Єлизавета Барабаш-Ланер

МОЛЮСЯ БОГУ, ЩОБ УКРАЇНА БУЛА МІЦНОЮ!

Я  народилася 1913 р., українка. Була в мене гарна господарка - коні, корова, телиця, 15 овець, двоє свиней, безліч курей і 6 гектарів землі. Дітей у мене не було. Я працювала так, що всі люди мені заздрили. Чоловік у мене був працьовитий. З нами жила мама чоловіка і нам всім було дуже добре разом. Жили ми в старій хаті, в якій було 6 кімнат. Але ми хотіли побудувати собі нову. Закупили матеріал, але побудуватися так і не встигли. Мого чоловіка забрали на війну, звідки він не повернувся.

6 липня 1945 року мене заарештували як зрадницю батьківщини. Майно конфіскували. У мене був двоюрідний брат Маник Григорій Михайлович, 1909 року народження. За Румунії він учився 19 років, виїжджав на практику за кордон. На той час було дуже важко навчатися. За бурсу, де він навчався і жив, треба було платити. Тато їхав до нього три рази на тиждень, привозив продукти харчування та речі. Після навчання румуни не хотіли приймати його ні на яку посаду, бо він не хотів приймати румунське громадянство. Він був завзятим українцем. Коли прийшла радянська влада, він працював у школі, де навчав дітей. Водночас був повітовим провідником ОУН. На той час Григорій жив у мене на квартирі. 23 березня 1941 року прийшла телеграма, в якій повідомлялося, що його викликають у НКВС. Він пішов і додому не повернувся. Його заарештували і посадили до в’язниці. Там він сидів у одиночній камері, а 28 червня 1941 року його розстріляли. Мене судив військовий трибунал військ НКВС Чернівецької області 10-13 жовтня 1945 року. Дали 10 років ВТТ з конфіскацією майна за участь в ОУН, ст. 54-1 “а”. Мені йшов 31 рік. В камері наді мною дуже сильно знущалися, били, тримали 14 діб у студеній воді по пояс. На слідство я вже сама йти не могла, мене волокли. Так тривало три місяці. Ніколи не думала, що виживу. А вмирати було жаль.

Дорогі брати-українці! Прошу послухати мене далі. Коли я відбула в Сибіру в Іркутську свій строк, мене відправили на висилку в Красноярськ. Там я жила 6 місяців. Ви знаєте, що ми в 1949 році вже копали траншеї на себе. Такий був наказ Берії, але потім його відмінили і політичних ув’язнених вже не розстрілювали, бо боялись, що почнеться революція. Завдяки цьому дехто вижив. Нас морили голодом, нас їли воші. Страшно зараз згадувати те, що було з нами. А зараз наше страждання вже припинилось, ніхто навіть не згадує тих людей, котрі пройшли через всі ті муки. З кожним роком їх залишається все менше і менше.

Зараз мені 80 років. Починаючи з 60-и років, я ходжу по лікарнях. Перенесла дві операції на ногу. Зараз не можу ходити. Дуже хочу бачити нашу Україну вільною і незалежною. Слухаю по радіо, як депутати приймають нові закони. Серед них є багато комуністів, які не хочуть вільної України. Це видно з їх виступів.

Дорогі мої українці, не піддавайтеся комуністам! Я знаю, що визнають інвалідів війни, багатодітних матерів, але чому так швидко наша Україна забуває за страждалих політично репресованих, які були такі мучені, що аж страшно подумати. Десять років без волі. Чому ніхто не хоче співчувати цим людям? Це все, що у мене на душі наболіло.

Я буду молитися Богу, щоб наша Україна була міцною, щоб не далася на зраду, як запродав її москалям 330 років назад Богдан Хмельницький, а самі з тих пір жили під окупантами. Господь не стерпів такої неправди, дав нам волю, дав самостійність, то ж бережімо її. Колись козаки билися за Україну, поливали українську землю своєю гарячою кров’ю, віддавали за неї життя по тюрмах і таборах і зараз треба зібрати всі сили, щоб не допустити зради. Слава Україні!

с. Чуньків
Заставнівського р-ну
31.01.1993 р.

Надруковано: Реабілітовані історією. Чернівецька область. Книга друга. Чернівці: Книга пам'яті України, 2010. С. 270