Петро Базелюк

КАРА ЗА ЄВАНГЕЛЬСЬКУ ВІРУ

Народився я 10 лютого 1939 року в селі Мошанець Кельменецького району. В 1943 р. мене паралізувало і в такому стані я знаходився аж до літа 1944-го. Наш район за Румунії належав до Хотинського повіту Бессарабії, тож на рентген моєму діду Василю довелося везти мене кіньми аж у Хотин. Мої батьки - євангельські християни-баптисти.

23 червня 1941 року тата мобілізували в Червону армію, нашвидку сформували батальйони і майже беззбройних відправили на передову. Так він та тисячі інших бессарабців опинилися аж у Шепетівці, де їх вщент було розгромлено німецькою авіацією. Тих, що залишилися живими, за наказом “отца всех народов” Сталіна, відправили у Челябінськ на шахти як політично неблагонадійних. Бог явно потурбувався про своїх дітей, тому мій тато, хоча й з підірваним здоров’ям, але залишився живим і в 1946 р. повернувся додому, коли штучний голодомор, створений комуністичним режимом, тільки розпочався. Мама ж мене лікувала ваннами з різнотрав’я. На жаль, я залишився інвалідом на все життя. Тата ж відпустили з шахти після того, як мама, продавши корову, дала хабара якомусь районному начальнику.

Дякувати Богові, що тато повернувся і не дав нам навесні померти. Скільки разів він їздив у “Западну” за якоюсь живністю, беручи з дому щось, що тільки можна було поміняти на картоплю або яке-небудь зерно. Більшість людей допомагали нашим злидарям, хоча були й такі, що проганяли з подвір’я, як собак бездомних.

Пам’ятаю, як тато в черговий раз поїхав у Станіслав за якоюсь поживою, а їхати треба товарняком зі станції Ларга. До станції 15 км люди йшли пішки. Іншого транспорту тоді не було. Вдома нас залишилося 4 душі: мама, дві старші сестри і я. В хаті - хоч шаром покоти. Надворі ніякої живності. А поміж людей ходила така приспівочка: “Ані курки, ні свині — лише Сталін на стіні”. Полізла мама на під, і на тому місці, де був жом, позмітала все, що там залишилося. Воно помістилося в кулаці. Бабка Сяня, вона нас завжди виручала, дала жменьку борошна. Зробивши невеличкого коржика, мама спекла це все на плиті. Розрізала на 4 шматочки. Хтось дав цибулину, яку теж поділили на чотирьох. З’їли ми оте, що було, і, помолившись, полягали спати. Десь опівночі я прокинувся, бо нестерпно ссало під ложечкою.

– Мамо, мамусю, - став будити маму. Знаю, що вона не спить, але й не озивається, бо знає, чого я хочу.
– Мамо, мамочко, - знову покликав.
– Чого хочеш, синочку? - обізвалася.
– Я дуже хочу їсти...

Замість відповіді, вона залилася гіркими сльозами, а через деякий час каже:
– Що ж я тобі дам, синочку? Нема у нас ні крихти хліба... Потерпи до ранку, може приїде тато і щось привезе...

Вранці, щойно прокинувшись, питаю:
– Ще не приїхав татко?
– Ще немає, - відповіла мама. — Іди, сідай на мур та й виглядай його.

Пішов я, сів на мур та й очі прогледів, а тато не йде. Аж під обід побачив його і щодуху побіг назустріч. Але, на жаль, у руках він нічого не тримав. Коли ми зайшли до хати, мама спитала його:
– Що зробилося, Антоне? Чому ти нічого не приніс?..

Нічого не зміг тато відповісти, спазми здавили йому горло. Відвівши погляд убік, щоб ми не бачили, заплакав і швидко вийшов із хати. Виявилось, що на під’їзді до станції Ларга, бандити всіх, хто їхав на даху товарняка, пограбували. Ніхто не смів їм перечити, бо боялися за своє життя - могли поскидати з вагонів.

З горем пополам, але Бог допоміг пережити нам страхіття голоду і в нашій сім’ї ніхто не помер. Тато придбав козу і тільки таким чином ми вижили. Весною 1947 року, хто як міг, почали обробляти своє поле. Товсте лушпиння з картоплі обрізали кільцями, саджали прямо в неораний грунт і збирали небувалий урожай. Кукурудзу саджали по 1-2 зерна в гніздо і Бог рясно благословив наші ниви, воздавши нам за ті страждання, які ми пережили у 1946-1947 роках. Та нагрянула нова біда. На кожен двір було розписано обов’язковий план здачі хліба державі. Селом їхала підвода, а за нею йшли агент-збирач поставки, істрибки, озброєні гвинтівками, і сільські добровольці, яких у наш час називають бомжами. Я запам’ятав, що у нас була дуже погана людина на ім’я Петро. Зайшовши в хату, він злобно вирячив очі, і почав ображати маму непристойними словами.

"Побійся Бога, Петре, у мене малі діти - казала мама. — Ви вже не один раз у нас були, все забрали”.

Він угледів біля плити глечик із козячим молоком. У руках у нього був дрючок, яким він вмить розбив глечика. Хоч би сам випив, а то лиш би комусь зробити зло. Незадовго цю людину паралізувало, і він ще довгий час ходив на милицях, волочачи ноги, доживав свій вік. Мову також у нього відняло. В народі кажуть, що Бог буком не б’є. Він довго терпить, але добре платить.

Шкільні роки

Восени 1947 року, коли голодомор уже скотився зі своєї вершини, люди від голоду не помирали. Я пішов у перший клас. Школа була у поповій хаті (за Румунії в ній жив піп). У коридорі був замурований казан, у якому варили баланду. Ми, малюки-школярі, з дому брали мисочку та ложечку, ставали в чергу, щоб отримати ополоник баланди та скибочку хліба товщиною з долоню. Миттєво баланду через край випивали виснажені голодом дітлахи, а хлібець, хоча б кусень, просили батьки принести додому. Та рідко кому вдавалося це зробити. Згадуючи ті часи, серце обливається кров’ю і непрохана сльоза навертається на очі. Жахливий стан, в якому опинилася Україна під керівництвом безбожного, комуністичного, людиноненависницького, тоталітарного сталінського режиму, дався взнаки всім.

Семирічку закінчив у 1953-му. На два паралельних класи “А” і “Б” я один закінчив на відмінно і отримав похвальну грамоту. Давалася мені наука дуже легко, тому був улюбленцем майже всіх учителів. Та III чверть для мене була особливою. Директор школи прогнав мене додому, і я декілька тижнів не ходив до школи. А сталося це так.

Перевіряючи книжки, класний керівник, він же і вчитель фізкультури (вважаю недостойним згадувати його ім’я), не маючи навіть освіти, бо пас людських овець, але був комуністом, на розвороті мого зошита побачив намальовану Біблію і текст такого змісту: - “Терпение нужно вам, чтобы, исполнивши волю Божью, получить обещанное.” [Рим... 12:12]. Цього дня директора не було в школі, а на другий день перед уроками мене покликали в учительську, де почався допит “злочинця”, який скоїв такий ганебний, на погляд вчителя, вчинок.

– Хто тебе змусив це намалювати? - грізно запитав він. Я зіщулився й затремтів, як ягня перед вовком з байки Глібова, потім почав ревіти, що ще більше розізлило вчителя.
– Ніхто мене не змушував, - крізь сльози вимовив. - Я просто вчився малювати.
– Може тато змушував, або вуйко Семен?
– Ні! - заперечував я.
– Ти не признаєшся, отож відправимо тебе в Кельменці в МДБ. Там ти скажеш.

Вперше в житті я почув таке нове для мене слово, і хоча не знав, що воно означає, проте зрозумів, що це щось жахливе. Я ще сильніше став ревіти. В цей час пролунав дзвоник на урок. Класний керівник сердито вигукнув: - Хай іде в клас.

– Ні, - сказав директор. - Таких учнів у радянській школі нам не потрібно, нехай забирає свої книжки і йде додому.
Весь у сльозах я вилетів з учительської, забіг у клас, схопив книжки і побіг додому, зрадівши, що нарешті знущання наді мною закінчилися. Вдома розказав татові, що сталося.
– Ну що ж, - сказав батько, - нам дано не тільки вірувати, а й страждати за Христа, і блаженний той, хто несе іго його з юних літ [Філіп 1:29; Плач Ієремії 3:27].

Так я тиждень чи два пробув вдома, допомагаючи батькові доглядати колгоспних бугаїв, котрі знаходились у нашому сараї. Потім тато каже: “Що ж це має бути, синку? Треба ж якось закінчити 7 класів, а то доведеться другий рік ходити в цей клас”.

Тільки-но я з’явився в школі, як мене знову покликали в канцелярію. Всі вчителі були в зборі і директор знову запитав:
– То ти скажеш, хто тебе змушував малювати оті дурниці?
– Ніхто мене не змушував, і я малював не дурниці, а Біблію.

Директор уже без гніву запитав:
– А ти ще будеш таке малювати?
– Ні, не буду.
– Тоді йди в клас і більше цього не роби.

Отак життя гартувало мене з дитячих літ, готуючи до чогось більшого, чого тоді я ще не міг собі уявити.

Закінчивши семирічку, я, як відмінник, міг вступити до будь-якого технікуму без екзаменів. Отож, порадившись із татом, поїхав я у Чернівці вступати до будівельного технікуму. Бажаючих здати документи було багато. В коридорах не було де сісти, а час підходив до відправки потягу на Ларгу. Дуже стомлений, я трамваєм доїхав до вокзалу, сів у вагон і відразу заснув. Мене розбудили аж на станції Ларга. Прийшов додому, сказав татові, що не потрібно мені ніяких технікумів, адже в Чернівцях немає навіть де сісти, щоб відпочити.

- Тоді йди бикам хвости крутить, або камінь возити з каменоломні, що на Дністрі.

І я пішов працювати їздовим. Робота до душі та й по силі, і трудодень міг заробити, і в Дністрі покупатись, і виспатися, поки доїду до ферми. Швидко спливав час і в 1957 році я отримав права водія. Працював у колгоспі водієм, а в 1959-му поїхав по оргнабору на цілинні землі Казахстану. Так почалося моє зовсім нове життя без нагляду батьків. Спочатку працював у Кокчетавській області, а потім, до дня арешту, в місті Єсіль Цілиноградської області.

Зустрівши своїх одновірців, я остаточно став на вузенький, тернистий шлях віри в Бога, влився в церкву Євангельських християн-баптистів, котра не була зареєстрована, що й стало підставою для арешту пресвітера церкви й мене як активного проповідника Євангелії. Це сталося після чергового з’їзду КПРС, на якому генсек Микита Хрущов закликав вести “беспощадную борьбу с пережитками прошлого, в частности с религиозным сектантством”. В країні почалися масові арешти віруючих усіх напрямків. 5 квітня 1963 року мене, водія автобуса, заарештували, а 24 червня 1963 р. за ч. 1 ст. 200 КК КазРСР засудили до 5 років позбавлення волі. По місту були заздалегідь розвішані рекламні щити, які сповіщали, що має відбутися суд над баптистами-сектантами. Суд тривав 3 дні. Не буду говорити про абсурдність звинувачень, висунутих проти мене. Про це красномовно свідчить той факт, що через 30 років сотні тисяч таких, як я були реабілітовані тому, що страждали без будь-якої вини. І дякувати Богу, ця людиноненависницька комуністична система рухнула, як “карточний будиночок” без єдиного пострілу, проіснувавши в загальному 70 років. Хіба ж це не диво? Мені було на той час 24 роки і я навіть не усвідомлював, що це відбувається зі мною. Та Бог, котрому я служу з юних літ завжди був зі мною. Він провів мене через горнило випробувань, з якого я вийшов ще витривалішим, стійкішим, не втративши честі християнського служителя. А відбувалося це так.

В той день, 5 квітня 1963 року, через поломку машини, я зійшов з лінії і заїхав у гараж. Одягнув комбінезон і заліз в оглядову яму, шукаючи поломку. Та через кілька хвилин механік покликав мене на прохідну. Я пішов і побачив двох здорованів у цивільному.
– Я Базелюк. Що вам потрібно від мене?
– Садитесь в машину.

Опинившись на задньому сидінні ГАЗ-69 між двома чистенькими, будучи у брудному комбінезоні, я запитав:
– Хіба ж не можна було дозволити мені перевдягнутися? В автобусі залишилася новенька тілогрійка.
– Ничего, сойдешь и так.

Привезли мене в лінійне відділення міліції. Переступивши поріг, я побачив за столом ще одного, також у цивільному, котрий гаркнув:
– Слушайте!

І він зачитав санкцію прокурора на мій арешт. Потім ще одну санкцію - на обшук у квартирі.

Приїхали на квартиру.
– Показывайте ваши вещи!
– Які в мене речі? Все, що маю, на мені.

Забрали “Біблію”, пісенник, 4 рукописних зошити з віршами. Все! Склали протокол на вилучені речі. Бачачи, що я не усвідомлюю, що зі мною відбувається, сказали:
– Возьмите с собой еды на три дня и теплее оденьтесь.

А в що одягтися, як в автобусі залишилася фуфайка? Довелося одягати кожуха. Привезли знову до відділення і закрили в камері попереднього ув’язнення. В камері нари розраховані на чотирьох, а нас було вже п’ятеро. Як добре, що я був у кожусі з великим коміром. Під стелею розбите віконце. А вночі мороз. Замотавшись у кожух, я ліг на цементну підлогу біля нар. Бог явно потурбувався про мене і знав, що мені буде потрібно. Я подякував йому, що так сталося. Аналогічний випадок був з апостолом Петром. Про це записано в Євангелії від Іоанна, гл. 13 Коли Христос перед тим, як іти на Голгофу, де Його розіп’яли, умивав ноги всім апостолам, підійшов до Петра, але він запротестував і заявив:
– Господи! Чи тобі мити мої ноги?

На це Ісус зауважив:
– Що я роблю, зараз ти не знаєш, а потім зрозумієш.

У моєму житті також багато разів траплялося, що я не розумів, чому це так діється, а потім Бог давав зрозуміти, що він знає все наперед тому і турбується про своїх чад.

Через декілька днів відвезли нас у Цілиноградську тюрму і майор КДБ Воронцов три місяці вів слідство. Час був надзвичайно важкий. Вірний ленінець Микита Хрущов перевів усіх жителів СРСР на дієту. Нас годували гнилою кислою капустою. На весь день давали 450 грамів чорного, як земля, хліба. Коли на кухні на першому поверсі варили капусту, то запах кислятини було чути аж на п’ятому. Мусили їсти те, що давали. Після чого так пекло в грудях, що здавалося б розірвав їх. За цих три місяці я до того виснажився, що думка була тільки про хліб. Тоді така примовка ходила серед населення: “Жито та пшениця ідуть за границю, ячмінь та овес забирає МТС, а біб та горох, щоб колгоспник не здох”.

Слідство пройшло без ексцесів. Коли закінчилося, я в присутності прокурора мав підписати обвинувачення. Присутнім був прокурор краю Копейка. Закінчивши цю процедуру, слідчий Воронцов каже:
– Вы знаете, товарищ прокурор, что себе позволяет этот Базелюк? - Тут він прийняв позу, в якій німці кричали “Хайль”, віддаючи честь фюреру, і став декламувати вірш Лермонтова “На смерть поета”:

А вы, надменные потомки
Известной подлостью прославленных отцов...
Вы, жадною толпой стоящие у трона,
Свободы, Гения и Славы палачи,
Таитесь вы под сению закона,
Пред вами суд и правда - все молчи!..

– Так вы что, молодой человек, против наших советских законов? - запитав мене Копейка.
– Что вы, товарищ прокурор, - заперечив я. - В школе я учил знаменитое стихотворение Джамбула Джабаева “Великий сталинский закон”. Речь в нем идет о Конституции СССР 1936 года, а там есть такие слова:

... Слушайте степи акына Джамбула Слушай Кастек, Каскелен, Каракон,
Я славлю великий советский закон.
Закон, по которому радость приходит,
Закон, по которому степь плодородит,
Закон, по которому сердце поет,
Закон, по которому юность цветет...

Разве здравомыслящий человек может идти против такого закона или не любить его? Я не знаю о каком законе вы говорите, или по какому закону меня судите, но только не по закону, о котором писал Джамбул Джабаев.

Питань більше не було. Через декілька днів мене повезли на суд у м. Єсіль. Заздалегідь, як я вище згадував, все місто напружено чекало суду над “злочинцями”, які трапляються не так часто. З особливим нетерпінням чекали розв’язки віруючі. І ось під вечір вагон з в’язнями зупинився навпроти лінійного відділення міліції. Виходимо з вагона: старий дід, якому більше 70 років, позаду нього я - юнак. Що ми побачили, очам своїм не повірили. Віруючі стояли, утворивши живий коридор аж до дверей відділення. Я на мить зупинився на підніжці вагона і радісно вигукнув: "Приветствую вас, дорогие братья и сестры, с любовью нашего спасителя Иисуса Христа! Мир Вам!”

У відповідь грянув гімн, який у ті дні був дуже актуальний:

Привет вам борцы за свободу,
Сердечный вам братский привет 
С любовью несли вы народу 
Евангельской истины свет.

Тернистой и узкой тропою,
Встречая немало преград,
Вы шли со смиренной душою,
Не смея вернуться назад.

Вы в ссылках и тюрмах страдали,
Изведавши узы цепей,
Вы много скорбей испытали 
От гордых коварных людей.
Безропотно вы умирали...

Це було щось неймовірне. Міліція стала розганяти віруючих, штовхати. Декотрих посадили на 15 діб. Та ніяка сила не могла їх зупинити. А вогонь любові, запалений у серцях віруючих під час гонінь, ще сильніше запалав.

І якщо ще вчора я їхав з однією думкою про хліб, то тепер, натхненний силою духу, ширяв думками десь у небесах. Та скоро ми повернулися знову до тієї суворої безжалісної дійсності, яка нас оточувала. Знову я опинився в набитій людьми камері, нари на чотирьох, я уже п’ятий. Отож, присів скраєчку на нарах і став роздумувати. Завтра має відбутися суд. Як то воно буде?

Аж раптом відкривається амбразура і черговий міліціонер каже:
– Базелюк, тобі передача.

Дає мені круглий білий хліб, трохи тонший шмат ковбаси і невеличку записку, на якій читаю “Від твого вуйка Сімона. Прийми в ім’я Ісуса Христа. Завтра суд. Чекаю. Хочу знати, як мають тебе судити і за що? ”

Я навіть не доторкнувся до тієї їжі. Десь подівся мій голод. І тут я став ясніше розуміти слова Христа, сказані ним у пустелі, коли його спокутував диявол. Використовуючи той стан, в якому опинився Ісус після 40 днів посту, диявол сказав:
– Якщо ти Син Божий, то звели, щоб це каміння зробилося хлібом.

Христос відповів:
– Написано: “Не хлібом єдиним житиме людина, а всяким Словом, котре з уст Божих виходить”.

Тобто людина, маючи безсмертну душу, в певні моменти життя забуває про хліб тілесний, а живе Животворним Божим Словом.

Віддав я те все тим, що були в камері, і вони з’їли миттєво, я ж аж на другий день поїв у перерві суду. Суд тривав 3 дні. Це був не суд, а судилище, на якому пропагувався безбожний комуністичний уклад життя. В перерві показували короткометражки жахливих фільмів, як гноїли живих людей у період середньовіччя, як від “святої інквізиції" в католицьких монастирях гинули мільйони людей, епізоди з фільмів “Тени исчезают в полдень”, “Путь через ночь” антирелігійника Ф. Чирви, де віруючі розпинають на хресті молоду дівчину Олю, приносячи її в жертву, а молодий хлопчина, щоб не йти в армію, відрубує собі сокирою два пальці правої руки.

Публіка так розлютилася, що була готова нас розірвати, якби не тих четверо солдатів, що охороняли нас. Потрібен був час, щоб допитати 30 свідків, котрі проходили по справі.

Державна машина атеїстичного комуністичного ладу працювала в усіх сферах життя простого люду “Країни зрад” і досягла неабиякого успіху. Але, що сіяли, те зараз і пожинають. Збулися Слова Святого Євангелія: “Не обманюйтеся! Бог осміяний бути не може! Що сіє людина, те і буде жати” [Галат 6:7]. От і дійшов наш люд до морального краху, де в усіх сферах земного життя жахливий стан хаосу. В суспільстві панує хижацтво, брехня, обман, необмежена жадібність олігархів.

Перед закінченням суду, в перерві, до мене підійшов адвокат Гнатюк і каже:
– Петре! Зараз буде тобі дане останнє слово, від якого залежить, чи осудять тебе, чи відпустять. Скажи, що ти розкаюєшся, що більше не підеш на зібрання сектантів і завтра підеш на свій автобус працювати.
– А якщо я цього не скажу, то що?
– Тоді дадуть на всю котушку 5 років, як вимагає стаття.
– Скажіть, будь ласка, а за що ж мене судять?
– За те, що ти проповідуєш релігійну мораль, а не комуністичну... Поміняй пластинку і все буде гаразд.
– Я цього не можу зробити ні перед людьми, ні перед Богом.

Мене засудили до 5 років позбавлення волі. Відбував я це покарання в установі ЕЦ 166/5 з 5 квітня 1963 до 30 червня 1965 року - тобто 2 роки, оскільки Президія Верховної Ради Казахської РСР 16 червня 1965 року знизила строк покарання з 5 до 2 років. Реабілітовано ж мене постановою Пленуму Верховного суду Республіки Казахстан 27 травня 1994 року. Вирок Цілинного крайового суду від 24 червня 1963 року скасовано і справу судочинством припинено за відсутністю в моїх діях складу злочину.

15.02.2009 р.

* * *
Уполномоченному совета
по делам религиозных культов
в Черновицкой области
Базелюка Петра Антоновича,
ур. с. Мошанец Кельменецкого района

ЗАЯВЛЕНИЕ

Обращаюсь к Вам, тов. уполномоченный, и прошу обратить внимание на мое заявление в связи с неправильными действиями некоторых начальствующих лиц по отношению ко мне, верующему, принадлежащему к церкви Евангельских христиан-баптистов с. Мошанец.

В 1953 году я окончил 7 классов с похвальной грамотой, после чего работал в колхозе им. Кирова ездовым на быках, в 1957 году окончил курсы шоферов и работал шофером на ЗИС-5 по 1959 год. В мае 1959 г. по оргнабору уехал на целинные земли Казахстана, где и трудился в качестве шофера по апрель месяц 1963 г. сначала в Кокчетавской области, затем в Целиноградской. Работая в Есиле Целиноградской области, я стал на путь веры в Бога, где и был членом церкви ЕХБ г. Есиль с 20 октября 1962 г. Эта община не была зарегистрирована, что явилось причиной ареста пресвитера и как проповедника Слова Божьего меня. Суд приговорил меня к 5 годам лишения свободы с отбыванием меры наказания в ИТК общего режима. После ряда жалоб, написанных мною из ИТК, Президиум Верховного суда Казахской ССР своим постановлением от 16 июня 1965 года освободил меня из мест заключения, нашедши, что мера наказания была слишком суровая. После освобождения из лагеря я два с половиной месяца еще поработал в Казахстане, после чего приехал домой к родным в с. Мошанец в сентябре 1965 г. Я еще не женат и живу с родителями и двумя младшими сестрами. Приехавши домой, я стал членом общины ЕХБ с. Мошанец и стал проповедовать в церкви Слово Божие с 21 января 1966 г. После приезда домой я хотел устроиться работать по специальности, шофером, и был по этому поводу в Кельменецкой АТК несколько раз, в Хотинской АТК, на Кельменецком сахзаводе, но мне везде было отказано в работе в связи с неимением мест, но больше всего за то, что в трудовой была последняя запись - уволен в связи с арестом. По неволе пошел работать в колхоз им. Кирова с. Мошанец, просился столяром, в чем мне также отказали в связи с неимением стройматериалов, а направили работать в садоводческую бригаду. Как крайность, я пошел с 10 марта. А перед этим меня вызвал к себе инструктор райкома партии и посоветовал мне пойти на любую работу, что я и сделал. 14 марта меня вызвал к себе начальник райотдела милиции и спросил почему я не работаю. Фактически я уже работал и объяснил причину, почему я не работал. Он говорит:

- Я ничего не знаю, мне звонят, что ты не работаешь.

Он потребовал от меня объяснительную и предупредил, что к 28 марта, если не буду работать, буду привлечен к суду за тунеядство. Я по силе возможности и дальше продолжал работать в той же бригаде. Каждый день не ходил в связи с плохой погодой, а также по состоянию здоровья. Уже 30 марта меня к себе вызвал участковый милиционер и стал задавать те же вопросы, что и начальник РОВД задавал 14 марта. Я объяснил ему, что уже работаю и ответил на заданные вопросы. При этом он мне заявил, что я мешаю работать людям. Чем же я мешаю работать?

- А тем, что занимаетесь агитацией в свою секту.
- Простите, но по декрету Ленина я имею право не только исповедовать любую веру, но и менять веру, и распространять веру, и даже быть атеистом.

Он рассердился и начал кричать.

- Где ваша совесть, что живете столько времени на шее у отца?
- Вы Маяковского когда-нибудь читали? - спросил я его. - Он в одном из своих стихотворений пишет: "Моя милиция меня бережет...” Вы же по-лакейски выполняете указания вышестоящих партийных бонз, ведя пресмыкающийся образ жизни, да еще смеете на меня кричать, вместо того, чтобы оберегать? А где же Ваша совесть, или ее у Вас нет?!

После этого я удалился из кабинета, оставив его с носом. Думал, будет меня догонять, но нет, обошлось.

Эти все действия, направленные против меня, делаются по инициативе и содействию председателя сельсовета с. Мошанец Андрийчука Т.Ф., который всячески старается меня шантажировать путем клеветы, обмана и насилия, проявляя усердие не по разуму, явно опять хотел упрятать меня за решетку. В своей низости он докатился до того, что стал вызывать к себе некоторых молодых ребят и морально неустойчивых девиц, заставляя их подписывать заявления, будто бы я убеждал их покаяться в греховной жизни и стать на путь веры в Христа Иисуса. В эту подлую грязную историю попали 15 человек, подписавши по неопытности, не зная, чем это может кончиться для меня, такие заявления. Попал на этот крючок и мой родственник Тихон Николаевич Семанюк, который и раскрыл все это дело, написавши встречное заявление об отзыве своей подписи, которое я прилагаю к своему заявлению.

Еще скажу, что недавно муж сестры Андрей Яковлевич Пастух пришел к вере в Бога, покаявшись в одно время со своей женой. И тут для него начался тернистый путь испытаний. Он работал в кузне молотобойцем. Это в колхозе была хорошая работа, где он зарабатывал больше трудодней в сравнении с другими. Его председатель колхоза им. Кирова Усик Николай Петрович просто выгнал с работы из кузни и сказал:
- Иди в садоводческую бригаду.

Он написал заявление на правление колхоза, чтобы объяснили причину изгнания. Председатель сказал:
- За твою нечестность ты в кузне больше работать не будешь. В колхозе председатель - царь и Бог.

И стоило мне заговорить с кем-нибудь при встрече, или зайти к кому-нибудь, как “шпионы” председателя сельсовета докладывают ему, он вызывает меня в кабинет для очередного промывания мозгов или пишет доносы в КГБ, что я агитирую людей в свою веру.

Прошу Вашей защиты и содействия, которые Вы можете оказать, не очень хочется опять сидеть за решеткой. Оградите меня от таких невежественных, близоруких начальников, которые стараются на каждом шагу меня преследовать, думая, что они делают доброе дело для государства.

Просит житель с. Мошанец
Кельменецкого района                                 Базелюк П.А.
2.04.1966 г.

Пояснення автора заяви про результат її розгляду

Результат цієї історії такий:

Оскільки церква ЄХБ у Мошанці існувала приблизно з 1925 року і була зареєстрована у відповідних державних органах, вона користувалася деяким захистом влади. Про це я доповів старшому пресвітеру по Чернівецькій області Лисюку Акиму Олексійовичу. Він зі мною разом пішов на прийом до уповноваженого, канцелярія якого розміщена й досі в будинку з левами. На той час ним був П.Г. Подольський. Коли я все розповів йому і подав заяву, чи то він став мені симпатизувати, чи присутність Лисюка подіяла на нього, але він пообіцяв справу уладнати. Сам особисто приїхав у Кельменці, викликав “на килим” голову сільради Андрійчука Т.Ф., зробив йому відповідне “внушеніє” і сказав поки що Базелюка, тобто мене, не чіпати. А я, грішний, виправив у трудовій книжці останній запис: “Уволен в связи с арестом” на “Уволен в связи с выездом” та й пішов працювати шофером.

Отаку опіку мали віруючі з боку радянської влади.

П.А. Базелюк

с. Мошанець Кельменецького р-ну
15.02.2009 р.

Надруковано: Реабілітовані історією. Чернівецька область. Книга друга. Чернівці: Книга пам'яті України, 2010. С. 300-309