Путила – селище міського типу розташоване серед зелених лісів наших рідних Карпат. Саме в цій благодатній лісовій частині Чернівецької області перебувало найбільше повстанських сотень. Часто відбувалися бої з облавниками. Чекісти кинули в цей район каральні відділи для знищення повстанського руху.
В травні 1992 року, згідно пропозиції Путильського районного осередку Народного Руху України, мене призначили секретарем комісії з відновленню прав репресованих при Путильській районній державній адміністрації, згадує голова районного Товариства Дмитро Калиняк. Я одразу приступив до виконання обов’язків. Коли в районі довідалися, що їхніми справами буде займатися людина, яка теж перейшла тими самими дорогами (відбув майже 10 років ув’язнення в ГОРЛАГу) люди приходили кожного дня від 15 до 25 осіб, писали заяви, розповідали про свою важку долю, переживання. Я приходив додому дуже втомлений, роздумував над долею рідного народу, переймався почутим. Декого з людей я просив описати все у своїх заявах. І сьогодні, перебираючи пожовклі від часу (адже минуло 20 років) папері, натрапив на одну з них і зміст її я хочу передати Вам, шановні читачі.
В листопаді місяці 1992 року до мене в приймальню зайшла жінка, яка приїхала з Молдови, де змушена була оселитися після звільнення з концтабору влітку 1956 року. В Путилі на хуторі Худівському, де вона народилася, виросла і проживала до ув’язнення, її не захотіли приписати на постійне проживання і вона змушена була покинути рідну Путильщину та виїхати до Молдавії. І ось що вона мені розповіла:
Я, Ліцкан Марія Петрівна, народилася в селі Тораки на хуторі Худівському, Путильського району Чернівецької області в 1925 році. З малих літ я вже трудилася на своїй батьківській землі разом з батьком, мамою, братами і сестрами. А було нас у батьків дев’ятеро дітей. Всі народилися, виросли і трудилися на нашій батьківській землі, а було її у батька 60 гектарів лісу, сінокосів та трохи оранки, тому всім нам роботи вистачало. Крім того наш батько возив (харію) всякий вантаж з Путили до Путньої, Сучави, Радівці. Тому нам дітям з мамою вдома роботи вистачало і мій старший брат Ліцкан Іван 1908 р.н. жив на хуторі Ходівському, мав свій будинок і працював на своїй землі, брат Дмитро 1909 р.н. жив у селі Сергії, мав своє господарство, землю і ліс. Сестра Варвара жила на хуторі Соколія, працювала в своєму господарстві і на своєму полі. Брат Михайло жив близько нас на Ходівському. У нашому спільному сараї зробив собі хату і там жив. Брат Власій 1923 р. н. женився в с. Сергії на хуторі Тисницькому і там господарював.
Брат Василь був учасником УПА, в 1948 році його арештували і вивезли до Комі АССР в м. Інта. Брата Юрія призвали до румунської армії в 1943 р. і він додому не вернувся. На господарці ми з мамою залишилися самі. Як могли давали лад в господарстві. На початку січня 1945 р. до нас до хати зайшло шість совєтських солдат, вигнали із стайні всю скотину і підпалили всю нашу господарку. Маму забрали і розстріляли не далеко коло хати. А я врятувалася втечею і здалеку дивилася, як все наше добро, так гірко зароблене пішло з димом, залишилися лише згарища. На другий день прийшов брат Іван з дружиною, забрав мертву маму до себе і ми її поховали.
В 1948 році я пішла в Путилу і коли проходила коло міліції, звідти вийшов військовий і силою забрав мене в будинок – це було МВД і я більше додому не повернулася. Судили мене на 10 років і вивезли в Мордовію, де я пробула до звільнення в 1956 р.
Ось так поступали прокляті москалі, одним махом знищили велику, чесну і працьовиту родину Ліцканів.
Дмитро Калиняк Голова Путильського районного Товариства
Надруковано: Войцехівська І.Ф. Долі тисячі доріг. Чернівці: Місто, 2014. - С. 419-420