І.П. Фостій, В.М. Підлубний
ЖОРСТОКЕ ВИНИЩЕННЯ БУКОВИНЦІВ І БЕССАРАБЦІВ КОМУНІСТИЧНИМ РЕЖИМОМ У 1930-1940 РОКАХ В СРСР
Кожна держава оберігає свій устрій, свої кордони. Це закономірно. Але не кожна держава займається жорстоким і нещадним винищенням власного народу за національними, політичними чи економічними ознаками. Радянський Союз був саме такою державою. Проповідуючи ідею світової революції, Політбюро ЦК ВКП(б), очолюване Й.В. Сталіним, роздувало в країні так звану “класову боротьбу” і безжально винищувало “класових ворогів”, “антирадянські”, “контрреволюційні”, “соціально небезпечні” та “куркульські” елементи, “буржуазних інтелігентів” і різного роду спеціалістів, представників політичних партій, які разом з більшовиками скидали з трону царя і здійснювали революцію. Тільки в 1937-1938 роках в Радянському Союзі було репресовано 1,5 мільйона кращих громадян держави, добрих господарів, висококласних спеціалістів, керівників колгоспів і підприємств, командирів Червоної армії, з яких, залежно від категорії, від 50 до 85 відсотків були розстріляні без суду і слідства, а часто за підготовленими списками, в яких значилися тільки прізвища, імена та по батькові приречених вождями світового соціалізму на смерть [1].
Міністр оборони СРСР маршал Радянського Союзу Г.К. Жуков, виступаючи на червневому пленумі ЦК КПРС 1957 р., на якому вперше офіційно йшла мова про злочинні масові вбивства, здійснені за наказом кремлівських узурпаторів, говорив, що з документів, котрі зберігаються в архіві Військової колегії Верховного суду СРСР, в архіві ЦК, видно, що тільки з 27 лютого 1937 р. по 12 листопада 1938 р. НКВС одержав від Сталіна, Молотова і Кагановича санкцію на засудження військовою колегією Верховного суду до вищої міри покарання - розстрілу - 38679 осіб [2].
Всього ж, за далеко неповними даними, в 1937-1939 рр. було розстріляно близько 700 тисяч осіб. За цими нещадними, абсолютно безпідставними розправами, крім уже вище названих осіб, стояли головні їх ініціатори - нарком НКВС М.І. Єжов, прокурор СРСР А.Я. Вишинський, а також члени і кандидати в члени ЦК ВКП(б) К.Є. Ворошилов, Г.М. Маленков, А.О. Жданов, А.І. Мікоян, С.В. Косіор, П.П. Постишев. Останні два і Єжов згодом і самі не уникли сталінської сокири.
…
В Україні велась жорстка антинаціональна політика, за допомогою якої влада намагалась витравити з сердець і душ українців національну свідомість, любов до своєї землі, свого народу. Любов до всього рідного, українського - мови, музики, мистецтва, архітектури, літератури, історії, - оголошувалась пережитком буржуазного націоналізму. ВКП(б) і КП(б)У всіма силами пропагували пролетарський інтернаціоналізм, який насправді був брутальним великоросійським шовінізмом.
Українські національні кадри нещадно винищувались. Особливо велика кривава косовиця національних кадрів відбулася в 30-і роки, коли галасливі судові процеси, організовані Г. Ягодою, М. Єжовим, А. Вишинським під “мудрим” керівництвом “вождя усіх народів” Й. Сталіна, буквально спустошили Україну. Тисячі найкращих, найталановитіших, патріотично настроєних керівників, у тому числі й партійних, літераторів, науковців, видатних воєначальників, істориків, художників, режисерів були заарештовані, піддані неймовірним катуванням, а потім розстріляні. Досить згадати хоча б такі масові процеси, як “Український національний центр” (1932 р.), “Українська військова організація” (1933 р.), “Об’єднання українських націоналістів” (1934 р.), “Контрреволюційна боротьбистська організація” (1935, 1937 рр ), “Українська контрреволюційна націоналістична організація” (1936 р.), за якими проходили не тільки представники української інтелігенції, а й парті йні та державні працівники різних рангів.
Нині багатьом відомі злочинні постанови трійки Ленінградського обласного управління НКВС від 9,10 і 14 жовтня 1937 р. (протоколи №№ 81,82,83,84,85), за якими було приречено на розстріл 1116 в’язнів Соловецького табору особливого призначення [3].
16 жовтня 1937 р. начальник обласного управління НКВС Ленінградської області комісар державної безпеки 1-го рангу Леонід Заковський (Генріх Штубіс) видав заступнику начальника адміністративно-господарського управління капітану державної безпеки Матвееву таке розпорядження (подаємо в оригіналі):
“Предлагается осужденных Особой Тройкой УНКВД ЛО согласно прилагаемых к сему копий протоколов Тройки за №№ 81, 82, 83, 84 и 85 от 9, 10 и 14 октября с/г. — Всего в количестве 1116 человек, содержащихся в Соловецкой тюрьме ГУГБ НКВД СССР -
РАССТРЕЛЯТЬ.
Для этой цели Вам надлежит немедленно выехать в г. Кемь и связавшись с Начальникам Соловецкой тюрьмы ГУГБ – Ст[аршим] Майорам Госбезопасности т. АПЕТЕР, которому одновременно с этим даются указания о выдаче осужденных, – привести приговора в исполнение согласно данных Вам лично указаний.
Исполнение донесите – представив по возвращении акты.
Примечание: При получении осужденных необходимо тщательно проверить установочные данные на каждого, использовав и фотокарточки, имеющиеся в личных делах” [3].
Матвеев активно взявся за виконання цього злочинного завдання. У нього було 5 протоколів. У 81-му значилось 209 осіб, у 82-му -182 особи, у 83-му - 266, у 84-му - 248, у 85-му - 210. В’язнів відповідними партіями перевозили кораблями до м. Кемь, а звідти потягом в урочище Сандормох, що в районі Медвєжегорська в Карелії.
Капітан Матвеев за участю помічника коменданта Алафера щоденно розстрілював 180-265 в’язнів. 10 листопада 1937 р. він рапортував заступнику начальника управління НКВС ЛО старшому майору держбезпеки Гаріну (подаємо в оригіналі):
“Доношу, что на основании предписания НАЧАЛЬНИКА УПРАВЛЕНИЯ НКВД ЛО - Комиссара Госбезопасности 1-го ранга тов. Заковского от 16-го октября 1937 года за № 189852 – приговор в отношении осужденных к В.М.Н. – согласно протоколов Особой Тройки УНКВДЛО за №№ 81, 82, 83, 84 и 85 всего на 1116 человек – мною приведен в исполнение на 1111 человек:
по прот. № 81, всего 209 чел., выпол. 208 чел. невыполн. 1 чел. Родионов Ф.И. умер в б-це, акт № 27 от 8/Х-37 г.
по прот. № 82, всего 182 чел., выполн. 180 чел. невыполн. 2 чел. Вишняк С.Д. направлен в Л-д, справка от 28/Х-37 г., Ликворник Е.Я. направлен в Одессу, справка от 28/Х-37 г.
по прот. № 83, всего 266 чел. выполн. 265 чел. невыполн. 1 чел. Зозуляк И.М. [Зозуляк Йосип Михайлович, науковець. Народився 1900 р. в Галичині. Колишній член КПЗУ і КП(б)У був направлений у Київ із Соловків у зв'язку з судом над письменником І.Д. Куликом] напр. в Киев, справка от 28/Х-37 г.
по прот. № 84, всего 249 чел. выполн. 248 чел. невыполн. 1 чел. Пероцкий Б.В. напр. в Киев, справка от 2/XI-37 г.
по прот. № 85, всего 210 чел. выполн. 210 чел. невыполн. – 0.
Общее количест. 1116 ч: выполн. 1111 чел. невыполн. 5 чел. ” [3].
Серед 1111 розстріляних було 190 українських інтелігентів високого рівня: письменники Мирослав Ірчан, Микола Куліш, Валер’ян Підмогильний, Григорій Піддубний, Валер’ян Поліщук, режисер Лесь Курбас. Між ними й уродженець с. Нижні Станівці Кіцманськош району Чернівецької області, відомий економіст, журналіст і науковець Семен Юрійович Гуцуляк. Його життя енкаведистська куля обірвала 3 листопада 1937 р. як члена повстанської і шпигунської організації УВО, який нібито “провадив” шпигунську роботу по лінії Держплану і по шпигунській роботі був зв’язаний з консульством Польщі [3, С. 37; Т. 2. - С. 52-53].
Та людські втрати України і Буковини Сандормохом не обмежилися. Там же, у районі Медвєжегорська, обірвалося життя лікаря-буковинця Михайла Дмитровича Панчика з Дорошівців [4], у Харкові був розстріляний у 1937 р. активний учасник революційного руху на Буковині, науковець Володимир Васильович Гаврилюк із Хрещатика [5], у Марийському концтаборі Кемеровської області обірвалося життя уродженця села Хлівище, чесного і мужнього борця за права буковинських українців у 1900-1934 роках, освітнього і громадського діяча, редактора газет “Воля народа” і ‘Тромада”, автора книги “Буковина в румунській неволі”, письменника-публіциста Сергія Івановича Канюка [6]. В Агульському психоневрологічному інтернаті Ірбейського району Красноярського краю був морально і фізично затероризований після відбуття дворазового, п’ятилітнього і чотирилітнього, тюремного ув’язнення визначний борець за волю України, колишній командир артилерійської батареї Української галицької армії, активний діяч комуністичного руху на Буковині, а потім працівник Комінтерну Семен Георгійович Галицький із Нової Жучки під Чернівцями [7].
У Харківській школі червоних старшин викладав українську і німецьку мови уродженець с. Карапчів Вижницького р-ну Олексій Назарович Іванчевський, який, будучи старшиною австрійської армії, 23 квітня 1915 р. в Перемишлі потрапив у російський полон, кілька років перебував у таборах для військовополонених, був мобілізований у Червону армію, воював на польському фронті. 19 березня 1921 р. призначений на посаду викладача української мови і літератури Харківської школи червоних старшин, де й працював до 2 серпня 1937 р., коли був арештований і звинувачений у злочинах за ст.ст. 54-6,54-8,54-9,54-10 ч. 1,54-11КК УРСР. Справу вів помічник начальника 3-го відділення 4-го відділу управління держбезпеки НКВС Харківської обл. молодший лейтенант держбезпеки Замков і уповноважений 3-го відділення особливого відділу УДБ НКВС Харківського військового округу Дроздов. Вони “встановили”, що О.Н. Іванчевський є учасником контрреволюційної української націоналістичної організації, агентом австрійської розвідки і учасником контрреволюційної диверсійної групи. 9 грудня 1937 р. Особлива трійка УНКВС Харківської обл. постановила Іванчевського Олексія Назаровича розстріляти, а його особисте майно конфіскувати. 11 січня 1938 р. смертний вирок було виконано. 20 років ці страшні звинувачення висіли над Іванчевським і його родиною. І тільки 9 липня 1957 р. Військовий трибунал Київського військового округу постанову Особливої трійки УНКВС Харківської обл. від 9 грудня 1937 р. стосовно О.Н. Іванчевського скасував і справу судочинством припинив за відсутністю складу злочину [8].
У Києві з 1919-го по 15 квітня 1933 р. періодично проживав уродженець села Мілієве нинішнього Вижницького р-ну, талановитий поет Дмитро Юрійович Загул. Він працював у радянських установах, у журналі “Глобус”, у редакції газети “Пролетарська правда”, в Українській академії наук. 26 лютого 1933 р. уповноважений Київського обласного відділу ДПУ УРСР Бренер “встановив”, що Д.Ю. Загул є членом контрреволюційної організації, до якої нібито входило 26 осіб, серед яких - Микола Марфієвич, Агата Турчинська, Борис Антоненко-Давидович, Михайло Баран, Василь Атаманюк, академік Студинський та інші. Цього ж дня Загула заарештували. 9 травня 1933 р. Судова трійка колегії ДПУ УРСР постановила ув’язнити Д.Ю. Загула в концтабори строком на 10 років.
У справі Загула є дві заяви від 20 липня 1935 р.: одна - в ЦК КП(б)У, друга - секретарю ЦК КП(б)У Постишеву, в яких він спростовує свої зізнання під час допиту. Ці заяви він писав з 2-го від ділення Бамлагу НКВС, що знаходилося на станції Урульга Забайкальської залізниці. Життя Дмитра Юрійовича обірвалося в 1944 р. на Колимі. Військовий трибунал Київського округу 9 серпня 1957 р. постанову Судової трійки колегії ДПУ УРСР від 9 травня 1933 р. відмінив і справу судочинством припинив за відсутністю складу злочину [9].
В 30-х роках в енкадебістські катівні й табори дуже часто потрапляли найбільш активні борці за радянську владу і навіть учасники громадянської війни. Зокрема, учасник Хотинського повстання 1919 р. Костянтин Юхимович Шинкаренко з Хотина, який певний час командував 1-м кавалерійським полком у бригаді Г.І. Котовського, потім воював у Середній Азії, охороняв у районі Кушки кордон СРСР, а з 1935 р. працював помічником начальника 12 відділу Розвідуправління РСЧА. 3 березня 1938 р. він був арештований і Особливою нарадою при НКВС СРСР засуджений до 8 років виправно-трудових таборів. Йому вдалося вціліти і в 1946 р. вийти з тюрми, але життя його назавжди було покалічене. Він втратив сім’ю. І доживав свої останні роки в Хотині без належної теплоти й уваги [10].
Через арешти, допити, тортури і тюрми пройшли і колишні прихильники соціалістичної ідеї. Василь Богданович Мороз із Хрещатика перед початком війни вийшов із радянської тюрми, повернувся в Київ, але восени 1942 р. був схоплений гестапо і розстріляний у Бабиному Яру. Вирватись із тюрми і певний час пожити на волі вдалося буковинському поету Миколі Івановичу Марфієвичу, борцям за волю України Філарету Івановичу Альботі-Савчуку, Василю Васильовичу Буцурі, Миколі Івановичу Скрипнику з Іванківців та деяким іншим буковинцям [11]. Але тисячі і тисячі з них були розстріляні, замордовані і знищені в тюрмах і концтаборах як вороги радянської влади, хоча насправді вони ними не були.
У могилах Биківні опинилося тіло визначного буковинського художника Миколи Івановича Івасюка 1865 р.н. із Заставни, який був арештований 18 вересня 1937 року управлінням держбезпеки НКВС УРСР Київської області. За постановою трійки при Київському облуправлінні НКВС УРСР 14 листопада 1937 року за ст.ст. 54-6, 54-8, 54-11 він був засуджений до вищої міри покарання і 25 листопада розстріляний. Працював Івасюк тоді художником у музеї українських діячів науки та мистецтва при Академії наук УРСР [12]. Тут же, в Биківнянських лісах, сплять вічним сном електромонтажник С. М. Варшавський та Т. К. Скрипник із Хотина, Карл Петрович Єгоров із Чернівців [13], Вольф Абрамович Штівельман та С. П. Свиноріз із с. Атаки Хотинського р-ну [13, С. 343, 413], В. П. Руснак, Іван Степанович Шляхта з Недобоївців [13, С. 349, 415] та інші. Всі вони були розстріляні в жовтні-грудні 1937 р. або за постановами “трійок”, або за наказами Єжова-Вишинського 1937 р. про масовий розстріл “ворогів народу” за “альбомними” списками.
В Одеській області до війни було арештовано 62 буковинці і бессарабці. Із них дванадцятьох після суду було звільнено, чотирнадцятьох, або кожного третього із засуджених, було розстріляно. Серед них бачимо імена Олени Григорівни Болтак 1891 р.н. з Єдинців [14], Прокопа Яковича Бордіяна 1892 р.н. з Коржеуц, Михайла Францовича Войтишина 1893 р.н., Кароліни Петрівни Данчесак 1884 р.н., Фрідріха Яковича Шваба 1893 р.н. [14], Миколи Йосиповича Почтарука 1892 р.н. з Чернівців [14, с. 108, 169, 589], Івана Михайловича Ільїна 1890 р.н. з Долинян [14, т.2, С. 152], Миколи та Семена Іллічів Кушпилів 1904 і 1892 р.н. із Селища, Григорія Прокоповича Савчука 1896 р.н. з Мамаївців [14, С. 228,306], Станіслава Антоновича Сидорова з Хотина [14, т.2, С. 163], Василя Степановича Фуркала 1892 р.н. з Клішківців. 17 осіб було засуджено від 7 до 20 років виправно-трудових таборів. Двоє з них, а саме Іван Іванович Гацький та Іван Осипович Сінкевич із Хотина, померли. Перший - у таборі, другий - у тюрмі [14, С. 482, 554].
Ми тут не будемо висвітлювати причин їхнього винищення. Скажемо тільки, що вони всі реабілітовані і визнані невинними.
Чи вижили в тюрмах, таборах і на спецпоселеннях інші жертви сталінських репресій із цієї групи, нам поки що невідомо.
У червні 1938 р. на Бутовському полігоні під Москвою були розстріляні Франк-Роман Львович Вольський 1891 р.н., Яків Олександрович Лупуляк 1890 р.н. з Чернівців та Іван Іванович Кушнір 1897 р.н. з Рукшина [15].
В “Книзі Пам’яті Томської області” опубліковано імена 10432 розстріляних і 99-ти померлих під час слідства. Серед них і чотири буковинці, чиє життя обірвалося тут у 1937 році. Це Михайло Іванович Боднар 1910 р.н. з Маршинців, Іван Іванович Манг із Радівців, Олександр Олександрович Серденчук 1887 р.н. із Чернівців та Степан Георгійович Українець 1898 р.н. з Бобівців [16].
А ще ж були розстріли у Вінниці, де також загинуло немало буковинців і бессарабців. 8 червня 1940 р. виїзна сесія Військового трибуналу Київського особливого округу в закритому судовому засіданні у Вінниці в складі головуючого - члена колегії ВТ KOBO військового юриста 3 рангу Гегечкорі і членів трибуналу - військового юриста Коваля і політрука Кондратюка при секретарі Гардашнику без участі військового прокурора і захисту розглянула справу по звинуваченню Чернявського Амвросія Івановича 1912 р.н., уродженця с. Шилівці Хотинського повіту Бессарабії, який проживав у с. Линники Сороцького повіту й працював бухгалтером німецького товариства “Соя”, і за ст. 54-в ч.1 КК УРСР засудила його до розстрілу без конфіскації майна, за відсутністю такого [17].
Чернявський - не єдиний бессарабець, який був розстріляний у Вінниці. Коли в липні 1943 р. Міжнародна комісія закордонних судово-медичних експертів обстежувала місця і жертви комуністичних злочинів, вона знайшла у Вінниці три ділянки масових поховань: ділянка І “Сад” мала 38, ділянка ІІ “Цвинтар” - близько 40 і ділянка ІІІ “Громадський парк” - близько 35 масових могил. Всього в цих могилах було поховано 9432 особи, з яких розпізнали тільки 679.
Німецький урядовий слідчий, президент сенату Ціглер, протоколіст Нойдгардт і перекладач Егон фон Багдер допитували багатьох потерпілих та їхніх родичів і заносили свідчення до протоколів. Житель Вінниці, працівник ринку Опанас Скрепка, який навесні 1938 р., щоб задовольнити свою цікавість, заліз на дерево і дивився, як криті брезентом вантажні машини заїжджали на ділянку і скидали у ями трупи, заявив 23 червня 1943 р. таке:
“Після вступу німецьких військ я, за наказом міського голови, розкопав кілька ям біля залізничної станції, неподалік від міської тюрми. Там було три ями, про які я вже тоді знав. В одній ямі ми знайшли тіла 60 цивільних, зв’язаних докупи по п’ять чи шість. У другій ямі також були виявлені тіла цивільних, розпізнані по одягу та документах, знайдених при них, як буковинці” [17, С. 142-143]. Отже, ще розстріляні буковинці, імен і кількості яких ми поки що не знаємо. Та навряд чи й дізнаємось уже коли-небудь.
Цих жертв Буковина зазнала ще до встановлення радянської влади. А скільки загинуло в таборах НКВС буковинців, що прагнули знайти в СРСР щасливе і заможне життя? Ті, що тікали з Румунії в Країну Рад, гинули то на кордоні, то в тюрмах і концтаборах. Багатьох в зв’язку з цим можуть зацікавити цифри, які свідчать про фізичне винищення перебіжчиків у Радянський Союз як шпигунів, диверсантів і терористів. Зокрема, в 1939-1941 рр. їх було розстріляно 1745 чоловік: у 1939 р. - 385,1940-му - 841, 1941-му - 519 осіб [18]. Довести енкаведистам у ті роки, що ти не агент німецько-фашистських чи якихось інших спецорганів, було надзвичайно важко. Тому сьогодні ми не знаходимо ніяких слідів багатьох наших краян, яких змела у безвість залізна сталінська мітла.
Як це відбувалося, розповідав у 1953 році голова президії Чернівецької колегії адвокатів Микола Акимович Табачний, який з квітня 1937 р. по червень 1938 р. перебував на посаді прокурора по спецсправах Прокуратури УРСР Багато ночей він був присутнім при розстрілах у Лук’янівській тюрмі. А кожної ночі там розстрілювали по 100-150 в’язнів. За його словами, людину-смертника піднімали ліфтом із підвалу в кімнату для розстрілів. Він як прокурор з’ясовував, чи це справді та людина, яка підлягає знищенню. Після цього смертника повертали обличчям до стіни, ставили на коліна, нахиляли голову вниз і комендант в’язниці (це був Воробйов М.І.; Воробйов Микола Ілліч - комендант УНКВС по Київській обл. (з 1937 р.). Наказом НКВС УРСР № 129 / лс 12.03.42 р. вилучений зі списків особового складу як такий, що пропав безвісти під час Великої Вітчизняної війни) стріляв у потилицю. Тільки в 1937-1938 рр. із числа жителів м. Києва і Київської області, до якої входили деякі райони нинішніх Черкаської, Житомирської та Чернігівської областей, було розстріляно за так звану контрреволюційну діяльність 6500 осіб. Всього ж могили Биківні поглинули понад 10300 мучеників [18, С. 56-57, 60-63, 81].
Ідея світового панування не давала спокою Сталіну. У цій справі він знайшов надійного партнера - фюрера Німеччини Адольфа Гітлера, з яким у серпні 1939 р. уклав кілька угод про розподіл сфер впливу в Центральній Європі. На виконання цих домовленостей Радянський Союз підтримав напад фашистської Німеччини на Польщу 1 вересня 1939 р., вдаривши 17 вересня у тил польським військам зі сходу.
14 і 16 червня 1940 р. Радянський уряд виступив із надуманою заявою про грубе порушення Естонією, Латвією та Литвою договору про взаємодопомогу між ними і СРСР. 17 червня з’єднання Червоної армії окупували ці суверенні країни і протягом п’яти днів скинули існуючі там “буржуазні уряди” і встановили прорадянські “народні”, які проголосили встановлення у цих республіках радянської влади.
28 червня 1940 року в результаті попередніх домовленостей між урядами СРСР та Румунії Червона армія вступила в Північну Буковину та Бессарабію. На цих територіях теж була встановлена радянська влада. Зауважимо, що буковинцівs, як і бессарабців, латишів, латвійців та естонців, ніхто не питав: хочуть вони входити до Радянського Союзу чи ні? Все вирішувала воля Сталіна.
Встановлення на цих теренах радянської влади проходило брутальним, грабіжницьким способом. Націоналізація землі, фабрик, заводів, майстерень, домоволодінь проводилась без викупів і компенсацій. Тут повністю був застосований ленінський лозунг експропріації експропріаторів.
Планка визначення експропріаторів опускалася дуже низько. Досить було мати 4-5 гектарів землі, коня й дві корови, як тебе заносили в чорний список куркулів і ти підлягав виселенню у віддалені райони СРСР.
Оскільки перед партійними і державними органами було поставлене завдання протягом року провести колективізацію селянства, тому заможних селян, а то й міцних середняків почали душити натуральними податками. Тих, хто їх не сплачував, судили і вивозили в табори ГУЛАГу НКВС, а майно конфісковували.
Радість визволення з-під гніту іноземних окупантів померкла. Румунія не мала Сибіру й Колими, Далекого Сходу і Казахських степів, тайги й тундри, Чукотки й Карелії. Та й румунські закони були набагато м’якші від радянських. До встановлення фашистської диктатури тут дозволялася діяльність політичних партій, окрім комуністичної. До березня 1938 р. вільно функціонували національні, студентські, спортивні, молодіжні та жіночі товариства.
Румунська сигуранца (політична поліція) теж мала свою агентуру, користувалася її послугами. Але кожна інформація детально перевірялась. У судових процесах обов’язково брали участь адвокати, які були по-справжньому незалежними і не боялися, що після виступу на процесі їх арештують і розстріляють.
Примарями міст і сіл в Румунії обирали справді найбільш авторитетних громадян, яким довіряли. Кожна партія висувала свого кандидата і вела за нього агітацію, не оглядаючись на позицію сигуранци, жандармерії чи поліції, лиш би діялось усе в рамках закону і конституції.
Після встановлення радянської влади всі ці люди, незважаючи на те, коли вони були примарями, коли входили до якоїсь політичної партії, піддавалися арештам та ізоляції. Переважна більшість з них загинула, повмирала в радянських таборах і тюрмах, які поглинули і позбавили життя багатьох буковинців і бессарабців.
Усіх, хто піддався політичним репресіям, кого судили “народні” суди і військові трибунали, особливі наради при НКВС та НКДБ, “двійки” і “трійки”, хто перебував у радянських тюрмах, виправно-трудових таборах НКВС та на спецпоселенні і там загинув, ми заносимо до серії науково-документальних книг “Реабілітовані історією”, одну з яких Ви тримаєте в руках. Однак на деяких питаннях цього жорстокого процесу ми все ж таки зупинимось.
Те, що творили НКВС і НКДБ в Україні в 1920-1940 роках, не могло залишитися в таємниці. Прихід німців в Україну в 1941 р. розкрив злочинні діяння НКВС та НКДБ. Окупанти наткнулися на гори трупів у в’язницях Львова, Станіслава, Луцька, Рівного, Чорткова, Вінниці та інших великих і малих міст України. Це були жертви злочинного рішення наркома державної безпеки СРСР В. Н. Меркулова, наркома державної безпеки УРСР П.Я. Мешика, прокурора республіки, начальників обласних управлінь НКВС-НКДБ та обласних прокурорів.
Немає сумніву, що це рішення наркомів держбезпеки було погоджене з генсеком ЦК ВКП(б) Иосифом Сталіним та членами політбюро, а на місцях - з секретарями ЦК КП(б)У, обкомів, міськкомів та райкомів партії. Отже, за всі ці злочинні вбивства несла відповідальність ВКП(б)-КПРС.
Сьогодні ми вже знаємо, що у Львові було розстріляно 3161 особу, у Києві - 524, в Тернополі - 444, в Чорткові - 768, у Чернівцях і Хотині - 224. Всі вони були, за визначенням наркома державної безпеки СРСР Меркулова, “ворогами народу” [19].
Це він, Меркулов, 23 червня 1941 року під грифом “Совершенно секретно” надіслав в усі столиці союзних республік європейської частини СРСР наркомам державної безпеки Мешику (Київ), Цанаві (Мінськ), Шустіну (Рига), Кумму (Таллін) і Баскакову (Петрозаводськ), в Мурманськ і Ленінград - начальникам обласних управлінь державної безпеки Ручкіну та Купріну вказівку за № 2445/М, в якій говорилось (подаємо в оригіналі):
“Предлагаю Вам:
Проработать вопрос о вывозе подавляющего числа арестованных, числящихся за НКГБ, НКВД, судам и прокуратурой.
Сообщите общее количество имеющихся у Вас арестованных, с указанием — сколько, за какими органами числится и какое количество арестованных, по Вашему, следует вывезти.
Арестованные будут вывезены в центральные и восточные районы СССР.
Учтите, что вместе с арестованными будет направлено некоторое количество Ваших работников для ведения следствия по делам арестованных по новому месту их нахождения.
Примите меры к отбору из числа архивных дел наиболее важных, которые также должны быть Вами направлены в Москву, в адрес 1-го спец, отдела НКВД СССР.
Рассмотрите дела на всех имеющихсяуВас арестованных органами НКГБ и составьте списки на тех, которых Вы считаете целесообразным расстрелять (виділення наше.- І.Ф., В.П.). В списках укажите имя, отчество, фамилию, год рождения, последнюю должность или место работы перед арестом, а также краткое содержание обвинения, с указанием сознался ли арестованный.
Указанные списки вышлите не позднее 23 июля ” [19, С. 192].
Тут доречно навести красномовні рядки зі звіту організаторів і виконавців цієї кривавої оргії. Заступник начальника політвідділу Тюремного управління НКВС УРСР лейтенант державної безпеки Лазаренко, який 25 червня прибув у Чернівці для організації евакуації тюрем міст Хотина, Сторожинця і Чернівців, 9 липня 1941 р., доповідаючи начальнику цього управління капітану держбезпеки Філіппову, писав (подаємо в оригіналі):
“Все осужденные к ВМН расстреляны так же в Черновцах. Так же расстреляны осужден[ные] и следст[венные] по контрреволюционным статьям, больные, которые находились к моменту эвакуации в тюремной больнице, один немецкий летчик и два привезенных раненных при побеге. Все расстреляны по указанию УНКДБ области ” [20].
Зауважимо, що обласне управління в той час очолював капітан державної безпеки Трубников.
Подібні “бойові” рапорти йшли в Київ і з інших областей України. А Київ оперативно інформував про це Москву.
А цим страшним тюремним розстрілам передували не менш страшні депортації цивільного населення, дуже жорстокі судові рішення за запізнення на роботу, за несплату податків та невиконання поставок державі хліба, м’яса, молока, яєць, за порушення кордону, за приналежність до буржуазних партій, за участь у спортивних, студентських та інших національно-культурних товариствах, жіночих громадах; за те, що самі себе забезпечували продуктами харчування, добре обробляли землю і мали міцне селянське господарство, а ще й тримали на своїх плечах державу. Все це були або “вороги народу”, або ж “неблагонадійні чи антирадянські елементи”, яких належало засудити і вислати у віддалені райони СРСР, викинути там у тайгу чи в тундру, в голі казахські чи приуральські степи і хай як хочуть, так і виживають.
Жертвами сталінського терору ставали й ті громадяни, що, будучи відірваними від сімей і родичів, прагнули з’єднатися з ними. Так, Кирилюк Георгій Тодорович, 1921 р.н., Василовський Іларій Миколайович, 1921 р.н., Войцик Стефан Иоганнович, 1920 р.н. - із Сторожинця, Костинян Флорій Петрович, 1921 р.н. із с. Иорданешти, нині с. Підлісне Глибоцького р-ну і Костинян Іона Василівна, 1911 р.н. із Ропчі були на роботі в Румунії. 9 вересня 1940 р. повертались додому, були затримані на кордоні й відправлені у радянські концтабори. Особлива нарада при НКВС СРСР своїм рішенням від 16 червня 1943 р. ув’язнила їх на 5 років у виправно-трудові табори НКВС. Войцик С.И. і Василовський І.М. померли під час слідства у Марийській тюрмі № 2 Кемеровської обл. відповідно 6 серпня і 14 листопада 1942 р. Всі інші, відбувши свої строки в таборах Норильська, 17 лютого 1946 р. були випущені на волю. Таких жертв не перелічити. Сидор Йосип Теодорович, 1901 р.н., чернівчанин, завідуючий кладовищем тресту зеленого будівництва Чернівецького міського комунального dідділу був безпідставно звинувачений у приналежності до ОУН і безвинно розстріляний у Чернівцях 28 червня 1941 р. [21].
23 травня 1941 р. в Чернівцях відбулася перша масова депортація сімей так званих “зрадників батьківщини”, в основному тих громадян, члени сімей котрих хотіли з’єднатися зі своїми родичами в Румунії і пробували нелегально перейти кордон, оскільки легально вирішити цю справу не вдавалося.
За це правопорушення було схоплено 181 сім’ю - 516 осіб, серед яких 210 неповнолітніх дітей. Їх повантажили у товарні вагони й повезли на схід [22]. 78 сімей, які налічували 126 осіб (серед них 99 дітей), відправили в Комі АРСР; 84 сім’ї (146 осіб, серед них 90 дітей) - в Красноярський край; 19 сімей (34 особи, серед них 26 дітей) - в Кіровську область. В операції взяло участь 362 працівники оперативного й рядового складу і 362 партійні та радянські працівники. Всього 724 особи [23].
Виселенці були із 5 районів. Найбільше - із Садгірського району - 128 сімей, дорослих - 194 особи, з Чернівецького - 15 сімей, дорослих - 71 особа, з Глибоцького - 11 сімей, 29 дорослих, з Герцаївського - 5 сімей, 7 дорослих, зі Сторожинецького - 2 сім’ї, дорослих 5 осіб [23].
Вантажили їх в ешелони в Садгорі, Тереблече і Чернівцях на малій станції. За відправку вагонів зі спецпоселенцями відповідав начальник тюремного відділення обласного управління НКВС лейтенант держбезпеки Мороз [23].
Операцію проводили: в Чернівецькому районі - помічник начальника 1-го спецвідділу лейтенант державної безпеки Король; в Садгірсьюму - начальник кримінального розшуку молодший лейтенант міліції Саленко; в Глибоцькому - начальник 2-го відділення 1-го спецвідділу молодший лейтенант держбезпеки Дугін; в Сторожинецьшму - старший інспектор сержант держбезпеки Козак; в Герцаївському районі - начальник відділу боротьби з розкраданням соціалістичної власності сержант міліції Шумейко [23].
Операція, як говорилося в інформації, пройшла успішно [23].
Друга масова депортація відбулася 13 червня 1941 року. За 8 днів до війни. Вона охопила всі райони області. Близько 8 тисяч буковинців були посаджені у вагони і відправлені в Тюменську та Актюбінську області. Багато з них - особливо бабусь і дідусів, а також маленьких дітей - померло в дорозі, а ще більше - на місцях спецпоселень. Наприклад, із дев’яти спецпоселенців родини Іллі Шови із села Верхні Синівці Глибоцького району додому повернулося тільки троє [24].
Сім’ю Івана Дмитровича Молдавана 1893 р.н. із с. Крутеньки Хотинського району виселили в червні 1941 р. на спецпоселення в Тобольський район Тюменської області за те, що господар нібито належав до партії кузистів. У складі сім’ї була дружина Єлизавета Степанівна 1893 р.н., діти - Степан, Серафима - 1929 р.н. і Софія - 1933 р.н. Із п’яти членів сім’ї вижило тільки двоє. Батько помер у 1942-му, мати - в 1943-му, Степан - в 1945 р. [25].
Сім’я Іллі Івановича Ніколаєску 1898 р.н. із с. Широка Поляна Глибоцького району в складі 8 осіб цього ж місяця була вислана на спецпоселення в Новоросійський район Актюбінської області Казахстану. Із усіх членів сім’ї звільнилася із спецпоселення в 1946 р. лише Ревека. Батько ж, мати і п’ятеро дітей померли там від голоду та хвороб у 1942-1946 рр. [26].
Сім’ю Марії Михайлівни Жук 1912 р.н. із с. Довжок Новоселицького району вислали на спецпоселення в Надимський район Тюменської області за те, що її чолові к Павло Андрійович Жук 1908 р.н. нібито був членом партії кузистів. Із чотирьох членів сім’ї уціліла лише Марія Михайлівна. Свекруха Олександра Семенівна 1891 р.н., син Леонід 1934 р.н. і чоловік померли на спецпоселенні [27]. Таких прикладів можна наводити багато.
Третя масова депортація з Буковини відбувалася уже в страшний воєнний час, коли над колонами в’язнів, яких вели пішки і везли ешелонами в Сибір, літали німецькі “юнкерси” і “мессершмідти”, обстрілювали й бомбили їх, гадаючи, що то мобілізовані в Червону армію.
Варто зазначити, що на 10 червня 1941 р. тюрми України були переповнені в’язнями. У камерах Чернівецької тюрми № 1 терпіли муки 1679 в’язнів при ліміті 700, у тюрмі № 2 - 439 при ліміті 160, у Хотині, правда, лише 109 при ліміті 100 і в Сторожинці 83 при ліміті 80 [28]. Та після 13 червня, а особливо після 22-го, кількість в’язнів у цих тюрмах значно зросла. Щоденні інформації виконуючого обов’язки начальника обласного управління НКВС капітана держбезпеки Шашкова обкому партії засвідчують, що людолови ні на хвилину не припиняли своєї винищувальної діяльності. 27 червня, наприклад, було арештовано 70 громадян, 28-го - 75, 29-го - 112. В ніч з 29 на 30 червня за грати потрапила 21 особа. Всього за дев’ять днів війни - з 22 по 30 червня 1941 р. - в області було арештовано 553 особи. Серед них енкаведисти нарахували шпигунів - 71, оунівців - 100, пораженців - 79, антирадянського елементу - 77, членів антирадянських партій - 71 і т. д. [29]. Їхня доля невідома.
Після 30 червня інформації про арешти в обласний комітет партії не надходили. Було не до них. Підійшла пора евакуйовувати і розстрілювати в’язнів, яких назбиралося у тюрмах області понад 3000. На другий день після початку війни, тобто 23 червня, в Москві було складено план евакуації тюрем із Західної України. З Чернівецької області планувалось вивезти 2234 в’язні [30]. Та за вісім днів червня кількість в’язнів значно зросла, тому 28 червня - 3 липня з тюрем області було евакуйовано 3032 в’язні, але до місця призначення на 5 лютого 1942 р. прибуло 2048. Решта померла чи “загубилась” у дорозі [31]. Де саме? Документи конкретно про Чернівецьку область не говорять. По Україні ж, в 63-х тюрмах якої на 10 червня перебувало 72768 в’язнів при ліміті 30753, при евакуації було втрачено 17873 в’язні, з яких 3536 залишено в тюрмах, 4568 звільнено, 155 вдалося втекти від конвою, 9032 розстріляні в тюрмах і в дорозі, 312 померло на етапі, а 270 звільнено патріотами [32]. Тут варто зауважити, що документ, який складався 22 січня 1942 р., не зовсім точно відбивав справжній стан справ. За нашими даними, які ґрунтуються на попередніх інформаціях прямих учасників розстрілів у тюрмах та повідомлень “Українських щоденних вістей”, видно, що у в’язницях України було розстріляно не 8789 в’язнів, а значно більше - 11235 осіб [33].
28 червня 1941 р. із Чернівецької тюрми № 1 і Сторожинецької № 4 було етаповано в Нижню Туру Свердловської області 1405 в’язнів, які по дорозі були переадресовані в табір Сосьва. Прибули вони туди 30 липня 1941 р. У зв’язку з тим, що залізниця не могла забезпечити потреби обласного управління НКВС у вагонах, із тюрем № 1 і № 2 м. Чернівці було етаповано пішки 877 осіб, з яких через Харків пройшло лише 214 в’язнів [34]. Інші повтікали або загинули під час нальотів ворожої авіації.
Із тюрми № 3, що знаходилася в Хотині, було евакуйовано спочатку в Кам’янець-Подільську в’язницю 223 особи. Потім їх разом з кам’янець-подільськими в’язнями в кількості 532 особи 2 липня відправили через Харків у Магнітогорськ. З липня із цієї ж в’язниці пішки евакуйовано ще 492 в’язні, з яких до Харкова 5 серпня дійшло лише 189 осіб, яких теж направили у Магнітогорськ [34, С. 269-270].
З решти 303 в’язнів цієї відправки 244 були звільнені, 22-х передали в Дніпропетровську тюрму, 3-у Харківську, померло в дорозі - 8 осіб, убито під час бомбардування - 20, при спробі втекти - 5, утік - 1 [34, С. 269-270].
Чимало з тих, що відправлялися з тюрем пішки, потрапили під бомбардування ворожої авіації, втекли з колони, повернулися додому і розповіли про все те, що їм довелося пережити в тюрмах і в поході.
Отже, радянська влада, НКВС і НКДБ лишили про себе на Буковині й Хотинщині, як і по всій Західній Україні, непривабливі спогади, особливо у тих, чиї сім’ї були знищені або зруйновані, хто тим чи іншим чином постраждав від жорстоких, безпідставних репресій.
Радянська каральна система, як відомо, була найжорстокіша в світі. Засуджуючи людей за політичну, економічну чи господарську діяльність, визначаючи “злочинцям” великі терміни покарання, вона ставила перед собою завдання якомога швидше знищити цих людей. Хто не потрапляв прямо під розстріл, того могли заморити голодом, знищити хворобами протягом кількох місяців або року-двох перебування в тюрмі.
Цікаво, що в шаленстві людиновинищення органи НКВС не шкодували навіть симпатиків СРСР. Вони їх ставили в один ряд з так званими “зрадниками батьківщини”. 29 грудня 1939 р. із с. Ставчани, нині Кіцманського району, на дільниці Чортківського прикордонного загону із Румунії у Радянський Союз, “країну свободи і братерства народів”, з метою знайти краще життя і добру роботу перейшло 16 чоловік віком 20-34 років. І відразу ж були арештовані радянськими прикордонниками. 31 грудня помічник начальника відділення прикордонного загону НКВС молодший лейтенант Шиманчук написав постанову про затримання, в якій звинуватив усіх перебіжчиків у злочині, передбаченому ст. 80 КК УРСР - порушення кордону, і провів попереднє слідство. Справу було направлено на розгляд Особливої наради при наркомі внутрішніх справ СРСР, яка 20 червня 1940 р. (прот. № 41) на підставі ст. 80 КК УРСР засудила Миколу Олексійовича Ткачука 1905 р.н. та Івана Партемовича Мачушака 1913 р.н. до 5 років виправно-трудових таборів, а всіх інших: Мар’янчука Миколу Георгійовича 1910 р.н., Гаврилюка Івана Онуфрійовича 1911 р.н., Федоряка Василя Петровича 1913 р.н., Кравчука Івана Григоровича 1918 р.н., Сухолотюка Василя Дмитровича 1913 р.н., Сухолотського Миколу Яковича 1909 р.н., Курилюка Тодора Георгійовича 1918 р.н., Кравчука Матвія Григоровича 1922 р.н., Тодоровича Василя Онуфрійовича 1913 р.н., Кравчука Василя Григоровича 1919 р.н., Ткачука Степана Олексійовича 1911 р.н., Гешка Василя Степановича 1909 р.н., Клевчука Онуфрія Васильовича 1913 р.н. та Клевчука Івана Олексійовича 1910 р.н. - до 3-х років виправно-трудових таборів.
Із 16 ставчанців, гарячих симпатиків СРСР, лише 6 - Федоряк В.П., Сухолотський М.Я., Курилюк Т.Г., Кравчук М.Г., Ткачук С.О. та Клевчук О.В., відбувши подвійний строк, по 6 років замість 3-х, ледь живі вийшли в квітні-листопаді 1946 р. на волю і повернулися в рідні краї. Всі інші повмирали в таборах від голоду, хвороб і знущання табірного начальства: Тодорович В.О. - 6, а Сухолотюк В.Д. - 7 серпня, Гаврилюк І.О. - 15 вересня, Клевчук І.О. - 8 жовтня, Ткачук М.О. - 25 листопада, Мачушак І.П. - 13 грудня 1940 р., Мар’янчук М.Г. - 10 лютого, Гешко В.С. - 25 квітня 1941 р., Кравчук В.Г. - 11 вересня 1942 р. в Печорлазі, а Кравчук І.Г. -23 лютого 1943 р. в Сєвжелдорлазі [35].
В американських тюрмах адміністрація піклується про те, щоб в’язні, відбуваючи покарання, були нагодовані і здорові. В радянських же навпаки: все робилося, аби в’язні вимерли якомога швидше. За вимерлих в’язнів табірне начальство відповідальності не несло, а пайки померлих могло використовувати для своїх потреб.
Чи не найстрашнішими “морилками” були тюрми м. Сєвєроуральська Свердловської області, Нижньої Тури, Сосьви, багатьох виправно-трудових таборів, де люди гинули, день-у-день. Ось кілька прикладів. В Сєвєроуральському таборі 18 травня 1942 р. помер Гучнекер Моріц Якубович 1891 р.н., діяч комуністичного руху на Буковині, який 23 січня 1941 р. поспішав з Бухареста на Буковину, щоб взяти активну участь у будівництві соціалізму. В квадраті 94-62 Путильського району він був затриманий бійцями 97-го прикордонного загону. За ст. 80 КК УРСР Особливою нарадою при НКВС СРСР засуджений до 3 років позбавлення волі [36].
Тут же обірвалося життя Іванчука Миколи Танасовича 1902 р.н. із с. Слобода-Банилів Вижницького району. В травні 1944 р. він був призваний у Червону армію. Завезли його в Красноярськ у 35-й навчальний стрілецький полк 27-ї навчальної стрілецької дивізії. 5 вересня 1944 р. полковий відділ контррозвідки “Смерш” арештував його нібито за активну участь в ОУН у період румунської окупації. Його кинули в тюрму № 1 м. Красноярська. Як там його допитували можна судить з того, що 9 березня 1945 р., не дочекавшись суду, він помер у тюремній лікарні. Постановою відділу контррозвідки “Смерш” 27-ї навчальної стрілецької дивізії від 12 березня 1945 р. слідчу справу було припинено в зв’язку зі смертю обвинуваченого [37].
Скринчу Костянтин Олександрович 1905 р.н. із с. Горбова Герцаївського району служив у 37-му піхотному полку румунської армії. 6 травня 1941 р., залишивши Бухарест, він рушив у рідне село. В районі села Проботешти, неподалік державного кордону, був затриманий радянськими прикордонниками. Слідство, яке почалося в Чернівцях, так і не закінчилось. Перебуваючи в Сєвєроуральському таборі Свердловської області, він 25 жовтня 1941 р. помер від виснаження. Слідча група управління НКВС Сверддовської області 10 червня 1943 р. припинила слідчу справу в зв’язку зі смертю порушника державного кордону [38].
Гавриш Іван Миколайович 1914 р.н. із с. Банилів тодішнього Вашковецького повіту був арештований 17 червня 1941 р. Вашковецьким райвідділом НКДБ за активну участь в ОУН. Оскільки через 4 дні почалася війна, арештованого вивезли в Сєвєроуральський табір НКВС, де він 6 листопада помер нібито від ентероколіту. Справа була припинена в зв’язку зі смертю арештованого [39].
Пацей Микола Олексійович 1917 р.н. із с. Яблуниця Путильського р-ну. Лісоруб. 29 січня 1941 р. повертався з Бухареста в рідне село. У квадраті 94-64 на території Путильського р-ну був затриманий радянськими прикордонниками і направлений у цей же злополучний Сєвєроуральський табір, де 7 січня 1942 р. помер [40].
У 1944-1948 рр. депортації продовжувались, хоча і не в таких великих масштабах, як в 1941 р. Зокрема, в 1944 р. було депортовано 77 сімей загальною кількістю 247 осіб; в 1945 р. - 311 сімей - 797 осіб; в 1946 р. - 212 сімей - 461 особа; в 1947 - 1948 рр. - 613 сімей - 1627 осіб. Всього - 1213 сімей – 3132 особи. Скажемо, що всього за уточненими даними в тюрмах і таборах, на спецпоселеннях, від катувань на допитах, від голоду, холоду і хвороб померло 3686 жителів Чернівецької області [підрахунки авторів публікації].
Зробимо деякі висновки:
1. Політичний терор, що панував у Радянському Союзі, від самих своїх початків був жорстоким і нещадним. Винищення людей було поставлено на конвеєр. Взявши з часів Паризької комуни визначення «ворог народу», радянська влада та її органи тулили його до кого тільки хотіли. А начепивши цей ярлик, «оформляли» справи на людей по двох найважливіших категоріях - 1-й і 2-й. До першої зараховували тих, кого прирікали на розстріл, до другої - тих, кого кидали у виправно-трудові табори на 10 років.
2. Свого апогею політичний терор в СРСР досяг у 1937-1938 роках, коли НКВД очолював нарком Микола Єжов. Під гостру косу його оперативних наказів № 0485, № 0486 потрапило немало буковинців і бессарабців, які на той час перебували в Радянському Союзі.
3. Радянська влада на Буковині і в Бессарабії була встановлена уже після розстрілу Єжова (4.02.1940 р.), його окремих поплічників та ставлеників, але вона виявилась не менш жорстокою, ніж була до 1940 року. Вся методологія і практика масового людиновинищення була повністю перенесена в новоутворену Чернівецьку область. Радянська влада продемонструвала на Буковині і в Бессарабії, як і по всій Західній Україні таку нещадну жорстокість, якої громадяни цих територій не знали за всю свою історію.
4. Радянська влада, очолювана ВКП(б), не знала пощади до заможних прошарків населення. Вона націоналізувала промислові, транспортні, будівельні підприємства, магазини, банки, будинкові і земельні володіння, позбавляла людей маєтностей, засобів до життя і, якщо вони не встигали емігрувати, кидала їх в тюрми і концтабори, або ж вивозила на спецпоселення у віддалені краї СРСР.
5. Своїми репресивними діями, розграбуванням заможних верств населення влада штовхала громадян області в прірву економічних та соціальних злигоднів і жебрацтва. З магазинів зникали продукти харчування, одяг, взуття. Люди не знали, куди подітися від цього лиха. Одні, порушуючи кордон, намагались втекти в Румунію. Інші, змінюючи свідоцтва про народження і паспорти та прізвища, записувались німцями і намагались виїхати до Німеччини.
6. ОУН, яка з встановленням радянської влади на деякий час загальмувала свою діяльність, очікуючи, що буде далі, уже в серпні-вересні 1940 року дала команду своїм осередкам готуватися до збройної боротьби.
7. Радянська влада за рік свого господарювання в області показала, що вона нездатна забезпечити населенню належний добробут. Навпаки, вона прийшла на Буковину і в Бессарабію, щоб пограбувати населення цих територій, посіяти серед нього страх і ненависть до себе, штовхнути найбільш гордих і нетерплячих на збройну боротьбу.
8. В результаті цієї боротьби, про яку ми детальніше скажемо у наступному розділі, тисячі кращих синів і дочок українського народу потрапили в табори і тюрми НКВС, де їх морили і нищили нещадно і безкарно. Ніхто за винищення цих людей, які, до речі, в 1989 р. реабілітовані за відсутністю у їхніх діях складу злочину, не був покараний. У прокурорських висновках не зроблено навіть натяку на те, що когось за це жорстоке людиновинищення треба притягти до кримінальної відповідальності. Все списали на Сталіна, Берію, Абакумова, Круглова та інших верховодів. Звичайно, вони винні в першу чергу, але не менш винні й ті, хто керував таборами, тюрмами, хто безпосередньо катував, мучив і винищував людей.
Джерела:
1. Бесспорные свидетельства. Сталинские расстрельные списки // 30 октября. - 2002. - № 21. - С. 1-5 ; Из выступлений на презентации компакт-диска “Сталинские расстрельные списки”. - Там же.
2. Гульбинский Н. Убийство по списку. Обнародованы секретные материалы из Архива Президента РФ, проливающие дополнительный свет на тайную историю сталинских преступлений // Еврейские вести.-2002. - Май. - №9-10 (245-246). - С. 11.
3. Остання адреса. До 60-річчя соловецької трагедії. У 3 т. Упорядники Кулаковсышй П, Смірнов Г., Шаповал Ю. - К.: Сфера, 1997. - Т. 1. - С. 32.
4. ГДА СБУ в Одеській області. - Спр. 14542. - Арк. 86.
5. ГДА СБУ, Харків. - Спр. 45193. - Арк. 33.
6. ГДА СБУ, Харків. - Спр. 213299. - Арк. 71.
7. Центральный архив Федеральной службы безопасности России (дальше - ЦАФСБР). - Д. Р-28899.
8. ГДА СБУ, Харків. - Спр. 53569. - Арк. 1-122.
9. Центральний державний архів громадських об’єднань України (далі - ЦДАГОУ). - Ф. 263. - Оп. 1. - Спр. 43063. - Арк. 1-128.
10. ЦА ФСБР. - Д. Р-5053. - С. 2-115.
11. ГДА СБУ, Харків. - Спр. 250167 ФП; ЦДАГОУ. - Ф. 263. - Оп. 1. - Спр. 46046; ГДА СБУ, Харків. - Спр. 8716, 5375 ФП; ГДА СБУ, Чернівці. - Спр. П-4556.
12. Лисенко М. Биківня: злочин без каяття. - Бровари: Криниця, 1996. - С. 69; ЦДАГОУ. - Ф. 263 СБУ. Оп. 1. Спр. 58204 ФП. - Арк. 43-47.
13. Роженко М. Сосни Биківні свідчать: злочин проти людства. Книга друга. - К.: Український центр духовної культури, 2001. - С. 88, 160, 349, 357.
14. Одесский мартиролог. - Одесса: ОКФА, 1997. - Т. 1. - С. 67.
15. Бутовский полигон. Книга памяти жертв политических репрессий. - М., 1997-2000. - Выпуски 1-4.
16. Книга Памяти Томской области. - Томск, 1991-1994.
17. Вінниця: злочин без кари. Документа, свідчення. - К.: Воскресіння, 1994. - С. 21-22.
18. Пам’ять Биківні. Документа і матеріали. Упорядник Бажан О.Г. - К.: Рідний край, 2000.-С. 60-61,88.
19. Розстріляні на початку війни. Документа свідчать //3 архівів ВУЧК, ГПУ, НКВД, КГБ. - 1994. - № 1.- С. 191.
20. Доповідна записка заступника начальника політвідділу тюремного управління НКВС УРСР начальникові цього управління про евакуацію тюрем міст Хотина, Сторожинця і Чернівців. 9 липня 1945 р. //Романів О., Федущак І. Західноукраїнська трагедія 1941. - Львів - Нью-Йорк, 2002. - С. 363-364.
21. ДАЧО. - Ф. Р-2838. - Спр. 112; ДА СБУ ЧО. - Спр. Р-1486.
22. ДАЧО. - Ф. Р-2838. - Спр. 112.
23. ДАЧО. - Ф. 1. - Оп. 8. - Спр. 11-а. - Арк. 19-20.
24. Шова В. Кровавый путь. Воспоминания спецпоселенца. - Черновцы: Областное отделение поисково-издательского агентства “Книга Памяти Украины”, 2000. - 68 с.
25. Державний архів Міністерства внутрішніх справ у Чернівецькій області (далі - ДА МВС ЧО). - Спр. Р-419.
26. ДА МВС ЧО. - Спр. Р-420.
27. ДА МВС ЧО. - Спр. ФО-2169.
28. Дислокация, лимит и наполнение тюрем Украинской ССР на 10 июня 1941 года// Государственный архив Российской Федерации (далее - ГАРФ). - Ф. 9413. - Oп. 1. - Ед. хр. 6. -С. 185-189.
29. ДАЧО, - Ф. 1. - Oп. 1. - Спр. 138.-Арк. 12-16,23.
30. План эвакуации заключенных, содержащихся в тюрьмах западной области НКВД/НКГБ УССР // Романів О., Федущак І. Західноукраїнська трагедія 1941. - Львів - Нью-Йорк, 2002. - С. 343.
31. Підрахунки авторів на підставі відомості вибуття і руху ешелонів по тюрмах УРСР на 5 лютого 1942 р. // Романів О., Федущак І. Західноукраїнська трагедія 1941. - Львів - Нью-Йорк, 2002. - С. 389-396.
32. Довідка заступника начальника 1 відділу тюремного управління НКВС СРСР про кількість ув’язнених, що вибули в ході евакуації від 22 січня 1942 р. // Романів О., Федущак І. Західноукраїнська трагедія 1941. - Львів - Нью-Йорк, 2002. - С. 387-388.
33. Підрахунки авторів на підставі повідомлень, які надходили в тюремне управління НКВС УРСР із західних областей України в дні евакуації тюрем.
34. Білас І. Репресивно-каральна система в Україні 1917-1953. Суспільно-політичний та історико-правовий аналіз. У 2 кн. -К.: Либідь - Військо України, 1994. - Кн. 2. - С. 260.
35. ГДА СБУ, Чернівці. - Спр. П-3680.
36. ДАЧО. - Ф. Р-2838. - Оп. 3. - Спр. 411.
37. ДАЧО. - Ф. Р-2838. - Оп. 3. - Спр. 421.
38. ДАЧО. - Ф. Р-2838. - Оп. 3. - Спр. 402.
39. ДАЧО. - Ф. Р-2838. - Оп. 3. - Спр. 405.
40. ДАЧО. - Ф. Р-2838. - Оп. 3. - Спр. 411.
Надруковано: Реабілітовані історією. Чернівецька область. Книга перша. Чернівці: Книга пам'яті України, 2007. С. 38-55