Василь Палагнюк
СЕМИДЕСЯТИЛІТНЯ ТАЄМНИЦЯ ЗНИКНЕННЯ СТЕПАНА ПАЛАГНЮКА
Жахливі злочини радянської влади звучать відлунням і в теперішній час. Багатьох сімей жорстокою рукою торкнулося її свавілля. Рідня, батьки, діти, онуки, навіть, дотепер не можуть дізнатися правди, куди пропали і де загинули їхні родичі.
Один із дев’ятьох дітей великої родини Івана та Василки Палагнюків з міста Кіцманя, наймолодший Степан, 1915 р.н., потрапивши до рук катів радянської влади, пропав аж на 70 літ. Ніхто з сім’ї не знав, де він, чи живий, родина не мала змоги дізнатися про нього хоч бодай найменшої інформації.
Тільки минулого року ми з’ясували, що в пошуках кращої долі він у 1939 р. перейшов кордон до Радянського Союзу, де знайшов свою погибель.
Порушення кордону рахувалося в СРСР важким злочином. Порушників вважали шпигунами, диверсантами, лютими ворогами радянської системи. Український національний патріотизм в СРСР категорично не сприймався. Зі встановленням у Галичині радянської влади у вересні 1939 р. почався масовий перехід буковинців у Радянський Союз. Вони хотіли якомога швидше позбутися румунського гніту, стати вільними громадянами СРСР. Отож, темними осінніми і зимовими ночами, нехтуючи небезпекою, тікали в Країну Рад.
Шестирічним хлопчаком Степан почав працювати - пас гусей у заможних сусідів. У вісім пішов до школи і закінчив 4 класи. Наступні чотири роки - з 1927-го по 1930 р. - навчався в Чернівцях на столяра. В 1934 р. повернувся додому в Кіцмань, допомагав мамі по господарству. Через рік мати помирає і він сам залишається господарювати. В 1937 р. Степана призивають в румунську армію.
На початку 1939 р. він повертається додому, та уже через місяць змушений за наказом румунського уряду про загальну мобілізацію йти на будівництво залізниці і риття окопів поблизу Чернівців. Тут людей змушували працювати по 14-15 годин на добу, погано годували, не давали одягу, нещадно знущалися. Багато хто з мобілізованих не витримував цього і кінчав життя самогубством. Одного разу і Степан відчув на собі силу румунського батога, коли не зміг виконати норму, за що його важко побили лопатою, а іншим разом повибивали зуби.
13 листопада 1939 року його на два тижні відпустили додому, щоб він взяв теплий одяг. Перебуваючи у відпустці, він рішає втекти до Радянського Союзу, бо терпіти знущання румунів більше не мав сил. Своїми думками поділився з армійським товаришем Іваном Руснаком, який на той час теж перебував у відпустці, і з рідними братами Георгієм, 1902 р.н. та Миколою, 1914 р.н. Георгій не радив йому тікати в СРСР, мотивуючи тим, що пізніше радянська влада все одно прийде сюди. Але Степан не міняє свого рішення.
26 листопада, коли підійшов строк повертатися на службу, Степан Палагнюк з Іваном Руснаком в 10 кілометрах від Кіцманя, між селами Хлівище Кіцманського р-ну Чернівецької та Стецева Снятинського р-ну Станіславської обл. перейшли кордон. Для захисту від румунських прикордонників, Степан придбав обріз п’ятизарядної гвинтівки. Щоб їх помітили прикордонники, Степан, перейшовши на радянську територію, вистрілив у повітря, але ніхто не з’явився. Пройшовши полем метрів 300, на них із засідки налетіли солдати зі словами "Руки вгору!” і затримали їх.
Декілька місяців велося слідство. Було написано десятки аркушів паперу, де Степан розповідав про своє життя з дитячих років, про батьків і братів та причини переходу кордону. Однак, слідчі, не зважаючи на патріотичні прагнення перебіжчиків, визнали їх винними в нелегальному переході кордону і 2 липня 1940 р. за ст. 80 КК УРСР засудили до 3 років позбавлення волі у виправно-трудових таборах НКВС СРСР. Степана відправили відбувати свій строк у Комі АРСР.
12 травня 1941 р. співробітник Чернівецького УНКДБ молодший лейтенант держбезпеки Садиков розглянув кримінальну справу № 140420 по звинуваченню Палагнюка С.І. в нелегальному переході кордону. Враховуючи, що він з бідної селянської сім’ї, не входив до жодних партій, не служив у поліції та жандармерії, не підтримував з ними зв’язків, а перехід кордону здійснив через небажання служити в румунській армії, щоб знайти краще життя в Радянському Союзі, слідчий запропонував винести справу на розгляд Особливої наради при наркомі НКВС СРСР на предмет зміни вироку.
Та не судилося Степану вийти на волю. Адже через півтора місяця фашистська Німеччина напала на Радянський Союз. Розпочалася тривала і виснажлива війна. Кримінальні справи не розглядалися. Особлива нарада повернулася до справи Палагнюка С.І. уже після війни, в жовтні 1945 р. Старший слідчий управління НКДБ Чернівецької області капітан Підтикаленко констатував, що засуджені по даній справі Палагнюк С.І. та Руснак І.Г., які відбували покарання у виправно-трудових таборах, померли в Комі АРСР Російської Федерації: Степан Іванович 23 березня 1945 р. в Сєвжелдорлазі, а Іван Георгійович 23 грудня 1941 р. у Печлазі. У зв’язку з цим кримінальну справу було припинено і направлено в 1-й спецвідділ НКВС СРСР для зберігання в архіві.
Сімдесят років родина не мала ніяких відомостей про те, що трапилося з наймолодшим із Палагнюків, а піднімати питання перед владою - це означало наражати себе на великі неприємності. Навіть рідний брат Микола, який давав свідчення про нього в той час, а потім став комуністом, боявся дізнатися, яка доля спіткала Степана.
Ось так були розбиті надії на краще життя, що підштовхнули двох юнаків шукати щастя за межами рідного краю. Тисячі людей, таких як Степан Палагнюк та Іван Руснак, які повірили в доброту і справедливість радянської влади, були за це жорстоко покарані і доля багатьох з них ще й досі невідома.
Реабілітовані Степан Іванович Палагнюк та Іван Георгійович Руснак Чернівецьким обласним судом 27 жовтня 1989 р. за відсутністю в їхніх діях складу злочину.
м. Чернівці
22.04.2009 р.
Надруковано: Реабілітовані історією. Чернівецька область. Книга друга. Чернівці: Книга пам'яті України, 2010. С. 317-318