І.П. Фостій, В.М. Підлубний

РЕПРЕСІЇ РУМУНСЬКОЇ ОКУПАЦІЙНОЇ ВЛАДИ ПРОТИ БУКОВИНЦІВ І БЕССАРАБЦІВ У 1918-1940 РОКАХ

 
В кінці жовтня 1918 р. у зв’язку з революцією в Німеччині і Австро-Угорщині Австро-Угорська монархія розпалась. Австрійські війська, що перебували в Україні відповідно до Брест-Литовського договору між Українською Народною Республікою та країнами Четверного союзу, підписаного 9 лютого 1918 р., рушили додому. 24 жовтня вони залишили Хотинський повіт, а 28 жовтня - й Буковину. Земські збори Хотинщини цього ж дня заявили про відхід австрійських військ і “підтвердили прагнення повіту до возз’єднання з єдиною великою Росією” [1, с. 128].

Хвиля української революції, що починалася в березні 1917 р., на цей час докотилася й до Буковини. 28 жовтня 1918 р. відбулися збори академічної молоді Чернівецького університету, які зажадали “негайного з’єднання всіх українських земель у єдиній, суверенній українській державі” [2].

Збори з обуренням затаврували рішення румунської конституанта, що відбулася 27 жовтня 1918 р. у Чернівцях, “яка простягла свої загарбницькі руки на цілу Буковину, вважаючи цілком несправедливо цей край за румунську землю”.

Збори визнали такі дії певного кола румунської інтелігенції “як нічим невиправданий замах на те, щоб безправно віддати більшість українського населення на поталу самовільній владі румунського боярства, і висловлювали свій подив, що румунський народ не виступає проти такої імперіалістичної політики своїх провідників, коли з української сторони не піднімається ніяких претензій на чужі землі” [2].

В цей же день вчителі Заставнівщини прийняли резолюцію, в пункті третьому якої говорилось:

“Стоячи на становищі самовизначення народів, ми протестуємо проти посягань наших сусідів будь то румунів, будь то поляків на яку-небудь, хоча б найменшу частину української етнографічної території і прирікаємо торжественно обороняти нашу рідну землю всякими способами, навіть збройною силою перед грабежем напасників”. Вчителі зібрали 1309 крон у фонд національної оборони [2].

З’їзд українського православного духовенства 1 листопада 1918 року в Православній академії в Чернівцях ухвалив аж чотири резолюції з цього питання:

“1. Українське православне духовенство вітає з’єднання всіх українських земель в одну українську державу.

2. Українське православне духовенство висловлює свій жаль із-за того, що буковинські румуни, брати по вірі, якраз під цю пору в своїх визвольних змаганнях не шукають зближення до українців та справедливого мирного і дружнього розділу Буковини поміж обі нації, а противно деякі румуни ненаситним інстинктом заганяються так далеко, що посягають на чисто українські околиці, навіть поза Серет, ба горрібіле дікту [страшно казати] - навіть аж поза Прут.

3. Українське православне духовенство Буковини урочисто прирікає, що буде всіма своїми силами боронити українські села і околиці Буковини проти румунського імперіалізму і ніяк не згодиться на прилучення української частини Буковини до румунської держави.

4. Українське православне духовенство Буковини зобов’язується брати чинну і живу участь у організації буковинського українського народу та в його визвольних змаганнях” [2].

Подібні резолюції приймались у ті дні мало не в усіх містах і селах Буковини.

2 листопада 1918 року, наприклад, у Шипинцях відбулося віче, яке проголосувало за прилучення до України. Віче обрало комітет самоврядування, до якого увійшли Захар Ріпка, Дмитро Михальчук, Іван Івасюк, Микола Івасюк, Іван Грушка, Прокіп Мельник, Василь Грушка, Григорій Салига. В цей же день було роззброєно австрійських жандармів і утворено свою міліцію. Народними охоронцями стали Василь Ткачук, Парафтей Грекул, Микола Івасюк, Василь Каланча, Манолій Єремейчук, Юрій Миронюк, Григорій Салига та ряд інших громадян. Наступного дня вони брали участь у Всебуковинському вічі в Чернівцях і теж голосували за прилучення Буковини до України.

3 листопада 1918 року в Чернівцях на вічі зібралося близько 10 тисяч громадян з усього краю. Віче одностайно проголосувало за прилучення української частини Буковини до України [2].

6 листопада Буковинська делегація Української національної ради, створеної у Львові 18 жовтня 1918 року, звернулася з “Універсалом до вільних громадян усіх народностей і верств у краю”, в якому, зокрема, говорилось: “Громадяни! Велика історична хвиля визволення і самовизначення народів докотилася і до нас, великий час кличе також людність Буковини стати під прапор свободи” [3].

І люди ставали під прапор свободи, але не так активно й організовано, як цього вимагали обставини. Румунська національна рада тим часом закликала на Буковину румунське військо.

8-11 листопада 1918 р. Північна Буковина і Хотинський повіт були окуповані румунськими військами. Ця окупація відбулася більш-менш спокійно. Тільки в с. Лужани під Кіцманем та Заставною українськими патріотами під керівництвом Омеляна Кантеміра було влаштовано не дуже сильний збройний опір окупантам. Це можна пояснити тим, що Буковинський курінь у цей час перебував під Львовом, де воював з поляками, які виступили проти утворення Західноукраїнської Народної Республіки. Щойно організована українська влада не спромоглася швидко сформувати бойові загони для захисту міст і сіл від окупантів. Отож, буквально на другий день після захоплення Північної Буковини окупанти почали виловлювати учасників опору, арештовувати їх, влаштовувати допити із застосуванням фізичних тортур і жорстоко карати.

Так, наприклад, у Лужанах уже 11-14 листопада були арештовані і важко побиті Петро Котирло, Іван Луцяк, Василь Мегера, Денис Царик. У Шипинцях жандарми вбили Захара Ріпку, в Топорівцях - учителя Тупкала, в хаті якого при обшуку було знайдено шаблю, в Чернівцях - студента гімназії, солдата 113-го полку Василя Фармажіва [4].

11 листопада 1918 р. за новим стилем королівські війська окупували Хотин, який тільки-но розпрощався з австрійськими військами, і всі села повіту. Командир 2-ї кавалерійської бригади полковник Морузі відразу ж вивісив оголошення, в якому говорилося таке: “Румунські військові власті окупували м. Хотин з метою збереження громадського порядку і споюю, придушення всяких грабежів і насильств і підтримання порядку взагалі, порушуваного протягом чотирьох років, і для попередження окупації ворогом. Підбурювання проти порядку і спокою буде суворо каратися.

Всю зброю: кулемети, ручні бомби, рушниці, патрони та інше повинно бути знесено в міліцію до 12 год. дня 29 жовтня (11 листопада) 1918 р.

Після 12 год. той, у кого знайдеться яка-небудь зброя, буде суворо покараний за законами воєнного часу.

Ходіння по вулицях дозволено до 10 год. вечора, після вказаного часу патрулі будуть затримувати і арештовувати.

Велика Румунія, бажаючи жити в повній єдності з усіма мешканцями, упевнена в дружелюбному ставленні до неї місцевого населення, що дасть можливість всім жити добре в країні” [1, с. 130].

Закони воєнного часу давали військам широкі повноваження щодо місцевого населення.

Командир 1-ї кавалерійської дивізії генерал Давидоглу 14 листопада в Липканах видав наказ № 2, сповнений погроз і зневаги до громадян окупованих територій.

“Пункт 1. Деякі мешканці зривають накази, які вивішуються на вулицях. Той, хто буде пійманий при зриванні афіш, буде покараний 3 місяцями тюрми і 2 тисячами лей штрафу.

Пункт 2. Вороги наші з Липкан і Хотина підбурюють солдатів наших до “більшовизму”. Але вони даремно стараються, бо солдат-румун усвідомлює свій обов’язок і присягу на вірність королю. Сьогодні, наприклад, солдати привели до мене одного мешканця м-ка Липкан, який підбурював солдатів до більшовизму, і цей чоловік дістав те, чого шукав. Нехай буде відомо всім, що повторний такий випадок потягне за собою смерть.

Пункт 3. Не всі люди виконали мій наказ № 1 відносно здачі зброї, військового майна австрійської і російської армій та іншого.

Даю останній строк 5 цього листопада, і якщо після цього числа знайдені будуть у кого-небудь зброя або військове майно, той буде затриманий і відданий до суду.

Пункт 4. Всі, хто живе в Бессарабії, повинні виконувати веління й.в. Фердинанда І, короля Румунії, і закони Румунської держави, інакше тим, хто буде противитись, є досить місця за Дністром.

Пункт 5. Нехай знають всі, що Бессарабія до 1812 р. була румунською провінцією, сьогодні ж і назавжди вона залишається румунською землею” [1, с. 130-131].

Подібні накази в Північній Буковині видав командир 8-ї дивізії генерал Я. Задік [1, с. 139-142]. Вони були юридичною підставою для діяльності військової і цивільної адміністрації.

Жорстоке, зневажливе ставлення румунської окупаційної влади до корінного населення викликало його невдоволення. 23 січня 1919 р. в Хотині вибухнуло повстання, учасники якого

вигнали окупантів за межі річки Прут і встановили в Хотинському і частині Сороцького повіту владу Директорії, яка 23 січня видала таке оголошення:

“Директорія, почавши велику справу звільнення рідної Бессарабії від хазяйнування румунського уряду і знаючи, що ця справа вимагає напруження всіх живих сил країни, з метою збереження порядку і спокою в звільнених місцевостях, наказує:

Зберігати на звільненій території повний порядок і спокій. Всякого роду грабунки, насильства і безчинства безумовно забороняються. Особи, помічені в грабунках і всякого роду насильствах, віддаються військово-польовому суду і караються смертною карою. Грабіжники і мародери будуть розстрілюватися на місці.

Особи, що агітують проти Директорії і проти звільнення від румунського ярма, будуть вважатися агентами й шпигунами румун і будуть розстрілюватись на місці.

Особи, винні в невиконанні наказів Директорії, цього вищого органу влади на звільненій території, також будуть віддаватися військово-польовому суду.

Директорія попереджає, що в її розпорядженні є досить збройних сил для придушення безпорядків і безчинств.

Це оголошення Бессарабської Директорії датоване в Хотині 23 січня 1919 р.” [5, с. 136].

Тікаючи з Хотина під ударами повстанців, румунські війська чинили в селах, через які відступали, грабежі і вбивства, палили оселі і господарські будівлі.

Ось відомості з “Акту, складеного 27 січня 1919 р. комісією по обстеженню насильств, що їх учинили румунські війська при відході з Хотинського повіту під час повстання населення”.

До складу комісії входили член англійської військової місії, старший лейтенант британського флоту М.Мак Лорен, член Хотинської повітової управи Є.Є.Боярин та мировий суддя Хотинського судово-мирового округу П.Я.Воскресенський. Вони зазначили в акті, що румунські війська при відступі з м. Хотина через с. Недобоївці в другій половині дня 23 січня 1919 р. підпалювали хати. В різних місцях згоріло 8 будинків, бо гасити їх не дозволяли. Солдати заходили до хат, грабували господарства, забирали в господарів гроші, багатьох убили і поранили. Всього вбитих п’ятдесят три особи, з них троє малих дітей і один хлопець 12 років. Серед поранених 2 жінки. Всі вбивства були вчинені в хатах або біля хат. Для вбивства застосовувалась як вогнепальна, так і холодна зброя... Пожежі та вбивства здійснювались і в інших селах - Ставчанах, Долинянах, Ширівцях [1, с. 144-145].

Ось деякі випадки насильств у Недобоївцях, зазначені в згаданому акті:

“1. В родині Ватаманюків з 4 чол. мати вбита, дочка 20 років і син 12 років також убиті, дівчинка 13 років поранена, причому вказаний хлопчик Микола Ватаманюк для розстрілу був витягнутий з хати й тут же у дворі був розстріляний.

2. Ілля Манюк у перший же день відкупився від солдатів за 50 крб. і був залишений живим; на другий день солдати прийшли й порубали його шаблями на шматки, так що довелось ховати в мішку.

3. Терентій Старчук, 54 років, був поранений кулею в пах у той момент, коли відчиняв двері, щоб вийти з хати назустріч солдатам, причому солдати стріляли в хату з подвір’я.

4. Василь Софроняк, 56 років; солдат зажадав від нього грошей, взяв 40 крб. і після цього в хаті пострілом з гвинтівки в груди навиліт поранив його.

5. Микита Заньковський - солдати забрали в нього гроші, виволокли з хати й біля неї під деревом, незважаючи на його благання, на очах його сім’ї закололи багнетами” [1, с. 145].

Хотинське повстання немало налякало румунську адміністрацію провінції Буковина. 26 січня генерал Задік запровадив на території Північної Буковини стан облоги, який давав право жандармам, поліції і військам вживати щодо населення будь-яких репресивних заходів. Ось преамбула цього наказу:

“З огляду на більшовицький рух на кордоні, а також на наступ, звернений проти суміжної області Бессарабії, та на спробу ворога викликати заворушення на Буковині, для того, щоб запобігти порушенню суспільного спокою та державної безпеки, з моменту об’яви цього розпорядження оголошується стан облоги з усією суворістю в повітах Кіцмань, Заставна, Вашківці, Сторожинець, Серет, Чернівці і місто Чернівці” [1, с. 139].

Між тим на Хотинщині розправа з учасниками повстання продовжувалась. У селі Ворничани 29 січня були спалені житла і будівлі у семи жителів: Соловія І.П., Кунісовської М.Є., Дідорук В.Г., Сеникової М.Г., Защитного М.О., Лащука І.І. та Різника В.І. [6, с. 120].

У селі Долиняни були зібрані арештовані селяни із ближніх сіл і без суду й слідства розстріляні. Всього жертвами цієї розправи стало 53 громадянини. 20 дворів було спалено. В сусідніх Данківцях із 400 дворів уціліло 20. Багато хат було спалено в Ставчанах, Керстенцях, Білівцях, Пашківцях, Козирянах та інших селах повіту [6, с. 108-112,124-125, 280].

Репресії проти учасників Хотинського повстання тривали протягом усього окупаційного періоду. Так, зокрема, справу 15 повстанців із с. Рашків військово-польовий суд 4-го армійського корпусу румунської армії розглядав аж 6 липня 1928 р. Селян Иосифа Корчинського, Василя Іващука, Трохима Піца, Івана Громика, Герасима Колибняка, Якова і Федора Філіпчуків за те, що вони в ніч з 22 на 23 січня 1919 р. несподівано атакували жандармський пост і заставу Рашків-Хотин та роззброїли солдатів, взяли в полон і відправили через Дністер на Поділля, було засуджено від 1 до 6 років тюремного ув’язнення. Павла Громика за ці ж дії, а ще за вбивство жандармського фельдфебеля начальника поста Рашків-Хотин заочно було засуджено до 15 років тюремного ув’язнення, а Ливанюка Федора, Криуса Тихона, Ренкера Кирила, Лисака Юхима та Іващука Степана - до довічної каторги [ 6, с. 140].

До судових розправ над хотинськими повстанцями були залучені військово-польові суди групи військ генерала Поповича, 1 і 15-ї кавалерійських, 8 і 9-ї піхотних дивізій, 3 і 4-го армійських корпусів, Кишинівський військовий трибунал. У 1919 р. ці суди розглянули 50 повстанських справ. Серед них Перевізник Д.В. з Каплівки, Раренко Г.С. з Кельменців, Якубовський К.І. та Гергеляк С .М. з Білоусівки були засуджені до 6 років тюремного ув’язнення, Мельник О.Я. зі Ставчан, Борщевський В.І., Бурковський В.І. та Бочимінський В.І. з Клішківців - до 7 років, Михальчук Д.Д. з Волошкового - до 9 років, Костриж М.П. з Гвіздівців, Гуцул О.Т. із Селища, Пірон Я.К. з Клішківців - до 10 років тюремного ув’язнення. 20 повстанців одержали по 5 років тюрми або каторжних робіт, 8 - по 6 місяців тюрми. Бузня С.М. з Каплівки та Круц К.І. з Білоусівки - по 3 роки, а Гидик Г.В. з цього ж села - 2 роки. Чотири повстанці: Щербатий Василь, Щербатий Микола Ксенофонтович [Розстріляний 14.11.1942 р. в Сєвураллазі Свердловської обл. Російської Федерації] з Романківців, Руснак Дмитро та Крайник Василь втекли в Україну і уникли розправи. Всі інші мусили повністю відбувати свої строки покарання [6, с. 147-151].

Репресії прокотилися по всіх містах і селах Хотинського повіту. У Романківцях, наприклад, за наказом командира 25-го полку майора Попеску було арештовано 12 жителів села, наказано їм самим викопати яму і перед тим, як подати команду на розстріл, розіграно жереб. Один мав залишитись живим, щоб розповісти про цей розстріл односельцям. Жереб витяг Сопко Матвій Васильович і уник смерті. Інших же громадян села - Дзіняка Г.С., Яшана В.С., Шамбру С.Ф., Руснака Д.С., Майбороду С.Г., Урсатія Г.Г., Василя Цапа, Михайла Гончара, Івана Кушніра, Василя Кузему - румунські солдати розстріляли [7].

В Рукшині румунські карателі заходили до хат, стягували хворих та старих з ліжок і убивали. Таким чином загинули П. Братанюк та сімдесятилітній Василь Кравецький. Вісімнадцятьох літніх рукшинців, роздягнених і босих, у 20-градусний мороз румуни гнали по снігу 6 км, а потім розстріляли. За сина Федора, учасника повстання, був до смерті побитий Петро Шестобуз. Трупи убитих валялись на вулицях і ніхто їх не підбирав. Окупанти знущались над жінками, дітей виганяли з хат на вулицю. За наказом генерала Давидоглу ніхто без дозволу жандармів не мав права відлучатися із села. Три особи не могли стояти чи йти разом. Весілля, хрестини - все могло відбуватись тільки з дозволу окупаційного начальства [6, с. 267].

У с. Селище нині Сокирянського району 21 січня румунські кавалеристи зігнали чоловіків на сход і від ранку до вечора тримали під дулами кулеметів. Тут загинули від ворожих куль Лесько И.М., Новоженя О.Д., Ткачишин П.С. 22 січня були схоплені організатори сільських повстанців Олексій Іванович Бородатий та його бойовий помічник М.В.Булката. Військовий трибунал засудив їх до 6-15 років ув’язнення. Тримали спочатку в тюрмі Жилава, а потім перевели в Крайову. В один із зимових днів 1922 р. там помер М.В.Булката. 0.1. Бородатий вийшов з тюрми наприкінці 1924 р. Але до 28 червня 1940 р. був позбавлений громадянських прав, перебував під наглядом жандармів [8].

У Хотині, як свідчить учасник повстання Є.І. Коханов, розстріляних довго не дозволяли ховати. Вісім повішених на бульварі біля собору п’ять днів не знімали з шибениць. За допомогу повстанцям і виготовлення для них бронепотяга, окупанти розстріляли 160 залізничників, а одного майстра ст. Окниця (нині - це Молдова) облили гасом і спалили [6, с. 280].

Газета “Die Rote Fahne”, що виходила в Берліні, 3 вересня 1925 р. опублікувала звернення Виконкому Міжнародної організації допомоги робітникам (МОДРу) до трудящих усього світу, в якому закликала виступити на захист учасників Татарбунарського повстання, що вибухнуло 11-16 вересня 1924 р. в Бессарабії. В ньому були наведені цифри про кількість убитих румунськими окупантами жителів Північної Бессарабії під час придушення Хотинського повстання. “Навіть румунські повідомлення вимушені підтверджувати, - говорилося в зверненні,-що в 1918 р. було убито 3000 осіб, в 1919 р. (повстання в районі Хотина, Північна Бессарабія) - 11000, а ще багато тисяч - в наступні роки. Понад 2000 осіб мучаться в тюрмах та виправних таборах Румунії і Бессарабії”.

Проте румунська окупаційна влада жорстоко розправлялася не тільки з учасниками Хотинського повстання. 17 листопада 1919 р. в Чернівцях о 20.00, після вечірньої перевірки, повстали солдати 113-го піхотного полку. Вони захопили зброю та амуніцію, обеззброїли пости і вийшли з казарми. До них приєдналася частина молодших командирів. Всі кричали українською і румунською мовою: “Ура! Хай живе Буковинська республіка! Кінчаємо з солдатчиною і йдемо додому!” [9, с. 180-183].

Солдати розділились на 4 колони. Перша колона попрямувала по вул. Трансільванії (тепер вул. Головна) в місто, друга колона рушила на залізничну станцію Гредіна-Публіке (нині Чернівці-Південна); третя колона пішла до казарм 25-го піхотного полку на вул. Кучур-Маре (нині вул. Червоноармійська), четверта колона вулицями Казармей та Оларілор (нині провулок Казармовий та вулиця Наливайка) пішла на Горечу. Дорогою, як доповідав особливий відділ сигуранци Чернівців міністрові-делегатові Буковини, всі колони співали українську пісню “Гей там на горі січ іде!” і стріляли в повітря [1, с. 181].

Що ж важливого удіяли повстанці? На жаль, крім проголошення революційних гасел та співу, нічого вартого уваги. Давайте, ще раз звернемось до сигуранці вського рапорту:

“Колона, пройшла вулицями міста до залізничного вокзалу. Частина солдатів вийшла на перон і сіла в готовий до відправлення Бухарестський пасажирський поїзд. Друга частина колони з 25 солдатів перейшла міст через Прут, обеззброїла військові пости і рушила до ст. Моші, де увійшла в приміщення вокзалу і зажадала від службовців станції показати їм склад зброї, який уже не існував, бо був ліквідований раніше.
Солдати рушили далі і приєднались до тих, що пішли трохи раніше в напрямку на Мамаївці-Кіцмань. Більша частина цих загонів була затримана і обеззброєна 13-им піхотним полком, який з цією метою вийшов їм назустріч з Кіцманя.

Група ж залишилась на вокзалі в Чернівцях, була зненацька захоплена частинами 25-го піхотного полку, що прибув на допомогу. Вона тут же покинула зайняті нею вагони, кинула там свою зброю та спорядження й рушила до продуктового складу, де обеззброїла пости, а звідти пішла далі до Пруту.

Група, що пішла по вул. Кучур-Маре до 25-го піхотного полку, була зупинена ротою 3-го прикордонного полку, по якому повсталі відкрили вогонь, а пізніше були роззброєні і посаджені під арешт в приміщенні казарми 113-го піхотного полку.

Група солдатів, яка попрямувала до ст. Гредіна-Публіке, прийшовши на вокзал, зайшла в службове приміщення, знищила велику кількість документів, що знаходились на столах, і пішла залізницею в Чагор-Козьмін де застала поїзд з польськими біженцями, які їхали в м. Чернівці. Солдати відчепили від нього паровоз і три вагони, сіли в них і відправились в Іцкани, але на ст. Дерменешти, були затримані частинами 25-го піхотного полку, висланими слідом за ними другим поїздом...” [1, с. 181-182].

З рапорту видно, як поводила себе кожна із чотирьох колон. Група ж солдатів у складі близько 50 осіб, що прибула в Дерменешти, пішки рушила в с. Іцкани. Про це було повідомлено командування 114-го полку що стояв у Сучаві. Звідти направили загін солдатів для затримки повсталих, що йшли на Іцкани. На залізниці міжіцканами і Дерменештами відбулася сутичка між повсталими і взводом солдатів 114-го полку. Повстанець Тофан із с. Босанча був убитий, а 5 його товаришів були поранені. Інших затримали і привезли в Сучаву. Керівником групи повсталих був капрал 11-ї роти Георгій Крейтор [1, с. 183].

Як бачимо, цей виступ солдатів 113-го полку не був належно підготовлений, а тому й не одержав необхідної підтримки від солдатів інших полків та цивільного населення краю, не мав відповідного революційного резонансу і бажаного результату.

Всіх повстанців, за деяким винятком, було виловлено, заарештовано і віддано до суду. Всього перед судом постало 149 солдатів. Процес над ними почався 20 лютого 1920 р. і тривав 10 днів, до 1 березня. 8 чоловік було засуджено до смертної кари, 5 виправдані, решта засуджені до каторжних робіт строком від 5 до 20 років [1, с. 184-185].

Керівник же групи повсталих Георгій Васильович Крейтор, уродженець с. Дорошівці, який діяв за вказівкою розвідників 14-ї радянської армії буковинців Дарія Хемічука та Михайла Панчика, нелегально емігрував на Поділля, відбув у Тернопіль до голови Галревкому Затонського з відповідними інформаціями [10].

Проте румунська окупаційна влада розправлялася не тільки з учасниками тих чи інших повстань, а й зі страйкарями, демонстрантами, з українськими патріотами, учасниками революційних боїв в Україні, вояками Української галицької армії, які поверталися додому, з членами Комуністичної партії Буковини та Комуністичної партії Румунії, діяльність яких була заборонена.

Від переслідувань сигуранци, поліції і жандармів емігрували з Буковини секретар ЦК КПБ у 1918-1921 рр., відомий на Буковині освітній діяч, редактор газет “Воля народу” і “Громада” Сергій Іванович Канюк, секретар ЦК КПБ у 1926 р., резидент розвідуправління РСЧА, уродженець с. Хрещатик Володимир Васильович Гаврилюк, член академічного товариства “Союз” Василь Васильович Буцура із с. Іванківці, колишній вояк УГА Сидір Ілліч Буцура із с. Ставчани нині Кіцманського району, секретар крайового комітету КПР у 1926-1931 рр. Семен Георгійович Галицький із Нової Жучки під Чернівцями, зв’язкова ЦК КПБ Євдокія Юріївна Басараба із Ленківців, згадувані уже Георгій Васильович Крейтор і Михайло Дмитрович Панчик із Дорошівців та ряд інших.

Багато ж учасників національно-визвольного руху, який під стягами різних політичних партій потужно вирував протягом всього окупаційного періоду, не змігши втекти в Сполучені Штати Америки, Канаду, Бразилію, Чехословаччину чи СРСР, потрапляли під прес жорстоких політичних репресій румунської окупаційної влади, в найжорстокіші румунські тюрми Міслю та Дофтану.

Найбільшою небезпекою для окупаційної влади були, звичайно, комуністи, які діяли надто зухвало, створювали підпільні організації, виготовляли, розклеювали і розкидали листівки, брали участь у страйках і демонстраціях, виступали на зборах і мітингах, де викривали жорстокий, несправедливий режим румунської шовіністичної буржуазії, закликали трудівників до революційної боротьби.

19 грудня 1924 р. румунський парламент прийняв антикомуністичний закон Мирзеску, за яким тільки за належність або симпатії до комуністичної партії громадян карали однорічним тюремним ув’язненням або штрафом від 10 до 100 тис. леїв з обмеженням громадянських прав.

Масштаби репресій влади залежали від масштабів революційних виступів трудящих. Після Татарбунарського повстання, яке стало всесвітньо відомим, бо троє сіл - Татарбунари, Миколаївка і Чишма артилерійським вогнем звичайних і морських гармат були стерті з лиця землі, тисячі повстанців були убиті або замучені, а сотні причетних до повстання арештовані. Такої жорстокої розправи над населенням ще не знала жодна держава. Після цієї кривавої розправи окуповані землі і Румунія взагалі, здавалось, трошки притихли. Але ненадовго. Важкий соціальний і національний гніт змушував людей до акцій протесту, створення підпільних комуністичних і легальних революційних робітничо-селянських організацій.

Великого резонансу на Буковині і по всій Румунії набуло, зокрема, розкриття 18 липня 1926 р. конспіративної квартири ЦК КПБ в домі Іллі Клевчука в Мамаївцях, де сигуранца захопила друкарську машинку, архів, печатку, 100 доларів, списки і навіть фотокартки окремих членів партії. Був заарештований господар квартири Ілля Клевчук, який під час слідства, будучи важко хворим, помер. Представник Закордонного бюро допомоги КПЗУ “Іванович”, під псевдонімом якого діяв уродженець с. Жаб’є в Галичині Осип Іванович Букшований, а також секретар ЦК КПБ “Долинський”- Володимир Васильович Гаврилюк і зв’язкова ЦК “Сорока” - Басараба Євдокія Юріївна, вчасно попереджені про розкриття конспіративної квартири, зуміли нелегально емігрувати в Радянський Союз. Інших підозрюваних сигуранца арештувала, допитувала, але резонансного процесу не вийшло. Головних організаторів їй зловити не вдалося. Партія по суті не зазнала втрат і швидко відновила свою діяльність під керівництвом Семена Георгійовича Галицького, уродженця Нової Жучки під Чернівцями [11].

23 січня 1930 р. в Чернівцях відбувся суд над 41 комуністом, яких звинувачували в порушенні громадського порядку під час демонстрації 8 січня 1930 р., в спробі увірватися в Палату юстиції, при якій було завдано каліцтва представникам органів охорони порядку. Захищав їх адвокат Лукрецій Патрашкану. В основному це була єврейська молодь. Дора Елленбоген за те, що вдарила поліцая Кондурацького у пах і вивела з ладу, була засуджена до 2 років ув’язнення. І.Вахтель та І.Пікер - до одного року, Н.Іванієр - до 10 місяців, А.Фалленбаум та Ріта Бруссон - до 6 місяців, НГрюнблатт, Шустер, Скигрис і Великголова – до 4 місяців, І.Вагнер - до одного місяця ув’язнення. Решта арештованих, серед яких були й українці Роман Семчишин та Євген Стефюк, була засуджена до 3-6 тижнів позбавлення волі. Крім того, всі затримані мали сплатити по 1000 лей штрафу на користь держави [1, с. 271-272].

Боротьбу з революційними настроями влада вела не тільки на окупованих територіях, а й по всій Румунії. Причому вдавалась навіть до застосування масових розстрілів. Так, зокрема, 5 серпня 1929 р. проти демонструючих шахтарів Лупені влада кинула війська. Було убито 22 шахтарі, поранено 150 [12, с. 150]. Подібні акції відбулися і в інших містах Румунії.

У 1934-1936 рр. над Румунією нависає загроза фашизму. Головним організатором боротьби проти нього виступає компартія. Масові збори, демонстрації, маніфестації, страйки не припиняються. Хвилі протестів захоплюють і Північну Буковину та Хотинщину. Репресії влади посилюються.

16 березня 1934 р. обласний інспекторат жандармерії в Чернівцях повідомляв генеральну прокуратуру м. Чернівців про виявлення у мешканців села Мигучени Сторожинецького повіту заборонених газет, брошур і зброї. Зокрема, у Ярослава Кобилянського 12 березня жандарми поста Адинката знайшли газети українською і німецькою мовами: “Свобода”, “Український голос” і “Вохенаусгабе” та “Міттагаусгабе”, гвинтівку системи “Манліхер” з 15 патронами, рушницю “Флоберт” з 6 патронами, 2 револьвери і 9 мисливських патронів до рушниці 16-го калібру [13, арк. 59-60].

У Василя Білоуса виявлено 4 ракети і 10 австрійських патронів, 10 револьверних патронів, які залишилися нібито з війни, і три номери газети “Український голос”, що виходила в Америці.

В Івана Тоненчука було знайдено багато номерів газети “Свобода”, “Комуністичний буквар” та брошуру “Диктатура пролетаріату”. 15 березня сторожинецька поліція передала Кобилянського і Тоненчука трибуналу [13, арк. 63].

5 травня 1934 р. обласний інспектор жандармерії підполковник І. Доспінеску інформував прокуратуру, командування 8-ї дивізії, обласний інспекторат поліції та Східний генеральний підінспекторат про розповсюдження комуністичних листівок і газет в Чудеї та Липканах. Зокрема, в Липканській гімназії знайшли 3 комуністичні прокламації під заголовком “Стінна газета Липканської червоної гімназії”. Слідство встановило, що прокламації розповсюджували учні четвертого класу Фівш Анлейзер, Йосип Сетер, Герш Волох та Ідея Койфман. У них було знайдено кілька брошур “До всіх робітників і селян у військовій формі” [13, арк. 90].

26 червня цього ж року жандарми виявили, що в Старій Жучці “відомі пропагандисти-комуністи” Іван Онипко та Георгій Керстя на зборах дали доручення кожному з присутніх залучити до КПР по 5 прибічників шляхом особистої агітації [13, арк. 128-129].

За весну й літо 1935 р. репресивні органи Румунії заарештували чимало противників королівської влади. Перед військовим судом у Яссах в жовтні стало 77 буковинців. Але це були не всі звинувачені, тому слухання справи відклали на 20 січня 1936 р. [1, с. 399].

В грудні ж 1935-го в Хотинському трибуналі слухалась справа п’яти дівчат і хлопців-євреїв із с. Бабин й містечка Липкани, яких звинувачували в розклеюванні комуністичних листівок. Трьох із них ув’язнили на півроку, двох - на 3 місяці [1, с. 399].
В березні-квітні 1937 р. кельменецька секція жандармерії розкрила комуністичну організацію в Бузовиці, яка тут діяла з 1932 р., очолювана Пантелеймоном Білоусом. Діяльність цієї організації обмежувалась в основному вивішуванням червоних прапорів та комуністичних гасел на проїзних дорогах Бузовиця-Кельменці, Бузовиця-Комарів-Рестеу-Атаки-Яноуци і біля кладовища в с. Комарів. Були арештовані п’ять осіб: Григорій Дячук, Дмитро Марі-уца, Юхим Прядій, Василь Гринюк та Василь Твердохліб. Пантелеймону Білоусу, Андрію Федорцю та Петру Лисому вдалося втекти [1, с. 400-401].

Як не намагалась влада розправитися з комуністичним підпіллям, воно жило і діяло. Правда, розколоте на дві частини, які звинувачували одна одну в троцькізмі, в зраді марксизму та інших гріхах, віддаючи на глум поліції і сигуранці, а з приходом на Буковину радянської влади - НКВС-НКДБ своїх учорашніх товаришів.

Поруч з КПР під її опікою і керівництвом на Буковині в 1929-1933 роках активно діяла Партія українських працюючих Румунії “Визволення”, очолювана Іваном Дмитровичем Стасюком. Вона вела щоденну боротьбу за права трудящих, за українську школу, за восьмигодинний робочий день, за возз’єднання Північної Буковини з Радянською Україною. Партія видавала газету “Борець”, яка була однією із найбільш бойових легальних газет у краї, що вела справді непримиренну боротьбу з окупаційним режимом. Ця партія, її рядові члени і провідники зазнавали постійного політичного переслідування. їх арештовували й кидали в тюрми, ставлячи в один ряд з комуністами.

Так, зокрема, 13 грудня 1929 р. в Чернівцях на вулиці Констанци (нині вул. Чкалова) були схоплені за розклеюванням листівок Лазар Штернфельд та Хайм Хойриш. Інші агенти сигуранци схопили цього ж вечора Рувіма Мільштейна та Шейндель Вайсельберг, коли вони виходили з приміщення партії “Визволення”. Арештовані зізналися, що Мільштейн був редактором запальних листівок, а йому допомагали в цьому Василь Готинчан та Бернгард Кац. Сигуранца зняла з парканів 9 листівок, а 20 відібрала у Лазаря Штернфельда і Хайма Хойриша. При домашньому обшуку у Шейндель Вайсельберг було знайдено чимало різних листівок, брошур і журналів. Зокрема, звернення “До членів МОДРу”, брошури “Програма Комуністичного Інтернаціоналу” та “Протокол інтернаціональної конференції”, листівки “Товариші” та “Пам’яті Матеоті”, два журнали “Червона допомога”, московський журнал “Путь МОПРа”. Всі вищенаведені особи були арештовані і направлені в прокуратуру Чернівецького трибуналу для дальшого судочинства [1, с. 264-266].

20 січня 1930 р. Чернівецький повітовий трибунал розглянув справу арештованих і “за написання та розповсюдження комуністичних листівок в ніч з 12 на 13 грудня 1929 р.” засудив Каца Б.Ш. до 6 місяців тюремного ув’язнення, сплати 2000 лей штрафу і позбавлення громадянських прав на 3 роки, Готинчана В.Г., який раніше притягувався до кримінальної відповідальності, Шейндель Вайсельберг та Рувіма Мільштейна - до 5 місяців тюремного ув’язнення, сплати 2000 лей штрафу і 3 років позбавлення громадянських прав [13, арк. 59-60].

Прокуратура Чернівецького повітового трибуналу опротестувала цей вирок, як м’який. Апеляційний суд збільшив термін тюремного ув’язнення Кацу Б.Ш. до 18 місяців тюрми, Готинчану В.Г. і Мільштейну Р. - до 15, Вайсельберг Ш. - до 12 місяців [14].

Влада весь час тримала комуністичні і прокомуністичні організації під суворим наглядом і при першій ліпшій нагоді проводила арешти. 24 грудня 1929 р. о 15.30 в приміщення партії “Визволення” по вул. І. Крянге, 7 (нині вул. Сагайдачного) прибув комісар Чернівецького обласного інспекторату поліції Казимір Сахляну зі своїм помічником М.Фогелем, агентами Є. Костантиняну та А. Тулієм. Там сигуранщики застали чернівчан Олександра Шешуряка та Петра Шлапака і сплавщика лісу із с. Чорногузи Сторожинецького повіту Тодосія Григоряка. Їх арештували, після чого провели домашні обшуки і виявили у Тодосія Григоряка мисливську зброю, три примірники органу чехословацької КП “Карпатська правда”, що видавалась у Мукачевому, в Шешуряка були знайдені матеріали, що торкалися Всесвітнього селянського з’їзду, який мав відбутися 6 квітня 1930 р. в Берліні, протокол зборів соціалістів, що відбулися в Глибокій, а також статтю, яка була надрукована в румунській газеті “Инаінте” (“Вперед”) і мала появитися в “Борці”, але не появилась у зв’язку з конфіскацією газети. 17 лютого 1931 р. Чернівецький трибунал виправдав Тодосія Григоряка та Олександра Шешуряка [15, арк. 4-9].

В кінці лютого - на початку березня 1930 р. на Буковині проходили вибори в комунальні (сільські) органи управління. В багатьох селах “визволенці” здобули перемогу. В Ошихлібах, наприклад, примарем було обрано Тому Никифорюка, його заступником - Христофора Скавронського, радними - Якова Лупула, Івана Бабюка, Прокопа Друцула та Корнелія Ключинського [16, арк. 114].

Як повідомляв жандармський пост с. Іванківці, напередодні виборів вони зібрали в приміщенні примарії близько 200 своїх прихильників і, не зважаючи на всі протести примаря, провели там збори. Потім вони зажадали від примаря піти в Кіцмань і забрати назад список, складений урядовою партією. Примар, злякавшись погроз, з трьома радними пішки відправився в Кіцманський суд за списками. Але суд відмовився виконувати їхню просьбу.

Переконливу перемогу здобули “визволенці” також у Шипинцях, де примарем обрано Андрія Івановича Мельника, а його помічником - Георгія Мафтейовича Івасюка. За них віддано 270 голосів. Але уже 10 березня всі обрані народні представники були арештовані і кинуті до в’язниці. Корнелія Досяківського, Андрія Мельника, Дениса Тащука, Василя Тащука, Домініка Янковського, Едуарда Янковського і Василя Руснака звинуватили у веденні підривної пропаганди, спрямованої проти державного та громадського порядку [17, арк. 73].

9 червня 1930 р. головний прокурор Чернівецького трибуналу встановив, що для притягнення до відповідальності Андрія Мельника і Василя Руснака підстав немає. Що ж до Корнелія Досяківського, Василя та Дениса Тащуків, Домініка та Едуарда Янковських підстави для притягнення їх до відповідальності за ст. 11 закону Мирзеску прокурор знайшов, але 5 липня Чернівецький трибунал прийшов до висновку, що вони свою вину заперечують, а показання свідків не дають достатніх підстав для її підтвердження. Суд виправдав обвинувачених і звільнив їх від покриття судових витрат.

На підставі вищевикладеного можна зазначити, що румунська юстиція була не такою жорстокою, як радянська. Інколи звинувачених слідчими сигуранци, поліції та жандармерії у комуністичній та підривній пропаганді громадян трибунали і суди звільняли з-під арешту та охорони і закривали справу. Та все ж миритися з такою організацією, якою була Партія українських працюючих Румунії “Визволення”, окупаційна влада наміру не мала.

2 березня 1930 р. за наказом генерального інспекторату поліції в друкарні Фрімета конфісковано 964 примірники газети “Борець” № 4 від 2 березня 1930 р., а також рукописні матеріали. А при обшуку на квартирі Івана Стасюка 7 березня 1930 р. знайдено листівки румунською мовою, присвячені дню 7 листопада, а також передвиборні листівки українською мовою. Стасюк зізнався, що їх надруковано 3000, з яких 2000 розповсюджено в буковинських селах, а решта конфіскована владою [18, арк. 84].

Цього ж дня секретар ЦК Партії українських працюючих Румунії “Визволення” І. Д.Стасюк був заарештований. Слідство тривало до 3 червня 1930 р. До нього члени Чернівецького трибуналу поставились не так поблажливо, як до “визволенців” із багатьох сіл.

Прочитаємо рішення Чернівецького трибуналу в цій справі:

“Стасюк Іван, син Дмитра і Олени, народився у с. Дорошівцях Чернівецького повіту, 33-х років, мешкає в Чернівцях по вул. В. Костаке, 75, не одружений, журналіст, закінчив філологічний факультет, до судової відповідальності не притягувався.

Обвинувачений Іван Стасюк винний у тому, що:

1. Провадив у Чернівцях діяльність, спрямовану проти встановленої конституцією форми державного правління, проводячи агітацію, внаслідок якої державна безпека могла бути поставлена під загрозу..., що написав, відредагував, віддав у друк і ддя розповсюдження газету “Борець” № 3 за 5 травня 1929 р., директором, видавцем і відповідальним редактором якої він є. В цій газеті він прославляє Радянський Союз і його діяльність, закликає трудящих до захисту Радянського Союзу, доводячи, між іншим, що всі післявоєнні завоювання робітників були досягнуті ними лише завдяки Радянському Союзу і утримати їх вони зможуть тільки за умови його існування, точно так, як румунське селянство одержало аграрну реформу лише завдяки тій революції, котра народила Радянський Союз, який займає найперше місце на фронті захисту свободи, в той час як румунський уряд пригнічує і тероризує робітничий клас і селянство, підтримує будь-яку діяльність, спрямовану на підготовку війни проти Радянського Союзу.

2. В 1930 р. він (Стасюк) написав, надрукував і розповсюдив у Чернівцях і в північній частині Буковини листівки українською мовою, в яких під виглядом виборчої кампанії переслідувалась мета підбурювання проти державної безпеки, намагаючись таким чином, шляхом розповсюдження цих листівок, проводити агітацію, в результаті якої могла б виникнути загроза для державної безпеки.

Цим самим обвинувачений Іван Стасюк вчинив злочин, передбачений ст. 11, розд. 2 Закону про присікання нових злочинів проти громадського спокою, і злочин, передбачений ст. ст. 8 та 11 цього ж закону, й у відповідності зі ст. 11 цього закону він засуджений до 3-х років тюремного ув’язнення, штрафу 80000 лей і позбавлення громадянських прав строком на 8 років, а також до покриття судових витрат в сумі 300 лей. Йому зараховується строк попереднього ув’язнення з 7 березня по 3 червня 1930 р.” [33,арк.12]. Таку розправу вчинила румунська влада над І.Д.Стасюком.

У Вербівцях у ці ж дні були арештовані Дмитро Тютюнник, Микола Гельмич, Василь Щур, Михайло Баб’як, Михайло Шеленко, Василь Сташук, Василь Нуцуляк [34], у с. Раранча - Василь Кашул, Василь Кравчук, Григорій Кашул, Микола Лупул, Володимир Борденюк, Пантелій Савчук, Костянтин Гавриш, Тодор Кіронда, Микола Сорочан, Григорій Гавриш, Георгій Кравчук - всього 11 осіб. Семеро із них були виправдані. Григорій Кашул був засуджений до 3-х місяців тюремного ув’язнення, 1000 лей штрафу і позбавлення громадянських прав на 3 роки, Василь Кравчук - до 4-х місяців тюремного ув’язнення, 2000 лей штрафу і позбавлення громадянських прав на 3 роки. їм було зараховано період попереднього ув’язнення з 29 квітня по 5 липня 1930 р. [35, арк. 32-39,122,123, 147].

Обласний інспекторат поліції Буковини доповідав генеральній поліції в Бухарест 30 червня 1931 р., що в Чернівецькому повіті на той час було виявлено 9000 прихильників “Визволення”, в Сторожинецькому і Радівецькому - по 1000, в Кимпулунзькому - близьмо 200, в Сучавському - 50. В березневих виборах 1930 року “Визволення” в Чернівецькому повіті одержало 5183 голоси, в Радівецькому - 473, в Сторожинецькому - 2059. Разом 7715 голосів [35, арк. 95]. Як бачимо, кількість прихильників партії сигуранца значно перебільшила.

Переслідуючи цей рух, органи поліції на цю ж дату віддали до суду 253 особи, які були засуджені до різних строків тюремного ув’язнення від кількох місяців до 5 років. По повітах ця цифра розподілялась так: Чернівецький повіт - 156 осіб, Сторожинецький -32, Радівецький -43, Кимпулунзький - 19, Сучавський - 3 особи.

Під час розслідування цієї справи поліція і сигуранца виявили також 1911 прихильників комуністичного руху, які по повітах розподілялися так: м. Чернівці - 589, Чернівецький повіт - 658, Сторожинецький повіт - 407, Радівецький - 125, Кимпулунзький - 19, Сучавський - 3. Інформація супроводжувалась поіменним списком прихильників комуністичного руху [36, арк. 96].

В 1920-1930 рр. буковинці боролися за свої права в основному мирними засобами, без застосування зброї, страйкуючи на заводах, фабриках і залізничному транспорті, проводячи віча і демонстрації, розповсюджуючи революційну національну і комуністичну пресу, ввіз якої в країну і видання в країні було суворо заборонено. Варто зазначити, що окупаційна влада комуністичними виданнями вважала будь-яку газету, журнал чи книжку, видану українською, російською, а часто навіть чеською та німецькою мовами.

Після березневого (1931 р.) погрому партія “Визволення” на деякий час припинила роботу, бо ж її керівник І.Стасюк перебував у тюрмі, а з ним і багато його соратників. Там він організував видання рукописної газети “Борець в кайданах”. Вийшов І.Стасюк з тюрми через півтора року по амністії, яка була оголошена в зв’язку з річницею повернення короля Кароля П на румунський престол [9, с. 178]. Однак фізичний і моральний терор над ним не припинявся аж до 28 червня 1940 р.

В 1927 році на Буковині утворюється Українська національна партія, головою якої обирають відомого науковця і політичного діяча Володимира Залозецького, а в 1930-му зароджуються перші паростки Організації українських націоналістів. Влада поки що не вживала проти них репресивних заходів, придивлялася і прислухалася до того, що їхні представники пишуть у своїх газетах і журналах, зокрема, в “Часі”, в культурно-науковому місячнику “Самостійна думка”, що почав виходити в січні 1931 р. 1 січня 1934 р. вийшов перший номер газети ОУН “Самостійність”, яку влада час від часу конфісковує і закриває. Ці видання, а також газета “Народна сила”, що виходила в 1932-1934 рр., тижневик “Рада” (1934- 1938 рр.) будили національну свідомість українців, сприяли розгортанню національно-визвольного руху в краї. В Чернівецькому університеті, в гімназіях і семінаріях виростає значний загін патріотів, які готові зі зброєю в руках виборювати свою свободу і незалежність Української держави.

В 1936 р. в Дофтані був жорстоко убитий учасник революційного руху в с. Шипинцях Чернівецького повіту Іван Томович Миронюк, звинувачений у шпигунській діяльності [37].

5 серпня 1936 р. в міському саду (нині парк культури і відпочинку ім. Т.Г. Шевченка) відбулася бійка між молодими антифашистами і гардистами. Поліція скористалась цим і арештувала зовсім юного керівника струнного оркестру Едді Вагнера, якого вночі викинула з другого поверху будинку поліції, видавши це як самогубство. Після Іллі Клевчука та Івана Миронюка це було вже третє вбивство учасників революційного руху в краї [38].

У березні 1937 р. були арештовані і 19-20 квітня засуджені до різних строків тюремного ув’язнення редактори і видавці “Самостійної думки”, “Самостійності” та “Молодої Буковини” Денис Квітковський, Іван Григорович, Орест Зибачинський, Володимир Тодорюк, Іван Бучко та Микола Насадюк за порушення громадського порядку, яке проявилося у висвистуванні румунського державного гімну на святочній академії, присвяченій дню народження Т.Г.Шевченка [10, с. 357].

31 березня 1938 р. король Румунії Кароль П видав декрет про розпуск усіх політичних партій і груп. В країні було встановлено королівську диктатуру. Більшість політичних партій змирились із цим декретом. Комуністи ж продовжували діяти в підпіллі і працювати в масах. ОУН теж не саморозпустилася, а пішла в підпілля і перебувала в ньому до встановлення в краї радянської влади і після нього, аж до 1952 року.

Дбаючи про зміцнення королівської диктатури, Кароль II повів боротьбу із “залізногвардійцями” капітана Кодряну. Заколот, який вони готували, в квітні 1938 р. розкрито. Кодряну і його підручні були арештовані і віддані під суд. В червні 1938 р. прийнято закон про перевірку громадянства і переваги для осіб румунської національності. На всій території заборонено вживання будь-якої мови, окрім румунської. В жовтні 1938 р. заборонено профспілки, замість них утворились цехові корпорації. В грудні 1938 р. створена єдина політична партія - Фронт національного відродження (ФНВ). Тепер лише вона мала право висувати кандидатів на парламентських, адміністративних та профспілкових виборах. Права трудящих зведено до нуля. Становище робітників і селян катастрофічно погіршувалось. Це штовхало їх до протестів і страйків, які відбувалися не тільки на Буковині і в Бессарабїї, а й у Клужі, Браді, Бухаресті. В 1939 р., наприклад, в страйках і протестах взяло участь понад 700 тисяч робітників. В лютому-березні 1938 р. по всій країні пройшла хвиля арештів. Жандармам дали вказівку “бити арештованих як завгодно, але не до смерті” [27, с. 234].

23 березня 1939 р. король підписав угоду про встановлення економічних відносин між Румунією і Німеччиною, що викликало гонку озброєння, загальну мобілізацію чоловіків в армію. На румунсько-радянському кордоні почалося будівництво оборонних споруд. Посилились репресії проти буковинців і бессарабців. Відбулися судові процеси над 69 учасниками комуністичного підпілля Хотинщини, 21 учасником революційної боротьби Буковини [12, с. 303].

В 1939-1940 рр. страйкували робітники Сторожинецького повіту, Чернівців, Кіцманя, 130 сільськогосподарських робітників с. Кишло-Замжієво Хотинського повіту, які вимагали 12-годинного робочого дня і збільшення плати з 30 до 40 леїв [ 12, с. 303-304].

В ці роки посилився антивоєнний рух. Призовники не хотіли служити в румунській армії і тікали в Радянський Союз. Поліція, жандарми пильно стежили за тими, хто проявляв симпатії до Радянського Союзу, переслідували їх. Тільки в Чернівецькому повіті в грудні 1939 р. було заарештовано 297 осіб. Сотні ж юнаків, нехтуючи небезпекою бути убитими прикордонниками, ризикуючи життям, переходили на лівий берег Дністра, де, на жаль, потрапляли не в гарячі обійми братів, а у виправно-трудові табори НКВС на 3-5 років, звідки рідко хто виходив живим і здоровим [12, с. 304].

Терор румунської окупаційної влади тривав до 28 червня 1940 р. - вступу на територію Північної Буковини та Бессарабїї Червоної армії і встановлення тут радянської влади.

Радянська влада, приєднавши Північну Буковину і Бессарабію до СРСР, принесла в ці краї свої закони, свою методологію управління державою і боротьби з її противниками. Терор, запроваджений радянською владою на приєднаних територіях, не входив ні в яке порівняння з терором румунської окупаційної влади. Він був значно жорстокішим і нещаднішим, охоплював всі сфери громадського життя. Але про це в наступних розділах.

Підсумовуючи ж цей розділ, зробимо такі висновки:

1. Століття чужоземного гніту, що важким ярмом висіли над багатьма поколіннями буковинських українців, не змогли витравити з їхніх волелюбних душ гарячої любові до своєї землі, свого народу, незгасного прагнення до утворення Незалежної Української Держави.

2. Розпад австро-угорської монархії в кінці жовтня 1918 р. створив умови для возз’єднання буковинських повітів, заселених українцями, з Україною. Про реалізацію цієї споконвічної мрії недвозначно заявили 28 жовтня 1918 р. студенти Чернівецького університету, учителі Заставнівщини, з’їзд українського православного духовенства, віче громадян Шипинців та інших міст і сіл Буковини, а 3 листопада - загальнобуковинське віче у Чернівцях.

3. 6 листопада 1918 р. Буковинська делегація Української національної ради, створеної у Львові, звернулася з “Універсалом до вільних громадян усіх народностей і верств у краю”, в якому закликала громадян у велику історичну хвилю визволення і самовизначення стати під прапор свободи, піднятись на боротьбу за своє визволення і возз’єднання з Україною.

4. Румунська національна рада (утворена в Чернівцях 27 жовтня 1918 р.) всупереч рішенню Буковинського віча українців, керуючись загарбницькими намірами, закликала на Буковину румунське військо, яке буквально на шостий день після віча, рушило в українські повіти Буковини і в Бессарабію, коли загони самооборони чи якісь інші військові частини для оборони краю не були сформовані і протиставити окупантам було нічого. 9-11 листопада 1918 року вся Північна Буковина й Хотинщина були окуповані.

5. Румунська влада встановила в краї жорстокий окупаційний режим, який позбавляв українців громадянських прав, змушував їх відмовлятися від свого національного походження, визнавати себе румунами і складати присягу на вірність королю Румунії Фердинанду І Гогенцоллерну. Вживання української мови в службових і громадських місцях заборонялося. Українські семінарії, гімназії, школи, а також Чернівецький університет були румунізовані. Міста і села перейменовані на румунський лад. Кращі землі передавались румунським осадникам, підприємства - румунським капіталістам.

6. Незважаючи на ці драконівські закони, боротьба проти окупантів не припинялася. В різні роки вона мала свої масштаби, свою напругу. Найбільш визначними протестними подіями цього періоду були Хотинське збройне повстання, що вибухнуло 23 січня 1919 р. і тривало 10 днів, повстання 113-го полку в Чернівцях в листопаді 1919 р. та Татарбунарське повстання на півдні Бессарабїї 1924 р., які були жорстоко придушені.

ДЖЕРЕЛА ТА ЛІТЕРАТУРА

1. Боротьба трудящих Буковини за соціальне й національне визволення і возз’єднання з Українською РСР 1917-1941 рр. Документи і матеріали. - Чернівці, 1958. - 450 с.
2. Українське студентство Буковини під теперішню хвилю //Буковина. - 1918. - 10 листопада.
3. Буковина. - 1918. - 10 листопада.
4. Лакуста С. Пам’яті героїв //Час. - 1930. - 15 жовтня; Фостій І. Постріл на світанку. З літопису звитяг //Радянська Буковина. - 1969. - 21 грудня.
5. Приказ Хотинской Директории об охране порядка на территории, освобожденной от румынских оккупантов. 23 (10) января 1919 г. //Хотинское восстание. Сборник документов и материалов. - С. 67.
6. Хотинское восстание. - Кишинев: Штиинца, 1976. - 444 с.
7. Фостій І. Нескорені духом // Радянська Буковина. - 1970. - 6 листопада; Хорошенюк I. За волю, за кращу долю // Радянська Буковина. - 1984. - 10 березня.
8. Бошерніцан Ю. Реліквії сім’ї Бородатих. До 50-річчя Хотинського повстання // Радянська Буковина. - 1968. - 15 жовтня.
9. Курило В., Ліщенко М., Романець О., Сирота Й., Тимощук Б. Північна Буковина, її минуле і сучасне. - Ужгород: Карпати, 1969. - 248 с.
10. Фостій І. Посланець до Галревкому //Радянська Буковина. - 1969. - 5 жовтня.
11. Фостій І. До 80-річчя від дня народження С.Г. Галицького // УІЖ. - 1971. - № 2. - С.    109-111; Мужній борець за щастя народу //Радянська Буковина. - 1971. - 16 лютого.
12. История Румынии 1918-1970. - М.: Наука, 1971. - 742 с.
13. ДАЧО. - Ф. 126. - Оп. 1. - Спр. 7083.
14. ДАЧО. - Ф. 118. - Оп. 5. - Спр. 1564.
15. ДАЧО. - Ф. 118. - Оп. 5. - Спр. 1563.
16. ДАЧО. - Ф. 118. - Оп. 5. - Спр. 1568.
17. ДАЧО. - Ф. 126. - Oп. 4. - Спр. 6381
18.  ДАЧО. - Ф. 126. - Оп. 5. - Спр. 1565.

Надруковано: Реабілітовані історією. Чернівецька область. Книга перша. Чернівці: Книга пам'яті України, 2007. С. 17-37