Єлизавета Аврам

ТРАГЕДІЯ НАШОЇ РОДИНИ

Я хочу розповісти про важку долю моєї родини. У моїх батьків Петра Івановича та Євдокії Олексіївни Поничів, обоє 1902 р.н., було троє дітей: Орися, 1927 р.н., я - Єлизавета, 1928 р.н., і Теофіл, 1936 р.н. Жили ми просто, незаможно, як і більшість людей нашого села Зеленів. Перебули війну. Селом ширилися чутки про бандерівців. Серед них були і батькові родичі. Ми ж ніякої причетності до ОУН не мали, але наше прізвище і родинні зв’язки привернули увагу НКДБ.

У квітні 1945 року до нашої хати навідались працівники Вашковецького НКДБ і забрали нас, двох дівчат, і маму до сільської ради. Тата ж вдома не було, тому що він працював на залізниці в Молдавії і приїздив додому раз на два тижні, щоб взяти харчів. На війні теж не був - як залізничник мав броню. В сільраді нас допитали, після чого ми підписали якісь протоколи. Мене з сестрою Орисею відправили додому, а маму забрали у Вашківці. Нам сказали, що вона прийде наступного дня. Але мати не повернулася ні завтра, ні післязавтра, а через довгих страждальних 10 років.

В кінці квітня тато прийшов додому за харчами, а тут його вже чекала міліція. Забрали теж у Вашківці на допит, потім відвезли разом з мамою в Чернівецьку тюрму № 1. Дізнавшись про місцезнаходження батьків, ми з сестрою один раз на тиждень приносили їм передачі. Потім їх перевели у тюрму № 2, а через кілька днів у тюрму № 1, де приймали передачу лише один раз на місяць у визначене число. Пізніше відбувся суд, на якому ми не були присутні. Маму засудили до 10-и, а батька до 3 років позбавлення волі у ВТТ і вивезли у Сталінську (нині Донецьку) область у м. Костянтинівку. Тут через декілька місяців помер батько, а маму перевезли на північ, у Комі АРСР, м. Ухта, поселення Абезь.

Надія, що мама повернеться додому, у нас з’явилася в 1953 р., коли помер Сталін і була оголошена амністія багатьом в’язням. Однак, дива не сталося. Вона відбула в неволі всі 10 років, які залишили страшний слід у її житті. Коли маму забрали, вона була молода, гарна, життєрадісна, повна сил, таку ми її запам’ятали. А повернулася посивілою, постарілою, змученою, худенькою і маленькою. Залишивши сина Теофіла у восьмилітньому віці, не впізнала його. В квітні зустрічали маму вдома, а восени вона вже проводжала Теофіла в армію на 4 роки у м. Сєвєроморськ.

Реабілітували нашу маму в січні 1989 р., але не повернули нам всього того добра, яке забрали. Про батька ж ми до цього часу не маємо ніяких відомостей: коли помер і де похований, чи реабілітований посмертно? *

с. Зеленів
Кіцманського р-ну
7.05.2000 р.

* Як нині з’ясовано, Петро Іванович Понич був безпідставно звинувачений і засуджений військовим трибуналом внутрішніх військ НКВС Чернівецької області 2 жовтня 1945 р. за зв’язок з ОУН і недонесення (ст. 54-12 КК УРСР) до 6 років ВТТ, але на підставі Указу Президії Верховної Ради СРСР від 7 липня 1945 р. “Про амністію” термін покарання знижено до 3-х років. Помер у 1948 р. у місцях ув’язнення. Реабілітований Чернівецьким обласним судом 19 січня 1989 року.

Надруковано: Реабілітовані історією. Чернівецька область. Книга друга. Чернівці: Книга пам'яті України, 2010. С. 310