Петро Мустеца
ТАК НАС УБИВАЛИ ЕНКАВЕДИСТИ...
У мене був старший брат Мустеца Микола Олександрович, 1922 року народження. У 1943-му румуни мобілізували його в армію. Не знаю, де конкретно він служив, у якому полку чи в робочих загонах. Але у вересні 1944 року, після того як Румунія вийшла з гітлерівської коаліції і оголосила війну Німеччині, Микола і наш сусід Василь Ластівка повернулися додому. Два дні вони ніде не появлялись, переховувались на горищі в хаті голови Шубранецької сільради Іларія Апольського, про що він особисто не знав, а знала його дружина Савета.
Ми раділи, що брат цілий і неушкоджений повернувся додому, і вже вирішили, що в понеділок він піде в сільську раду і заявить, що є вдома. Батько мав Миколу підстригти, поголити, причепурити до навідин сільради.
В неділю пізно увечері до нас у хату прийшла сестра жінки дільничного міліціонера Дмитра Ластівки Євгенія Костинюк і сиділа дуже довго, ніяк не хотіла йти від нас. Пізніше ми здогадалися, що вона висиджувала в нашій хаті. Її послали в розвідку, щоб вона з’ясувала - є Микола дома чи немає.
Я ж із сином голови сільради Іваном Апольським стояв біля воріт і побачив, що селом проїхала парокінна бричка з якимись людьми. Що то були за люди, ми не розпізнали, та згодом виявилось, що то їхали міліціонери із Садгірського райвідділу НКВС.
Після того, як бричка проїхала, я пішов до своєї хати, а Іван Апольський - до своєї. Євгенія Костинюк, побачивши мене, заспішила додому. Про це дали знати Миколі. Він спустився з горища Апольських, зайшов до хати. Батько почав його стригти і тут страшно залементували собаки. Вони люто гавкали, давали знати, що на обійстя забрався хтось чужий.
Тим часом загрюкали в двері. Батько запитав:
- Хто?
- Відкривайте, вуйку Олександре, це міліція, - почув у відповідь голос Дмитра Ластівки. Відкрив. У хату зайшов Ластівка та двоє чужих і зразу до брата Миколи.
- Руки вгору!
Він підняв. Вони обшукали його кишені, обмацали все тіло, та нічого не знайшли. Тоді зірвали з мене ремінний пояс і зв’язали йому ззаду руки.
- За що? - запитав Микола.
- Там узнаєш, - відповів Ластівка. - Іди за нами!
Миколу повели до хати Василя Ластівки, який жив через три двори від нас, і там буквально через кілька хвилин прямо в хаті енкавеесівці обох повбивали. Василеву матір Вероню і сестру Мидору вигнали на подвір’я, а хату підпалили. Згоріла хата з двома безвинно убитими хлопцями, згоріла й притула з коровою.
Свідком убивства була Євгенія Ластівка. Коли енкавеесівці відійшли від охопленої полум’ям хати, мій батько разом з нею хотів витягти Миколу і Василя. Через вікно вони вскочили всередину, але встигли тільки зняти з Миколи кожуха. Дихати було нічим, у вікнах і в хаті палахкотів вогонь. Так хлопці там і згоріли.
Наступного дня ми їх хоронили. Склали останки в одну труну і поховали на сільському цвинтарі. І ось уже 62 роки ми думаємо: за що убили мого брата Миколу Мустецу і Василя Ластівку? Хто давав право енкавеесівцям убивати їх без суду і слідства? Вони тільки-но вернулися з армії, куди їх румуни забрали примусово. Вони раділи, що вирвались із румунської неволі, що нарешті вдома, що зможуть стати в нагоді своєму народові, рідній землі.
Послідовники генерала Герасимова в газетах “Киевский вестник” та “Ветеран України” всіляко паплюжать вояків УПА, які зі зброєю в руках стали на захист своєї державності і свого народу, вихваляють, як героїв, колишніх засланих в Україну вбивць і провокаторів, які ще ходять по українській землі. їм не соромно це робити, тому що вони не мають шани і поваги ні до нашого народу, ні до нашої держави. Ця зачерствіла, заскорубла зграя колонізаторів користується слабкістю, демократизмом нашої влади. А тому розперезалась до неможливості. її треба зупинити.
Кілька років тому пріснопам’ятний редактор “Об’єктивної газети”, що виходила в Чернівцях, Володимир Довгешко друкував у брехливій рептильці списки “героїв”, що вбивали наших хлопців, і яких наші хлопці відправили на той світ! Є серед них і Дмитро Ластівка, той самий, що разом з енкавеесівцями вбив мого брата Миколу Мустецу і свого однофамільця Василя Ластівку, обірвав їхнє життя у самому розквіті, а потім спалили ще одну хату одинокої - Настасії Йордатій, що жила на куті Америка, аж на полі, сподіваючись, очевидно, що там засмажать вояків УПА. Та хата згоріла, а бажаного ефекту не було, бо ніхто у ній не перехову¬вався. Так енкавеесівці нарощували свій авторитет проти “бандитизму”, вбиваючи зовсім безвинних людей, спалюючи їхні хати й обійстя.
Дмитро Ластівка був справжнім розбійником і вбивцею, якого не міг терпіти народ. Тому вояки УПА захопили його у хаті Доскалихи і через двері підстрелили, а невдовзі повісили на вербі, на пострах іншим московським запроданцям. Так говорять люди. Як воно було насправді, стверджувати не можу, бо присутнім при тому не був. Але, як кажуть, собаці собача смерть.
На кривавих руках енкавеесівців, як і їхніх помічників “істрибків”, не один убитий наш юнак, не одна спалена хата, не одна пограбована і вислана в далекі закутки СРСР сім’я. Всі українські села пам’ятають їхні криваві навідини. Скільки сліз і крові пролилося, скільки горя люди витерпіли! Та це великоросійським шовіністам не болить. Сьогодні вони готуються розкрутити нову братовбивчу бойню! Дивіться, не опечіться!
Вояки УПА, переслідувані енкавеесівцями, мстили їм і їхнім холуям за все те зло, яке вони чинили людям, за грабежі і палійства, за депортації, за прислужування ворогам української державності. Отож, слава героям УПА! Слава Україні! Ганьба колонізаторам!
с. Шубранець Заставнівського р-ну
23.02.2006 р.
Надруковано: Реабілітовані історією. Чернівецька область. Книга друга. Чернівці: Книга пам'яті України, 2010. С. 271-272