Іван Фостій
ДМИТРО РАДИШ - ОДИН ІЗ МАЛОЛІТНІХ ПАТРІОТІВ
Його арештували 26 жовтня 1944 року. Він був учнем 5 класу Чернівецької середньої школи № 23. Батько, Денис Йосипович Радиш і старший, брат Денис, 1926 року народження, воювали на фронті. їх мобілізували ще в травні. Мати жила в Шубранці сама, отже, на вихідні поспішав додому, щоб допомогти в полі. Засіяли пшеницю з сусідом Денисом Гришканом, якого чомусь на фронт не забрали, і сіли під возом, очікуючи на матір, яка пішла за штельвагами.
Ще добре не всілись, як побачили, що в поле підійшло 7-8 солдатів і офіцер. А з ними сусідська дівчина Минодора Мустеца, яку хлопці чомусь обзивали козою.
Минодора зрозуміла, що солдати привели її сюди з недобрими намірами, і тихо шепнула Дмитру, щоб тікав. Але куди тікати? Довкіл чисте поле. Солдат бабахне з гвинтівки чи дасть чергу з автомата і - прощай білий світе.
Дмитро впізнав в офіцерові старшого лейтенанта Яхна. Він частенько появлявся в селі з бійцями винищувального загону, виловлював бандерівців. А тепер, очевидно, дійшла черга і до нього - учня 5 класу, Дмитра Радиша.
- Запрягай коней! - наказав Яхно.
- Для чого?
- Поїдемо додому!
- А що там дома? Ми сіяти приїхали.
- З’їздимо додому і повернешся.
Запріг. Поїхали. Яхно зі своїми помічниками взявся перевертати в хаті все вверх дном. Робив обшук, шукав щось, а що саме, не казав. Нічого не знайшов. Залишив з Дмитром одного солдата, а інших послав по сусідніх хатах робити обшуки.
Солдат, що залишився, попросив їсти. Дмитро дав йому кусок хліба та сала і побіг у туалет, хвилювання погнало. Не встиг сісти, як відкрились двері.
- Ти тут?
- Тут.
- Ну давай, трудись! - сказав солдат якось налякано і став з гвинтівкою біля сортира. Не відходив, поки Дмитро звідти не вийшов.
Яхно повернувся з солдатами. Наказав запрягати коней. Солдати посідали на воза, Дмитра посадили посередині і поїхали. Мати ж як пішла за штельвагами, так Дмитро її більше й не бачив. Вона очевидно помітила солдатів і заховалася, знала, що добра від них чекати марно. Ховалася, аж поки чоловік з фронту не повернувся.
Дмитра ж тим часом привезли в Чернівці. Біля залізничного вокзалу зупинились.
- Пішли наверх! - сказав Яхно.
Солдати залишились біля коней із возом.
- Так вони тими кіньми десь і сьогодні їздять, - каже, посміхаючись, Дмитро. - Ні в яких актах не записано, що в сім’ї Радишів конфіскували пару коней з упряжжю і віз.
В кімнаті на другому поверсі Дмитро побачив знайому чернівчанку Євгенію Воронюк. Він її бачив лише раз, місяців 2-3 тому, коли передавав листа від своєї односельчанки Домки Шкрети.
- Знаєш цю жінку? - запитав Дмитра Яхно.
- Ні, не знаю.
- Не бреши, бо будеш битий. Ану, хлопці, візьміть його в роботу.
Дмитра роздягай догола і почали лупити військовими ременями так, що все тіло посиніло. А він, зціпивши зуби, терпів. Яхно роздягав його догола разів 5-6 і влаштовував екзекуції, а ще бив пістолетом по голові. Аж мокрий був від таких старань. То знову клав Дмитра на підлогу і бив безжально носаками. А Генця сиділа в цій же кімнаті і молила хлопця:
- Митрику, признайся, що ти мені листа приносив. Вони уб’ють тебе, Митрику, признайся! Я боюсь...
І Дмитро зізнався. Потім слідчі дорікали йому, що зізнався не відразу. З ним в одному класі вчився Іван Шкрета, 1933 року народження, рідний брат Домки. Коли хлопці звозили з поля снопи, він розповів Дмитрові, що в них у стодолі були поранені повстанці. Його матір, Марію Шкрету, засудили за це до розстрілу. Її з лікарні привезли на суд, бо була дуже хвора. Батько був паралізований, то його не чіпали. А Домка була сміливою, бойовою партизанкою. Садгірські енкадебісти затримали її, але їй вдалося втекти. Потім ще раз заарештували і засудили до 10 років позбавлення волі у ВТТ. Так вона й загинула в таборі. Начальник конвою сказав: “Добийте її, щоб вона ще раз не втекла”.
Двоюрідний брат Дмитра - Йосип Мустеца, 1930 року народження, із Шубранця влітку 1944-го привів уранці до Дмитра двох хлопців.
- Хай день пересидять, увечері я їх заберу.
Іван Шкрета бачив цих хлопців, і на допиті, коли йому затиснули пальці між дверима, сказав і про це, за що був висланий у 1947 році на Урал, де помер від туберкульозу. Його чотирнадцятирічний брат Василь, 1926 року народження, воював на фронті, звідки вернувся інвалідом. Василева дружина народила сина Ярослава. 7 тижнів йому виповнилось, як їх усіх вночі забрали і відправили в Пермську область. Василь зараз живе в Чернівцях, а син Ярослав у Мамаївцях.
Коли Дмитро Радиш зізнався у своїх “гріхах”, знущання припинились і його на світанку кинули в камеру попереднього ув’язнення при залізниці, де він відсидів майже 2 місяці, до 20 грудня. 21-22 грудня засідав військовий трибунал військ НКВС Чернівецької області, який засудив Дмитра Йосиповича Радиша за статтями 54-1 “а”, 54-11 КК УРСР до 10 років позбавлення волі у ВТТ і 3 років поразки в правах.
Шкрета Марія Іларіонівна, як ми вже згадували, була засуджена до розстрілу, її сестра Мустеца Вероня Іларіонівна - до 15 років позбавлення волі за сина Йосипа, якого вбили в Дорошівцях. Взагалі сім’я Мустец була патріотично віддана Україні. Старший син Вероні Василь у 1943 році був арештований румунською сигуранцою і засуджений до 25 років позбавлення волі за те, що був провідником ОУН, перевозив зі Львова до Чернівців літературу. Василя затримали з мішком книжок. Йосип пішов слідами брата. Його, убитого, потім тримали кілька днів під Горошівецькою сільрадою для остраху і впізнання. Жахливі часи були.
Івана Житарюка з Жучки засудили до 20 років каторги. Після суду він сказав Дмитрові:
- Не переживай! Ми ще повернемось!
Дмитру зв’язали руки мотузкою, і конвоїр, поглянувши на нього зневажливо, сказав:
- А це що за дрантя в політику замішалось?
Дмитро малий, худий, з чорними блискучими очима у ці хвилини зовсім не схожий був на борця за волю України. Але то тільки так здавалось. Насправді ж він був справжнім борцем за волю і щастя рідної землі, рідного народу.
З приміщення трибуналу його перевели в першу тюрму, що по вулиці Котляревського. Там зібрали багато різних “грішників”: і дезертирів, і оунівців, і злодіїв. Дмитрові передач не давали, ніхто не приносив. Один раз бабуся по матері Домка дала якийсь вузлик і все.
Тим часом він поміняв в якогось чоловіка свої чоботи на черевики і одержав на додачу ще й буханець хліба. То було щастя. Хоч на якийсь час вгамував голод, що вже зводив його до марення. Дезертири забрали в Дмитра кучму і дали йому військову шапку, а всіх інших пороз¬дягали. В’язні скаржились на сваволю дезертирів, але ніхто на те не зважав.
Рано-вранці всіх вивели на подвір’я тюрми, вишикували в колону по 5 і повели на заліз¬ничну станцію. Там дві доби сиділи у товарних вагонах, поки відправили у Вінницю. Палили, що могли, щоб не замерзнути.
З Вінниці малолітніх не відправляли далі, поки не назбирувалось 100 осіб. Та ось із Румунії привезли 60 малих угорців і 28 травня 1945 року всіх повантажили у вагони і відпра¬вили на станцію Беркуль Марийського району Кемеровської області Російської Федерації. Багато в’язнів захворіло на дизентерію і масово вмирали. Під кожним бараком щоранку лежали купи трупів. Малолітніх і дорослих відправляли в тайгу. Годували кропивою, щоб одужали. Був серед них і чернівецький артист Василь Дячук, який теж лікувався цією лікарсь¬кою рослиною. Він розказував Дмитрові, що його дядько, доктор права Радиш Костянтин Іларіонович, був арештований і помер у Чернівецькій тюрмі. Його дружина Корнилія, за фахом учителька, в той час працювала бухгалтером бондарного цеху по вул. Руській, її теж репресували.
В тайзі Дмитро мало не вмер. Ноги спухли, як колоди, не міг навіть дійти з роботи в табір. Над в’язнем взяв шефство бригадир Олександр Тимошенко з Ростова.
- Ти голодний? - запитав.
- Ні, - посоромився зізнатися хлопець.
- По очах бачу, що голодний. Як хочеш вижити, то запам’ятай таке правило: дають - бери, б’ють - тікай! Не лазь по смітниках і помийницях, бо там мікроби, дизентерія і смерть. Інтелігенти вмирають, як мухи. Твій земляк Міріука, який здоровий чоловік був, а за три дні не стало.
Бригадир полюбив Дмитра і призначив своїм помічником. Хлопці робили березові віни¬ки. В’язали у бараках, бо не було в що одягтись, тому мусили сидіти в приміщенні. Дмитро зробив найкращу мітлу, чим порадував бригадира.
- Дивіться, наймолодший, а як гарно робить. Цілувати можна.
Возили Дмитра по всьому Сибіру. І всюди ним були задоволені. Один із табірників порадив хлопцю оволодіти якоюсь професією. Він вивчився на столяра і разом з Іларієм Готинчаном з Іванківців працював у столярному цеху табору. В 1950-му його перевезли в Караганду на шахти. А там обвал за обвалом, смерть щодня над головою висіла. Одного разу Дмитро мав подати шахтарю-латишу відбійний молоток, глянув угору, а стойка починає рухатись. Він кинув молоток і хода, а слідом за ним почав обвалюватися забій. Юнак біг, спотикався, падав, піднімався, загубив каску, але вцілів. А коли добрався в безпечне місце, поклявся, що ні під яким автоматом не спуститься більше в шахту. Пішки пішов у медпункт, там йому зміряли температуру, термометр показував 40 градусів і лікар наказав відпочивати. Бригада, коли вийшла із забою, хотіла набити Дмитра за те, що втік.
Після цього випадку юнака призначили санітаром. Працював близько року, а потім його перевезли в Саранський табір “Запорізька Січ”, де були одні українці. Приїхав туди під Новий рік. Люди на роботу не ходили, а сиділи в зоні. Організували групи по 20 чоловік і колядували.
В таборі було багато цікавих людей, зокрема професор історії Костецький із Києва, багато священиків. Останні відслужили новорічну відправу в церкві, всі молилися. 9-10 березня відзначали Шевченківські дні, повісили маленькі синьо-жовті прапорці, Дмитро читав поему Тараса Григоровича “І мертвим, і живим...”:
“Нема на світі України,
Немає другого Дніпра
А ви претеся на чужину...”
Потім зробили сцену в клубі, одягли Дмитра в пастушка, дали торбинку і він виголосив таке вітання:
“Дорогі друзі! Я тільки-но з України!
Вам великий привіт від ваших матерів,
батьків, братів і сестер, від усього народу.
Вони люблять вас, вони чекають вас! Тримайтесь!”
У цьому таборі сиділи Василь Бесараба з Ленківців, Петро Дубець із Топорівців, Олекса Грига з Мілієвого, Дмитро Совик із Верхніх Станівців, Дмитро Кишкан із Драчинців, Петро Федорук із села Орелець Снятинського району Станіславської області. Всі дружили між со¬бою, допомагали один одному. Але згодом майже весь склад табору відправили у Воркуту. В Саранську залишився лише Дмитро Радиш та Петро Федорук. Радиша відправили в Дубівку під Караганду, звідки за указом Президії Верховної Ради СРСР від 24 квітня 1954 року його звільнили як малолітнього.
3 червня 1954 року юнак приїхав додому, зайшов до хати. Батько сидів на кухні і вечеряв, не звертаючи уваги на того, хто стояв біля порогу:
- Що, не впізнаєте? - спитав Дмитро.
- Не знаю, чий ти є, - відповів батько.
- Та ж ваш син Дмитро...
Батько встає з лавки, бере сина за руку, веде в другу кімнату, де за столом над зошитом сидів молодший Дмитрів брат Ілля. Йому було 6 років, як Дмитра забрали.
- Пізнаєш свого брата? - запитав батько Іллю, який уже вчився в індустріальному технікумі.
- Пізнаю, - сказав той і кинувся до Дмитра.
Обнялися, поцілувались, дали знати сестрі Калині, старшому брату Денису. Всі поприходили, раділи, обнімалися, цілувалися. Не було тільки мами. Вона не дочекалася сина - помер¬ла в 1952 році. Не знав Дмитро, що в той осінній день 1944 року, коли його арештували, він бачив її востаннє. Щемкий біль стискав серце, гарячі сльози котилися з очей...
Не будемо описувати, як він майже 4 місяці шукав роботу в Чернівцях. Як його відсилали пильні начальники один до другого. Те все вже позаду. Дмитро Йосипович витримав усі не¬легкі випробування, які поставила йому доля. Дочекався щасливих днів, коли його любима Україна стала суверенною державою, коли за ним уже не стежить пильне око наглядачів і донощиків, і він може пишатись, що в своїх шістнадцять років був серед тих, хто зі зброєю в руках виборював волю і щастя для українського народу. Він впевнений, що віднині його дітям - синові Ярославу, доньці Людмилі, внукам Роману та Ігорю не доведеться таїтись зі своєю любов’ю до рідної землі. Вони можуть пишатись тим, що є українцями, і не шкодувати своїх сил, талантів для розвитку і розквіту рідної нації і всієї України!
м. Чернівці
12.02.2006 р.
Надруковано: Реабілітовані історією. Чернівецька область. Книга друга. Чернівці: Книга пам'яті України, 2010. С. 273-276