Чернівецького обласного суду був розстріляний [23]. Така ж доля спіткала і Черкез-Шнеєр Віру Михайлівну з Хотинщини [24]. Всього в області нараховувалось 3229 поміщицьких та “куркульських” господарств. До 1 вересня 1940 р. розподілили 99,6% поміщицької землі, а до 20 листопада ліквідували все церковне землеволодіння [25].
Однак багато землі ще залишалось у власності заможних т.зв. “куркульських” селянських родин. Їх висилали на підставі постанов опертрійки УНКДБ Чернівецької області. Так, до Актюбінської області вислали “куркульську” родину Бойчук Євдокії Василівни з Дихтинця, яка володіла 24 га землі. Спочатку був заарештований глава сім’ї - Бойчук Іван Васильович, колишній примар села, а за ним - дружина і 6 дітей 1926-1938 pp. народження, наймолодшою була дворічна Василина. Всі вони, крім дочки Параски, протягом 1941-1946 pp. померли на засланні від голоду [26].
Партійні органи поставили під свій жорсткий контроль усі сфери суспільного життя Буковини, в тому числі й ідеологію та культуру. Тут же почав діяти старий радянський сценарій - знищувалось усе “чуже”, “шкідливе” і насаджувалось нове, “комуністичне”. До 1940 р. на Буковині видавалось 15 газет і 4 журнали загальним тиражем 25-30 тис. примірників [27]. Всі вони були закриті. Особливо переслідувалась українська газета “Час”, яку вважали “націоналістичною”. Замість цих газет були засновані нові, офіційні - “Радянська Буковина”, “Комсомолець Буковини”, молдавськомовна “Адеверул большевик” [Більшовицька правда] [28] та ін., які мали стати рупорами нової влади. Час від часу на засіданнях бюро обкому КП(б)У слухались інформації “Про вилучення шкідливої літератури”, після яких списки такої літератури передавалися обллітом до бібліотек та книготорговельної мережі й вилучалися [29].
Надзвичайно наполегливо насаджувалася повсюдно радянська символіка, організовувалося вивчення комуністичної ідеології. Жоден виступ і публікація не обходилися без згадки імені “великого вождя” Сталіна, наведення цитат з його виступів і творів. У цьому служінні “батькові всіх народів” окремі представники каральних органів доходили до абсурду. Так, до 5 років виправно-трудових таборів і 2 років поразки в правах був засуджений головний бухгалтер Красноїльського деревообробного комбінату Попов Олексій Сергійович за те, що, будучи в нетверезому стані, випадково розбив скло на портреті Сталіна, що висів у їдальні комбінату [30]. Будь-які прояви інакодумства оголошувалися антирадянською агітацією і суворо карались. 9 червня 1941 р. Чернівецький облсуд засудив Муху Василя Тодоровича із с. Череш за “контрреволюційну” агітацію проти радянської влади до розстрілу і 22 червня 1941 р. цей вирок було виконано [31].
“Українізація” області, яка розпочалася одразу ж після її приєднання, мала суперечливий характер і йшла одночасно з процесом русифікації. Українська мова була введена як обов’язкова в освітніх, культурних та державних закладах, але ті кадрові зміни, які сталися на Буковині, не могли сприяти її поширенню і закріпленню. Адже більшість обласних і районних керівників, нової інтелігенції, спеціалістів, викладачів були російськомовними. Вивчати українську мову вони не мали ні бажання, ні часу. Діловодство майже повсюди велося російською мовою. Щоб зробити кар’єру, треба було добре її знати.
Партійно-державне керівництво СРСР всі національні процеси в країні тримало під жорстким контролем. Політичних переслідувань зазнали всі національно-культурні товариства, національна преса. У Чернівцях був закритий Український народний дім. Багато активістів національних товариств були засуджені. Так, в 1940 р. викрили організацію з 10 громадян польської національності, яких звинуватили у шпигунстві на користь Румунії. Двох з них - Ковальського Яна Петровича та Хащинського Збігнєва-Романа Тадеушовича 21 квітня 1941 р. розстріляли, інших засудили до різних строків ув’язнення у виправно-трудових таборах НКВС [32]. Але, як з’ясувалося пізніше, ця польська організація була створена восени 1939 р. у Чернівцях для допомоги полякам, які втікали від німецької окупації до Франції, де формувався польський легіон. Члени організації надавали матеріальну допомогу втікачам і організовували їх переправу через кордон. Ніяких доказів шпигунської діяльності проти СРСР в справі не було, тому всіх несправедливо засуджених 3 березня 1993 р. Чернівецька обласна прокуратура реабілітувала.
Двічі - у 1940 і 1948 pp. - був засуджений як керівник сіоністської організації “Ухуд” та міського комітету зі збирання сіоністських фондів Фельдман Моісей Давидович із Хотина, адвокат, людина високої культури та інтелекту [33].
Не було “обійдено увагою” нової влади і церкву: Буковинську митрополію ліквідували, її Чернівецьку резиденцію перетворили на музей, церковні землі націоналізовували, священиків обклали надмірно високими податками, а декого заарештували і вислали у віддалені райони СРСР.
У зв’язку з тим, що репресії проводилися форсованими темпами, у масових масштабах, організованих активних форм опору репресіям в області не було. Переважали пасивні форми опору - намагання виїхати легальним або нелегальним способом за кордон, сховатися від переслідувань. Багато етнічних румунів, наприклад, подавали заяви до виконкомів з проханням дозволити їм виїзд до Румунії для возз’єднання з сім’ями або як службовцям румунської армії чи державних установ. Перші декілька місяців після приєднання такі заяви приймали і задовольняли, а згодом ця робота була загальмована, хоча залишилося ще понад 1000 заяв [34]. Місцеві органи не знали, що робити з цими людьми. 2 лютого 1941 р. до Чернівців надійшла вказівка наркома внутрішніх справ СРСР Л.П. Берії, якою він дозволяв виїзд особам, родичі яких дійсно проживали за кордоном за умови, що на них немає компромату [35]. На 6 червня 1941 р. в області ще проживало 926 сімей (1971 особа), родичі яких мешкали в Румунії [36].
Інший легальний спосіб виїзду був пов’язаний з роботою німецької репатріаційної комісії, яка займалась евакуацією з області громадян німецької національності. Всього було евакуйовано 44577 осіб [37]. Чимало українців і румунів намагалися записатися німцями і виїхати з країни. У такий спосіб виїхало, за різними підрахунками, 2 тис. родин або 4 тис. осіб - в основному представників буковинської інтелігенції [38].
Ті буковинці, на яких існував “компромат” і яким було відмовлено у від’їзді, рятуючись від майбутніх переслідувань, вдавалися до нелегального переходу кордону. З 1940-го по 6 червня 1941 р. вдалося втекти за кордон 1192 сім’ям чисельністю 3302 особи [39]. У доповідній записці начальника УНКВС по Чернівецькій області капітана держбезпеки О.М. Мартинова на ім’я секретаря Чернівецького обкому КП(б)У І.С. Грушецького повідомлялося, що 28 січня 1941 р. був організований груповий перехід через кордон жителів сіл Гарячий Урбан, Гарячий Монастир, Бояни, Остриця, Магала. На відстані 3-х км до кордону вони були перехоплені кавалерійським загоном прикордонної застави та оперативними працівниками УНКВС. При проведенні цієї “операції” було вбито 12 осіб, затримано 53 і лише 2 пощастило перейти кордон [40].
1 квітня 1941 р. близько 2 тис. селян Глибоцького району з хрестами і хоругвами прибули в Глибоку, де вимагали від органів радянської влади прийняти від них заяви на виїзд до Румунії, погрожуючи в разі відмови самовільно перейти кордон. На кордоні цю групу людей після застосування зброї зупинили [41]. 24 особи було застрелено, в селах проведено масові арешти. Так, 7 жителів с. Верхні Петрівці за участь у цій акції були заарештовані і вислані в Сєвураллаг Свердловської області, де 6 з них померли від виснаження [42].
Єдиною силою, що була спроможна завдати активного опору тоталітарному режиму, була ОУН, яка на той час діяла в глибокому підпіллі. За її членами каральні органи полювали особливо ретельно. 4 листопада 1940 р. був заарештований крайовий провідник ОУН Кулишір Віктор Тодорович, студент 3-го курсу юрфаку і секретар Чернівецького університету. 11 листопада 1941 р. його без суду розстріляли, як “ворога народу в період військових дій на території України” [43]. У березні-травні 1941 р. УНКДБ по Чернівецькій області викрило і ліквідувало декілька груп членів ОУН у Заставнівському районі, які нараховували близько 80 осіб [44].
Після часткової “чистки” буковинського суспільства від “класово ворожих” та “соціально небезпечних елементів” перед каральними органами було поставлене нове масштабне завдання - вивезти за межі області всіх неблагонадійних. Депортації проходили в два етапи - перший відбувся 23 травня, другий - 13 червня 1941 р. У травні вивозилися в основному так звані “зрадники батьківщини”, яких було засуджено Особливою нарадою при НКВС СРСР. До цієї категорії належали ті, хто бажав виїхати за кордон чи робив спроби перейти кордон нелегально. Основна маса депортованих була з Садгірського, Чернівецького сільського, Глибоцького, Герцаївського та Сторожинецького районів. Депортації підлягала 181 родина з числом дорослих 306 осіб і неповнолітніх - 210 [45]. В 36 вагонах їх відправили до Комі АРСР, Красноярського краю та Кіровської області.
За планом ця “операція” мала початись 23 травня 1941 р. о 4 годині 30 хвилин і закінчитись о 10.00. У проведенні акції взяли участь 724 оперпрацівники та партійно-радянські активісти. Згідно з “Пам’яткою по виселенню членів сімей зрадників батьківщини”, група оперпрацівників разом з представниками місцевих органів влади заходила в дім “зрадника батьківщини” і оголошувала всім членам родини рішення Особливої наради. Після цього пропонувалося зібрати речі - не більше 500 кг на одну родину [46]. До кожного району були призначені відповідальні за проведення операції, які не пізніше 21 травня мали виїхати на місця. Вони складали оперативні плани, в яких передбачалася мобілізація необхідної кількості гужового транспорту, оперативного і рядового складу УНКВС, партійно-комсомольського і радянського активу. Виселенці з Садгірського та Глибоцького районів, яких вантажили у вагони на станціях Садагура та Тереблече, переправлялися у Чернівці на малу станцію, де їх розподіляли по вагонах відповідно з місцем призначення.
Травнева депортація стала репетицією для масштабнішої - червневої. 8 червня 1941 р. об’єднане засідання бюро обкому КП(б)У та облвиконкому ухвалило постанову “Питання проведення (13.06.41 р.) виселення у віддалені місцевості Радянського Союзу сімей зрадників батьківщини, поміщиків, фабрикантів, активних діячів контрреволюційних партій, крупних торговців та інших контрреволюційних та кримінальних елементів по Чернівецькій області”. Зазначалось, що обком КП(б)У та облвиконком надають питанням виселення з області контрреволюційних елементів великого значення і тому вимагають від секретарів райкомів і міськкомів КП(б)У та голів виконкомів взяти під свій особистий контроль підготовку і проведення виселення [47].
Для забезпечення проведення виселення, крім оперативного складу НКДБ, було виділено 3 тис. комуністів і комсомольців та 121 представника місцевого активу [48], проведено інструктивні наради партактиву, мобілізовано 269 автомашин, 2803 підводи та необхідна кількість залізничних вагонів. В результаті червневої акції було виселено 2279 сімей (7720 осіб). З них, за визначенням органів НКДБ, 2340 осіб - активні члени контрреволюційних партій та їхні близькі родичі, 2766 - члени сімей зрадників батьківщини, 1518 - колишні поміщики, фабриканти, торговці, чиновники та члени їх сімей, решта - колишні поліцейські, офіцери румунської, польської та білої армій і члени їх сімей [49].
За спогадами вчителя с. Купка Плевана В.Р., уранці 13 червня 1941 р. представник сільської ради та кілька військових обходили будинки, давали 30 хв. на збори і під конвоєм, як злочинців, відправляли людей на станцію. Найстаршому було 80 років, найменшому - кілька місяців. Багато злочинів чинили представники місцевої влади. За платню деякі сім’ї викреслювались зі списків і замість них забирали інших. З 92 осіб, виселених із цього села, протягом 4-х років 40 померли в Казахстані [50].
Депортації підлягали також ті, хто порушував паспортний режим, всі соціально небезпечні та підозрілі особи. Коли заходили в якусь хату, заарештовували всіх, навіть тих, хто ніякого відношення до сімей господарів не мав. Так, одна з працівниць по найму була депортована разом із родиною господаря, у якого вона ночувала [51]. 5 осіб із сім’ї Митрика Захара Тодоровича із с. Красноїльськ були вислані до Актюбінської області без будь-якої причини [52].
У зв’язку з тим, що строк проведення операції двічі змінювався - з 11 на 12, а потім на 13 червня, 54 сім’ї, довідавшись про намічену операцію, втекли і сховалися, але вже до 18 червня 37 з них були знайдені [53]. Таким чином, ця “чистка” області за кілька днів до війни була ґрунтовною і всебічною. Тому не можна погодитися з твердженням дослідника Є.Тирчинського, що в 1941 р. висилались тільки заможні єврейські родини [54] - адже висилались представники всіх націй та соціальних груп, які проживали на території області. Ніякого опору цій акції населення не чинило. Під час її проведення стався лише один випадок збройного опору - був убитий оперпрацівник Київського УНКДБ Давиденко. Вбивство у с. Банилів Вашковецького району скоїв оунівець-нелегал Колотило, що ховався на квартирі члена “антирадянської партії” Котовчинського, якого Давиденко прийшов заарештовувати [55].
Каральні органи пильно стежили за реакцією населення на цю акцію. На зібраннях виступали спеціально підібрані і добре проінструктовані “активісти”, які в своїх промовах схвалювали висилку “буржуїв” і “куркулів”, представляли цю акцію втіленням волі всього народу, заявляючи, що “вони давно чекали моменту розрахуватися зі своїми гнобителями” [56]. Одночасно органи НКВС-НКДБ ретельно відстежували і “нещадно викорчовували” прояви “наклепницької пропаганди контрреволюційних елементів”. Так була зафіксована заява Зонда Якова із с. Петрівці Глибоцького району про те, що “...народ прагнув до комунізму, зараз минуло близько року, як існує Радянська влада. За цей час совєти багатьох арештували і вислали, тепер народ не хоче комуністів” [57].
Над жителями області важкою хмарою нависли жах та невпевненість. Люди шукали порятунку у будь-який спосіб. За ці дні було подано 210 заяв про вступ до існуючих колгоспів та створено 73 ініціативні групи для створення нових колгоспів, до яких надійшло 1442 заяви бажаючих об’єднатися в колективні господарства [58]. В інформації секретаря обкому КП(б)У І.С. Грушецького підсумки виселення оцінювалися так: “Проведені заходи по очищенню області від ворожих антирадянських елементів укріпили наші позиції на селі, підняли продуктивність праці на підприємствах області, а також морально-політичні настрої бідняцько-середняцьких прошарків селянства, викликали серед них тягу до колгоспів і подачу заяв до колгоспів, які організовуються” [59].
Долі буковинців і бессарабців, репресованих у 1940-1941 pp., здебільшого трагічні. їх перебування на засланні або у виправно-трудових таборах припали на роки воєнного лихоліття. До в’язнів ставилися за законами воєнного часу. Життя багатьох обірвали розстріли у в’язницях перших днів війни. Країна жила під гаслом “Все для фронту, все для перемоги”, тому їжі й одягу для “ворогів народу” не вистачало. Так, 18 березня 1942 р. у Богословському виправно-трудовому таборі Свердловської області помер Гривул Петро Тодорович, засуджений у Чернівцях [60]. 11 жовтня 1943 р. в Караганді обірвалося життя Олійника Никифора Феодосійовича з Хотина [61]. Туберкульоз легенів і авітаміноз стали причиною смерті 1 липня 1942 р. у Сєвураллазі Ніколаєвича Герасима Миколайовича з Верхніх Петрівців Сторожинецького району [62].
В останні місяці перед нападом Німеччини на СРСР в області почалася мобілізація чоловіків до Червоної армії. В травні 1941 р. на військовому обліку перебувало 27212 осіб [63]. Але далеко не всіх збиралися відправляти до армії. І не тільки за висновками медичної комісії. Була ще одна важлива причина - “вивчення призовників за соціальною ознакою” та з політико-моральних міркувань. На 10 червня 1941 р. таке “вивчення” пройшли 21633 особи. 6187 синів поміщиків, “куркулів”, торговців, офіцерів румунської армії, румунських державних службовців, членів “буржуазних партій”, репресованих, таких, що мають зв’язки із закордоном, планувалося відправити не в армію, а в робочі батальйони [64], однак здійснити це не встигли.
Тим, хто з перших днів був направлений у діючу армію, довелося пережити немало. Їм, як вихідцям з недавно приєднаних до СРСР областей, командування не довіряло, за ними постійно стежили, кожне їхнє слово фіксувалося. Будь-який схвальний відгук про румунську армію чи життя при румунській владі сприймалися як “антирадянська фашистська агітація”. Саме за таку провину були засуджені до 10 років виправно-трудових таборів Кебич Василь Андрійович з Оршівців, червоноармієць гарматної батареї 91-го кавалерійського полку 17-ї кавалерійської дивізії [65], Бронштейн Ісаак Рувимович із Сокирян, червоноармієць військової частини 1125 [66], а червоноармієць 651-го гірського стрілецького полку 96-ї стрілецької дивізії 18-ї армії Вилущак Петро Іванович із Чорнівки 9 вересня 1941 р. був розстріляний перед строєм [67].
Згідно з Директивою наркомату оборони від 20 липня 1941 p., у серпні - жовтні буковинців, як “сумнівних” людей та “зрадників” [68], призваних із західних областей, зняли з фронту і передали на роботу в промисловість, у так звану “трудармію”, де чимало з них загинуло від важкої праці, голоду і холоду, або ж були заарештовані і засуджені у багатьох випадках до вищої міри.
На другий день війни, 23 червня 1941 р. із Москви від заступника наркома внутрішніх справ НКВС СРСР комдива В.В. Чернишова на ім’я наркома внутрішніх справ УРСР старшого майора держбезпеки В.Т. Сергієнка надійшла телеграма про негайну евакуацію в’язнів із тюрем НКДБ та НКВС західних областей УРСР. 2385 ув’язнених у тюрмах Чернівецької області евакуювали в Нижню Туру Свердловської області та Соль-Ілецьк Оренбурзької області [69]. 222 особи, засуджені за ст. 54 до вищої міри покарання, були розстріляні у Чернівцях [70].
Таким чином, за попередніми підрахунками, в 1940-1941 pp. на території Північної Буковини та Хотинщини було репресовано з політичних мотивів близько 11 тис. осіб, з яких понад 1400 розстріляні, загинули у тюрмах, таборах та на спецпоселенні. Репресії та масові депортації населення мали жахливі наслідки для краю. Важке матеріальне становище, залякування та невпевненість у майбутньому призвели до погіршення основних демографічних показників області. Значних змін зазнав соціальний склад населення - знищувались поміщики, підприємці, заможні селяни, була ліквідована й економічна база існування цих суспільних прошарків - приватна власність на землю і засоби виробництва. Іншою стала і національна структура населення Буковини. Зменшилась чисельність основних національних груп. Велика кількість українців була або вислана з області, або виїхала по оргнабору, німці були репатрійовані, багато румунів та євреїв емігрували за кордон або ж були депортовані. Водночас збільшилася кількість росіян і представників інших національностей СРСР за рахунок мігрантів.
Буковина перетворилась на територію, де переслідувалися всі інші ідеологічні, політичні, національні та релігійні групи і партії, несумісні з комуністичною, де громадян жорстоко карали за будь-який критичний вислів про радянську владу, вождів партії, колгоспний лад тощо. Тому для населення, яке сприйняло спочатку приєднання Північної Буковини і Хотинщини до УРСР та СРСР у цілому схвально, в червні 1941 р. вже були характерні зовсім інші настрої. Цим частково пояснюються факти масових розправ над радянськими активістами в перші дні після відступу Червоної армії, а також влаштування урочистих зустрічей румунським військам в окремих населених пунктах. У масових репресіях 1940-1941 pp. треба шукати й коріння росту національно-визвольної боротьби цих і наступних років.
Джерела та література
1. Державний архів Чернівецької області (далі - ДАЧО). - Ф. 615. - Оп. 1. - Спр. 17. - Арк. 17-18.
2. Там само. - Ф. 1. - Оп. 1. - Спр. 118-155. - Арк. 14.
3. Там само. - Спр. 14. - Арк. 14-15.
4. Державний архів Служби безпеки України в Чернівецькій області (далі - ДА СБУ ЧО). - Спр. 4995.
5. Там само. - Спр. П-7568.
6. Там само. - Спр. П-6991.
7. Там само. - Спр. П-5239.
8. Там само. - Спр. П-5499.
9. Білас І.Г. Репресивно-каральна система в Україні. - К., 1994. - Т. 1. - С. 120.
10. ДАЧО. - Ф. 1. - Оп. 1. - Спр. 139. - Арк. 1.
11. Білас І.Г. Репресивно-каральна система в Україні. - Т. 1. - С. 127.
12. ДА СБУ ЧО. - Спр. П-6163.
13. Білас І.Г. Репресивно-каральна система в Україні. - Т. 1. - С. 124.
14. ДАЧО. - Ф. 1. - Оп. 1. - Спр. 139. - Арк. 9.
15. Там само. - Спр. 51. - Арк. 8.
16. Там само. - Ф. 615. - Оп. 1. - Спр. 18. - Арк. 5-6.
17. Радянська Буковина. 1940-1945. Документи і матеріали. - К., 1967. - С. 54, 128.
18. ДАЧО. - Ф. 1. - Оп. 1. - Спр. 10. - Арк. 64.
19. Там само.
20. Там само. - Ф. Р - 3. - Оп. 1. - Спр. 36. - Арк. 39.
21. Там само. - Спр. 29. - Арк. 25.
22. Там само. - Ф. 1. - Оп. 1. - Спр. 159. - Арк. 5-6.
23. ДА СБУ ЧО. - Спр. П-5989.
24. Там само. - Спр. П-5849.
25. Радянська Буковина. 1940-1945. - С. 53.
26. Державний архів Міністерства внутрішніх справ у Чернівецькій області (далі - ДА МВС ЧО). - Спр. ФО-2288.
27. ДАЧО. - Ф. 615. - Оп. 1. - Спр. 13. - Арк. 4.
28. Буковина: історичний нарис. Відп. ред. Ботушанський В.М. - Чернівці: Зелена Буковина, 1998. - С. 257.
29. ДАЧО. - Ф. 1. - Оп. 1. - Спр. 85. - Арк. 6.
30. ДА СБУ ЧО. - Спр. П-7496. - Арк. 13.
31. Там само. - Спр. П-6947.
32. Там само. - Спр. П-6879.
33. Там само. - Спр. П-6944.
34. ДАЧО. - Ф. 1. - Оп. 1. - Спр. 133. - Арк. 2-3.
35. Там само.
36. Там само. - Спр. 118. - Арк. 13.
37. Там само. - Спр. 49. - Арк. 25.
38. Tyrczynski E. Geschichte der Bukowina in der Neuzeit. - Wisbaden, 1993. - S. 233; Буковина, її минуле і сучасне / Під ред. Д. Квітковського, Т. Бриндзана, А. Жуковського. - Париж; Філадельфія; Детройт: Зелена Буковина, 1956. - С. 399.
39. ДАЧО. - Ф. 1. - Оп. 1. - Спр. 118. - Арк. 13.
40. Там само. - Спр. 138-139. - Арк. 5-6.
41. ДА СБУ ЧО. - Спр. П-7500. - Арк. 13.
42. Там само.
43. Там само. - Спр. П-4421.
44. Там само. - Спр. П-3237, П-3252, П-3284.
45. ДАЧО. - Ф. 1. - Оп. 8. - Спр. 11а. - Арк. 18-19.
46. Там само. - Арк. 23.
47. Там само. - Спр. 138. - Арк. 4.
48. Там само. - Арк. 5.
49. Там само. - Спр. 118, 155. - Арк. 12.
50. Архів Чернівецького обласного відділення Пошуково-видавничого агентства “Книга Пам’яті України” (далі - АЧОВПВАКПУ). - Спр. 6. - Арк. 14.
51. ДА МВС ЧО. - Спр. ФО-382.
52. Там само. - Спр. Р-244.
53. ДАЧО. - Ф. 1. - Оп. 1. - Спр. 118. - Арк. 7.
54. Tyrczynski E. Geschichte der Bukovina in der Neuzeit. - S. 234.
55. Убивство Іваном Яковичем Колотилом старшого лейтенанта управління НКДБ Київської області Івана Миколайовича Давиденка, як з’ясувалося пізніше, відбулося не в квартирі Котовчинського, а в хаті Андрич Анни Іванівни, 1886 р.н. та Андрич Анастасії Миколаївни, 1922 р.н. у с. Банилів, тоді Вашковецького р-ну. Андрич А.І. та Андрич А.М. розстріляні у Чернівецькій тюрмі № 1 28 червня 1941 р. // ГДА СБУ. - Ф. 5. - Спр. 6. - Арк. - 4, 7; ДА СБУ ЧО. - Спр. П-3297 на Чорнокожого М.І., Шандро С.Т. та ін.
56. Там само. - Арк. 8.
57. Там само. - Арк. 9.
58. Там само. - Арк. 11.
59. Там само.
60. ДА СБУ ЧО. - Спр. П-7357.
61. Там само. - Спр. П-7841.
62. Там само. - Спр. П-7500.
63. ДАЧО. - Ф. 1. - Оп. 8. - Спр. 32. - Арк. 23.
64. Там само. - Арк. 24.
65. ДА СБУ ЧО. - Спр. П-6554.
66. Там само. - Спр. П-6612.
67. Там само. - Спр. П-6557.
68. Директива НКО СРСР військовим радам фронтів, армій, округів, начальникам політорганів, військовим комісарам дивізій і полків про завдання військових комісарів і політпрацівників в умовах наступу німецько-фашистських військ // Укр. іст. журн. - 1990. - № 5. - С. 100.
69. Білас І.Г. Репресивно-каральна система в Україні. - К., 1994. - Т. 2. - С. 224, 269.
70. Кулаковський П. Розстріляні на початку війни // 3 архівів ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ. - 1994. - № 1. - С. 191.
м. Чернівці
16.06.2000 р.
Надруковано: Реабілітовані історією. Чернівецька область. Книга друга. Чернівці: Книга пам'яті України, 2010. С. 10-20.