Ярослав Альбота

НАМ ДОРОГА ІСТОРИЧНА ПРАВДА

Сьогодні важко і надто суперечливо авторитетно заявляти, в яку цифру може вилитися перелік гідних святої пам’яті патріотів Буковини, вірних синів України. Ми відчували на собі гніт австріяків, румунського королівства та більшовицької імперії і можемо сказати, що було найжахливіше. Такого фізичного і морального терору, який принесли в наш край комуністи, буковинці не знали. Тому вже восени 1940 року почала відновлювати діяльність ОУН. При повторному вступі Румунії на територію Буковини край ще не мав сформованого повстанського з’єднання і ще не йшлося про організацію УПА, але сітка ОУН уже діяла досить активно. В 1942-1943 роках румунська окупаційна влада двома потоками організувала масові арешти як серед підпілля, так і серед свідомого українства краю. Тюрми були забиті майже тільки українцями. Слідчі органи і румунський військовий трибунал працювали з перевантаженням. Частину проводу ОУН з обласним провідником Михайлом Колотилом судили в Яссах. На тому процесі захисниками виступали наші адвокати Василь Руснак та Кость Циганюк у супрязі з румуном Винтулом. Було досягнуто максимум можливого. Симуляцією порушення психіки Колотила вдалося влаштувати на лікування до Ясської психлікарні під наглядом сигуранци, а пізніше Артемізія Галицька - “Мотря” організувала його викрадення і переправу в Шубранець.

Певна частина підпільників ОУН Буковини разом з курінним Петром Войновським -“Василем” пішла через Галичину на східні терени України для праці на окупованих німцями територіях. І вже “під завісу” у Мамаївцях румуни арештовують провідника краю Дмитра Гирюка та районову Стефанію Понич. Румунські слідчі потрудилися в поті чола, щоб залишити новим “освободителям” належну інформацію про сітку ОУН на Буковині.

При наближенні фронту румуни першими відступили з області, залишаючи німцям право на підривні роботи при відступі. Тюрму готувалися підірвати разом з “живою начинкою”. Але німецька бомба впала на приміщення, і в’язні вийшли на волю. Помолилися на площі і розійшлися хто куди. Вони прекрасно розуміли, що їх чекає після “визволення” Буковини радянською армією. Надмір любові до України їм не пробачать.

Мене арештували 2 лютого 1945 року, засудили 13 квітня за ст. 54-1 “а” КК УРСР до 10 років позбавлення волі у ВТТ і 5 років поразки в правах. У 1947-му вивезли всю родину в складі п’яти чоловік без суду і слідства за якийсь там “буржуазний націоналізм”, бо вони мали нахабство народитися українцями. Все наше майно після депортації було розграбоване чиновниками. В той самий рік, коли мене “реабілітовано” (1990), місцевою владою мою дідизну без будь-яких на те прав було продано з молотка.

Безкінечні ходіння до комісії з прав реабілітованих при Чернівецькому міськвиконкомі нічого не дали. Більше ніж за рік питання повернення нерухомого майна вирішене не було. Мотив - воно продане. Хоча пропонували стати в чергу на квартиру. Та до кінця черги я можу й не дожити, тому відмовився. Тоді ж було запропоновано відшкодування: 20 тис. крб. за хату і 50 тис. крб. за родинну бібліотеку в 3 тисячі томів. Вибачте, але цього ми з сестрою, як прямі нащадки, прийняти не змогли: по-перше, великі збитки державникам, по-друге, за ці гроші в той час навіть мила не можна було купити.

Я вже не ходжу в міську раду за належною виплатою річного паю, бо сліпуватий на одне око, а на друге й зовсім не бачу (катаракта). Втратиш більше на дорогу, ніж отримаєш компенсації. Кіцманський район своїм реабілітованим повністю переказав належну суму річних паїв,мщо залишилися після сплати першого паю, через ощадну касу за місцем проживання, а в області мені заявили, що так “нельзя”. Правда, у минулі роки мене письмово запрошували з’явитися за тією “подачкою”, а нині, мабуть, вважаючи мене покійником, знаходять за недоцільне й турбувати. А я ще живий... їхніми молитвами.

Вас усіх, хто читає цього листа, закликаю: будьте допитливими, поки ще живі свідки непересічних подій у нашому краї. Нам дорога кожна зернина історичної правди.

с. Мамаївці Кіцманського р-ну 
22.03.1996 р.

Надруковано: Реабілітовані історією. Чернівецька область. Книга друга. Чернівці: Книга пам'яті України, 2010. С. 319-320