Мій вибір
Ланівський Іван, син Степана, народився 1927 року в с. Рогізна Садгірського району Чернівецької області.
«Мій старший брат Микола навчався в Чернівецькій гімназії й після закінчення поступив на вищі студії. До нашої хати часто приходили його друзі, приносили з собою націоналістичну літературу, яку нелегально переправляли з Галичини. Серед них був і керівник боївки «Юрась» – Кость Майданський. Я вже з дитинства прислухався до їхніх розмов, слухав історичні оповідання, слухав, як прекрасно хлопці виконували пісні про Січових Стрільців, знав про нашу підпільну боротьбу за визволення України з під чужого панування. З дитинства гартував себе до участі в боротьбі за Україну.
До 1939 року Буковина знаходилася під окупацією Румунії. В 1940 році до нас прийшли «визволителі», люди думали, що нарешті станемо вільні, бо це ж наші браття. Але дуже скоро зрозуміли, що «хрін від редьки не солодший», що москалі ще гірші. Почалися нагальні арешти, вивозили людей, як худобу гнали в незнані далекі Сибіри.
В час створення на Буковині відділів УПА, яке здійснювалося під керівництвом «Мотрі», багато хлопців пішло в підпілля в тому числі і мій брат. Я часто виконував доручення «Юрася», розповсюджував нелегальну націоналістичну та історичну літературу, листівки, мав зв’язок з іншими боївками.
Восени 1944 року почали забирати до радянської армії хлопців, які народилися в 1927 році. Мені також прийшла повістка йти до армії. Я зустрівся з «Юрасем», який сказав мені: «Іванку, я думаю, що ти не підеш воювати проти Самостійної України – але це твій вибір». Я вагався, не знав, як краще поступити. І вже, коли нас вантажили у вагони, я в останню хвилину вирішив втікати. Повернувся додому, зустрівся з «Юрасем», який взяв мене в свою боївку. Через короткий час мене направлено на вишкіл в Карпати. Коли ми вже доходили до хутора Майдан Вашковецького району, натрапили на засідку, яку організували чекісти. Зав’язався бій, в якому загинули майже всі наші хлопці. Я чудом залишився живий. Повернувшись в рідне село, працював нелегально до 1946 року.
А весною 1946 року мене заарештували. Слідство проходило в м. Чернівці, в тюрмі на вул. Боженка, недалеко польського костелу. Слідство вів лейтенант, здається, мав прізвисько Перепелиця. Часто на допити приходив ще один в чекістській формі, він був з Вижницького району і часто бив мене, ще гірше ніж лейтенант. Після закінчення допитів, відбувся суд, судили мене за ст. 54-1 а, 54-11 терміном на 10 років позбавлення волі. Термін присуду відбував на Колимі в Магаданській області. Доводилося працювати на різних роботах, спочатку на Дебіні на будові моста через ріку Колима, потім на золотих приїсках, мив золоті піски, щоб більше добути золота на будову «світлого майбутнього» – комунізму. Був у пос. Ягодному, потім нас перевели в пос. Сусуман на будівництво аеродрому.
Після смерті Сталіна почали масово звільняти політв’язнів. Я вийшов з концтабору в 1955 році і тут же поїхав до батьків, які знаходилися на спецпоселенні в м. Углєуральськ Пермської області. Там спецкомендатура взяла мене на облік, ходив кожний місяць відмічатися. І так до 1964 року. Під час перебування на спецпоселенні, тяжко захворіла мама і в скорому часі померла, так і не дочекавшись волі. Похована на чужині, чужа земля прийняла її в свої обійми. Батько повернувся до дому в рідне село в 1960 році, а я в 1964.
З часу створення нашого Товариства, є його членом. Радо йду на всі збори, бо там зустрічаю своїх однодумців, які розуміють мене, ведемо теплі задушевні розмови і тим живемо. Хоч багато вже назавжди відійшло у вічність і нас стає все менше, але ми єдині».
Ланівський Іван, Член Чернівецького міського товариства.
Надруковано: Войцехівська І.Ф. Долі тисячі доріг. Чернівці: Місто, 2014. - С. 422-423