Володимир Стефанець
УТІКАЧІ ДО РАДЯНСЬКОГО РАЮ
Ця розповідь про двох селян з Іванківців. Двох з тих багатьох буковинців, які стали наприкінці 30-х років жертвами репресій в СРСР. “Вождь народів” обрунтував тезу, що з просуванням до соціалізму класова боротьба загострюватиметься. Його запопадливі учні “доводили” це на практиці. Видно, й двох буковинських селян, у кожного з яких було по кілька десятин землі, вони зарахували до класових ворогів. Байдуже було, що ті “вороги” залишили рідних і, ризикуючи життям, перейшли кордон до Радянського Союзу. їх піддали допитам, а потім відправили у табори. Навіть, коли припустити, що радянська сторона побоювалася, що серед перебіжчиків виявляться агенти сигуранци, то не могли ж ними бути всі ті, хто переходив кордон. Але учні вождя не обтяжували себе зайвим клопотом з’ясовувати, хто і чому. Що їм було до підданих сусідньої держави, коли вони своїх, далеко не рядових громадян, нещадно розстрілювали або ж гноїли за колючим дротом. Двоє селян з Іванківців подались на Радянську Україну різними стежками. Вже потім їх долі переплелися, стали одним шляхом у заклади, що належали Головному Управлінню Таборів НКВС СРСР. Про ті роки Микола Іванович Скрипник розповів сам. Про Євгена Тодоровича Потапієвича згадує його брат Флоріан Тодорович.
* * *
На радянському боці утікачів з боярської Румунії заарештували відразу, як тільки-но вони перейшли кордон. Та іванківчани Микола Скрипник, Самуїл Якобчак, Василь Карп’юк, Андрій Батриновський, Ілля Кишкан і Семен Вакарчук не журилися. Думалося, розкажуть вони про мотиви свого вчинку, прикордонні служби (у цьому селяни не сумнівалися) з’ясують що до чого й дадуть дозвіл на проживання у Радянському Союзі. Тепер це видавалося їм дрібницями. Зроблено ж головне: вони перейшли кордон, зуміли перехитрити шпиків сигуранци, якими кишіли прикордонні села на румунському боці.
Нелегко давалося їм оте рішення - тікати до Радянського Союзу. Коли у 1939 році кордон підійшов впритул до сусідніх з Іванківцями сіл, багато місцевих селян з надією поглядали в його бік, бачили у радянському ладі своє майбутнє. А оті одчайдухи, які все ж відважилися перейти кордон, мали з румунськими властями свої рахунки. На дивовижу схожі вони були у людей. В одного забрали останній клаптик землі, іншого тягнули до війська.
Третій не міг далі дивитися на щоденні визискування, шукав правди у забороненій літературі.
Микола Скрипник також полюбляв погомоніти у колі перевірених товаришів про тяжке життя селян. Читали й заборонену літературу. Російські газети й книги звідкілясь діставав Василь Яніцький. Каплею, що переповнила чашу терпіння Миколи, стала його двомісячна мобілізація у румунське військо. Забрали й коня - єдину опору селянської сім’ї. Згодом, коли повернулися, спочатку хазяїн, а потім кінь, стало зрозуміло: тварину треба продавати - скалічена. За мізерну ціну насилу спекалися коня і селянське обійстя ніби осиротіло.
Свої емоції Микола не приховував. Для невсипного ока сигуранци це не залишилося непоміченим. Прийшли жандарми і вчинили обшук. А не знайшовши нічого, пішли геть. Тоді вирішив Скрипник: треба тікати. Знайшлися й п’ятеро однодумців.
Вже коли перейшли кордон, хтось, здається Самуїл Якобчак, запропонував: “Давайте, хлопці, заспіваємо “Інтернаціонал ”. І перший затягнув мелодію на слова, які вивчали вони вечорами у хаті Яніцького. Скоро мелодія окріпла, зміцніла ще п’ятьма голосами. Селянам рухатися з нею було якось впевненіше. Безвість їх не лякала, бо йшли вони до своїх братів, у нове життя. Нараз дорогу їм перетнули прикордонники.
Втікачів обшукали. Потім відвели на заставу, де замкнули у підвалі. Наступного дня запротоколювали перший допит. Далі їх відправили у Залуччя, що за Снятином. Потім були тюрми у Чорткові, Тернополі, Полтаві, Кременчуці. Три місяці возили їх у товарних вагонах по республіці. У кожній тюрмі випитували одне і те ж: “Чому перейшли кордон?”. Вигадувати юнакам було нічого: розповідали про себе всю правду. А ще хотіли знати, яка їх вина, дивувалися, чому ж їм не вірять. Миколу не били. Лише на допиті офіцер НКВС прикладав до скроні наган, зводив курок і спокійно продовжував допитувати.
Судила селян “трійка” НКВС. “Скрипнику, Якобчаку, Батриновському дали по 5 років таборів, іншим - по три. Після суду шестеро іванківчан потрапили у Харків - тут був розсильний пункт. Звідси у товарняках через Москву їх привезли в Архангельськ. Далі морем - у Нар’ян-Мар. Трюми баржі були переповнені. Політичні й кримінальні пливли разом. Тут буковинці зустріли інших своїх земляків, які також перейшли кордон і були засуджені. Дорога до Нар’ян-Мару прорідила групи засуджених, їсти давали солону рибу, а пити не було що. Почалися хвороби. Особливо мучила дезентерія.
Багато в’язнів повмирало. Не давали спокою й компанії блатних. Конвоїри не особливо слідкували за порядком, самі були охочі поживитися за рахунок ув’язнених. Один із них підкликав якось до себе Миколу Скрипника і “порадив” віддати за пайку хліба ще добру буковинську шапку. Довелося поступитись. Інші ж бо оббирали засуджених задарма, часто - для жарту.
З Нар’ян-Мару їх повели етапами. Кожному він випав свій. Микола йшов берегами Печори до містечка Абіса. Там почалося його табірне життя. Працював багато і на різних роботах: лісозаготівлі, пилорамі, механічних майстернях, був косарем. Прокладав у 1943 році залізницю Котлас-Воркута. Там на будівництві дізнався, що в сусідньому загоні помер від виснаження Самуїп Якобчак. Миколу Скрипника також чекала така доля. Залишилися ж бо одні кістки і шкіра. Спасибі табірному фельдшерові- землякові, який влаштував лікуватись у госпіталі. Тут з його допомогою Микола отримав ліки, харчування, дещо краще табірного. І все ж підірване здоров’я поправити не вдалося. Скрипника перевели на південь - у Саратовську область. У 1944 році вийшов строк відбуття ув’язнення, але запитувати у начальства, чому його не звільняють, Микола боявся. П’ятирічне табірне життя навчило багато. Вирішив не квапити події. У сорок шостому його перевели в Рязанську область. З огляду на здоров’я, Миколі дозволили жити в одному з колгоспів Рибновського району. Тут він, закінчивши курси, працював трактористом. Звільнили з-під охорони. Але у виборчих правах не поновили. Раз у три місяці Скрипник зобов’язаний був відмічатись у районному відділі НКВС. Додому з тих шести хлопців, які переходили з ним кордон, повернулися в 1953-му, тільки двоє - Семен Вакарчук і він, Микола Скрипник.
* * *
Звістка про те, що музики кліводинського оркестру перейшли румуно-радянський кордон, схвилювала Євгена Потапієвича, кращого сільського скрипаля. Домашні відчули це. Довгими грудневими вечорами, коли у стрісі лютувала віхола, Євген сідав на лаву і довго дивився на скрипку, що висіла на стіні. Часто його роздуми переривав товариш, який приходив із Вашківців. Також музикант. Тихо, майже беззвучно, вони про щось радилися. На жарти переходили одразу, коли домашні заходили у світлицю. Тоді, трохи переждавши, Євген здіймав з цвяшків скрипку, обережно прикладав її до плеча, брав смичок. Мелодії після жартів чомусь виходили сумні. Напевне, лише батько Євгена розумів їх слова. В очах старого на мить з’являлася тривога. Решта рідних просто дивувалася, чого це раптом Євгена після веселих жартів безпричинно тягнуло на смуток.
Якось сільський вахмайстер повідомив старого Потапієвича: хай, мовляв, старший син готується на інструкцію. Євген мовчки вислухав батька. Старий, проте, знав, що зараз діється в душі сина. Він ще не бачив дурня, який би з охотою йшов на інструкцію. Там мали готувати, розумій - муштрувати, до військової служби. На що була та служба бідному селянину? І що він мав захищати в Румунії? Хіба достатки багачів.
Напасть Євген зустрів спокійно. Не кляв боярську владу, не шукав хвороби, аби мати причину для звільнення від повинності. Через кілька днів разом із вашківським товаришем (про це рідні дізналися пізніше) він зник з Іванківців. Залишилася на стіні тільки осиротіла скрипка.
У сороковому році, після возз’єднання Буковини з Радянською Україною, прийшов у хату Потапієвича лист від старшого сина з Куйбишевської області. Євген писав: за перехід кордону його засуджено на три роки виправно-трудових таборів. Розповідав музика, що за один день виконує по три норми. Хоче відбути строк за рік. Скоро почалася війна. З німцями на Буковину повернулися румуни. Тільки у 1944 році, після того, як радянська армія звільнила село, у батьків народилася надія налагодити обірваний зв’язок із сином. Але Євген не давав про себе звістки. І лише скрипка нагадувала про нього, мовчазно кричала старому батькові про сина.
Часто приходив у хату Потапієвичів воїн Чехословацького армійського корпусу в СРСР, частина якого кілька днів стояла в селі, його тягнула до хати скрипка, що висіла на стіні. Вперше він побачив її, коли випадково забрів на обійстя родини і старий Потапієвич запросив його в гості. Чех був музикант. Скрипку він побачив одразу, як тільки увійшов до хати. Старий господар помітив це. Попросив гостя щось заграти. З тих пір чех став часто бувати на обійсті. Мелодії його батьківщини щось нагадували старому. Завжди, коли гість награвав їх, на очі Потапієвича накочувалися сльози.
...Євген так і не повернувся в село. Помер у сорок четвертому році в таборі. Зникла з хати скрипка. Старий Потапієвич віддав її чехові. Бо то мука, коли скрипка лежить без господаря.
7.01.1989 р.
* * *
Прокурору Чернівецької області тов. Купцову В.М.
від гр. села Іванківці Кіцманського району Скрипника Миколи Івановича
З А Я В А
Я народився 19 грудня 1910 року в селі Іванківцях, а в 1928 році почав брати участь у революційному русі на Буковині, був членом партії українських працюючих “Визволення”. Поширював серед селян і в Чернівцях газети “Боротьба” і “Борець”.
Коли у вересні 1939 року Західна Україна була возз’єднана з Радянською Україною, серед буковинців поширилися настрої і народились бажання швидше об’єднатися зі своїми радянськими братами. Люди, інколи цілими сім’ями, почали переходити румунсько-радянський кордон. Ішли назустріч щастю і волі. Так ми думали. Ми не могли вже далі терпіти окупаційного гніту румунських бояр.
В ніч з 28 на 29 грудня 1939 року я зі своїми товаришами, членами і симпатиками комуністичної організації села Іванківці, яку довгий час очолював Василь Георгійович Готинчан, Якобчаком Самуїлом Г авриловичем, котрий був серед нас за старшого, Батриновським Андрієм Миколайовичем, Карп’юком Василем Андрійовичем, Кишканом Іллею Тодоровичем і Вакарчуком Семеном Миколайовичем в селі Оршівці перейшли кордон і з’явились на радянську прикордонну заставу, де заявили, що не могли далі жити в неволі, хочемо бути радянськими громадянами.
Ми не сподівалися, що нас тут зустрінуть, як ворогів. Адже ми в своїй пропаганді серед населення Буковини кожен раз підкреслювали, що Радянський Союз наш визволитель, що він принесе нам свободу і щастя, допоможе нам вирватись з неволі. Але на заставі нас заарештували, зняли з нас допити і відправили спочатку в Чортків, потім у Тернопіль. Звідти - в Кременчук, були, по-моєму, і в Полтаві. В Кременчуці влітку 1940 року нас “трійка НКВД” засудила: тих, хто брав участь у комуністичному і революційному русі, до 5 років позбавлення волі, а тих, хто був менш свідомий, - на три роки.
Мене особисто засудили на 5 років виправно-трудових таборів і заслали аж у Комі АРСР м. Абіс, де я терпів і голод, і холод, і знущання начальства. В зв’язку з тим, що я тяжко захворів на цингу і пелагру, мене в 1944 році направили в Саратов, де відбував строк, працюючи на заводі “Серп і Молот”. У 1945 році я захворів на легені і мене направили в Саратовську обласну лікарню, а звідти - в Безим’яновський район у сільгосптрудколонію. Звідси мене, після відбуття строку, звільнили. Власне не після відбуття. Строк у мене закінчувався в січні 1945 року, але мене затримали до особливого розпорядження. Цього особливого розпорядження я ще чекав рік і 8 місяців.
У серпні 1946 року мене нарешті звільнили і направили на місце проживання в Рязанську область, Рибновський район, сільрада Альошино, село Папасова, колгосп “Смичка”, пізніше ім. Леніна. Я не мав громадянських прав, і через кожні 3 місяці мусив ходити в районний відділ міліції відмічатись.
На Буковину, в рідне село Іванківці, я приїхав аж у 1953 році, після смерті Сталіна, на жовтневі свята. Дороги мені були всі закриті. Як же - злочинець. Перейшов кордон і не відомо з якою метою. Недовір’я. Недовір’я всюди. Навіть посади завідуючого клубом у селі не довіряли, хоча я з дитинства любив художню самодіяльність, розуміюся на музиці, умію грати на багатьох інструментах від сопілки до гармошки. Працював на різних роботах: трактористом, причіплювачем, будівельником. З 1970 року я на пенсії. Дружина моя - Тулівська Юстина Іванівна - інвалід І групи. Має хворобу Паркінсона.
Із нас шести засуджених додому повернулося тільки двоє: я і Вакарчук Семен. Про інших чотирьох - Самуїла Якобчака, Василя Карп’юка, Іллю Кишкана і Андрія Батриновського нічого не відомо. Коли і де вони загинули ніхто ні з рідних, ні з односельчан не знає. Не знаємо і ми з Вакарчуком.
Судимість з нас не знімалась, і ми ходили з нею, як з каменем на шиї. Вона не давала нам жити, не давала нам дороги, поламала все наше життя, а чотирьох загубила. Четверо прекрасних борців за щастя і волю буковинців безневинно загинули в сталінсько-беріївських таборах. І таких жертв не перелічити.
Прошу знайти наші справи в архівах КДБ, повідомити рідних про долю моїх товаришів. Видати нам довідки про реабілітацію, допомогти вирішити питання про призначення персональних пенсій нам, ще живим, як учасникам революційного і комуністичного руху на Буковині і жертвам сталінських репресій. Ми піднімаємо також питання про увіковічнення пам’яті нашого партійного ватажка Василя Георгійовича Готинчана, катованого в тюрмах румунської сигуранци і закатованого в тюрмі Чернівецького НКВС у 1941 році за наклепами, як відомо, Ю.З. Міроша і Б.Ш. Каца. Встановити місце поховання Готинчана і поставити там могильний знак, якого він заслуговує.
Микола Іванович Скрипник
с. Іванківці Кіцманського р-ну
10.01.1989 р.
АВТОБІОГРАФІЯ
Я, Скрипник Микола Іванович, народився 19 грудня 1910 року в селі Іванківцях Чернівецького повіту, нині Кіцманського р-ну. У сім’ї було дванадцятеро дітей і 4 гектари землі.
В 1925 році я закінчив шість класів сільської школи, і мене прийняли в церковний хор. А звідти я пішов у художню самодіяльність. Я добре грав на різних інструментах, володів нотами, добре малював.
У 1928-1929 роках я познайомився з Василем Георгійовичем Готинчаном, який у нас очолював підпільну комуністичну організацію, мав зав’язок із Буковинським крайкомом КПР, був співробітником газети “Боротьба”, а потім “Борець”. У 1929 році за його рекомендацією я вступив у Партію українських працюючих Румунії “Визволення”. Нам видали червоні квитки - “Легітимації”. І ми були в партії до самого її розпуску в 1933 році. Наші квитки забрала сигуранца, коли ми їх поздавали в ЦК для відмітки про оплату членських внесків.
У селі, коли Готинчан перейшов жити в Чернівці, комуністичну організацію очолював Микола Федорюк. Його активним помічником був Самуїл Якобчак. Брат Якобчака жив у Канаді і посилав нам різну революційну літературу, яку ми розповсюджували в селах, в які ми їздили з концертами та виставами.
Часто за дорученням Якобчака я малював карикатури на капіталістичну дійсність. Зокрема, мною була намальована капіталістична піраміда, виготовлений плакат “Школа в капіталістичному світі” і третє “Хто кого годує”. На картинці обідрані селяни тягнуть плуг, запряжені в ярмо, а піп ними поганяє.
В 1934 році я був у Іванківцях артистом і декоратором самодіяльної трупи.
В 1935 році я одружився. Дружина моя була із села Малятинці. В 1939 році у нас народилась дочка Зіновія, яка через 8 років померла. Так я залишився без дітей.
31 грудня 1939 року я з товаришами перейшов у Радянський Союз. Ми хотіли швидше стати радянськими людьми, щоб будувати соціалізм, про який мріяли, живучи під боярським ярмом.
Та як тільки ми перейшли кордон, нас заарештували радянські прикордонники і замість свободи і щастя, якого ми прагнули, нас засудили, кого на 3, кого на 5 років за ст. 80 КК УРСР і кинули у виправно-трудові табори на північ, у Воркуту. Замість 5 років, пробув я на чужині цілих 14. Потім мене вислали у Рязанську область, Рибновський район. Там працював колгоспником, трактористом.
Тільки в 1953 році на жовтневі свята я прибув у рідні Іванківці. Дізнався, що дочка моя померла, дружина вийшла заміж.
Я завів другу сім’ю. Одружився на Тулівській Юстині Іванівні. Вона працювала ланковою в колгоспі ім. Шевченка. Але в 1976 році нас постигло нещастя. Дружина захворіла хворобою Паркінсона. Її паралізувало. Вона не могла рухатись, не могла сама встати. Мені старому, тяжко було її обходити.
Не дивлячись на всі ці нещастя, я не втратив віри і любові до життя. Я маю велику охоту організувати у селі хор ветеранів. Хотів би виступати в сільському клубі з грою на гармошці, на сопілці, на листку з берези чи іншого дерева. На жаль, мене завідуючий клубом т. Королюк В.Ю. не залучає до цієї роботи. В той час, як дуже часто в нашому клубі ніякі заходи не проводяться.
Микола Іванович Скрипник
с. Іванківці Кіцманського р-ну
1.10.1989 р.
Надруковано: Реабілітовані історією. Чернівецька область. Книга друга. Чернівці: Книга пам'яті України, 2010. С. 311-316