Перегляди: 141

Причинами голоду були неврожай, тяжке становище післявоєнних часів (зруйнована держава). Це був спеціально зроблений голодомор, як у 1933 р. (найтяжчий і теж спеціально зроблений), існуюче в той час надмірне податкове обкладання (обкладали податком тих, хто мав свиноматку, щепу в садку (яблуні, груші), пізніше все це відмінили). Треба було обов’язково здавати літом державі молоко (200 л). Вимагалася велика сума на придбання облігацій державної позики.

Тривав голод у селі з весни 1946 до весни 1948 р. В с. Чепелівці померло 110 чоловік.

У голодні роки люди працювали на машинах (полуторках), робили вручну, кіньми, коровами. Здавали хліб державі, а за це людям давали зерно (хто скільки заробив).

У нашій сім’ї було вже троє дітей, які хворіли. Весна 1947 р. була найтяжчою. В жнива можна було вже збирати ягоди, пізніше, літом, копали картоплю, крали колоски з колгоспного поля.

У Лавренчука Онуфрія в 1947 р. померло троє дітей: п’яти, семи і восьми років.

Діти та люди похилого віку найбільше страждали, хворіли, не виживали.

26 серпня 1993 р.

Голод в Україні 1946-1947. Документи і матеріали. Київ - Нью-Йорк, 1996. - С. 319

Перегляди: 141

Голод я пережила у рідному селі. Причиною голоду був неврожай, а також вилучення у людей залишків хліба.

Голод захопив зиму й весну 1946–1947 рр. 

Від голоду в селі померло близько 50 чоловік. Кілька місяців осені 1946 р. були найважчим часом голоду. Приїжджали уповноважені з міст і райцентрів і проводили конфіскацію зерна.

Тяжким періодом були місяці весни 1947 р., коли вже нічого не було, а організм вимагав нових сил. Хліб у цей час коштував дорого, доводилося міняти на хліб різні речі. Основним харчуванням стали картопля й буряк.

Багато сімей зазнали тяжких втрат: в той час Н. М. Дюкарева втратила дочку, В. Клестова втратила сина й матір.

Від голоду найбільше страждали й помирали діти й старші люди. Голод приніс не лише невиліковні хвороби. Батьки вивозили своїх дітей в інші місця, а деякі просто залишали їх.

25 серпня 1993 р.

Голод в Україні 1946-1947. Документи і матеріали. Київ - Нью-Йорк, 1996. - С. 318-319

Перегляди: 150

Після війни сільське господарство втратило більшу частину поголів’я худоби й техніки, зерна. У 1946 р. в Україні була страшна посуха й голод. Причини голоду крилися в тому, що під час війни люди втратили майже все своє господарство. Румуни і німці заходили у двори й грабували. Вони заставляли різати худобу, птицю. У великій кількості вивозили зерно, а що залишалося, було потравлено карболкою. Травили також і воду. Поля не засівали, бо не було чим.

Перші ознаки голоду з’явилися зимою 1946 р. Продовжувався голод і в 1947 р. Не знаю точно, скільки людей померло від голоду, але померло тоді багато. Люди падали як снопи. Помирали в хатах, на вулицях.

В той рік, після війни, організованих хлібозаготівель не було. Багато людей не бажали вступати до колгоспів. Сумнівалися. Вони хотіли мати свої господарства.

Люди ходили по полях, викопували бараболю, ловили ховрашків. Всім хотілося їсти, а у хатах їх чекали голодні діти.

Багаті продавали кукурудзу на базарі по 100 крб. за 1 кг, на ті часи дуже дорого. Голодні й знесилені люди ходили пухлі і падали прямо на дорозі. Якось із сестрою Марусею Руденко ми йшли вночі додому і наступили на мертвого чоловіка. Сильно перелякалися.

Особливо важкою була зима 1946/47 р. Померли від голоду в 1946 р. батько, а в 1947 р. – мати. Мати назбирала трохи свіжих колосків і зробила з зерна крупу, зварила її й наїлася. Сильно їсти хотіла. Та шлунок був надто слабий від довгого недоїдання, і померла. Батькові й матері було трохи більше сорока років.

У моєї двоюрідної сестри – Лященко Євгенії Павлівни – померла від голоду мати – Руденко Марія Іванівна. Ось скільки лиха приніс голод родині. У своєму житті я пережила голод двічі.

Найбільше страждали від голоду старші люди та діти. Багато повмирало чоловіків. Дуже важко було вижити тоді.

18 серпня 1993 р.

Голод в Україні 1946-1947. Документи і матеріали. Київ - Нью-Йорк, 1996. - С. 318

Перегляди: 135

Причинами голоду були засуха у 1946 р., а тому неврожай зернових і картоплі. Не вистачило запасів на 1947 р. І хоча у 1947 р. був дуже хороший врожай, весь він йшов на покриття плану держзаготівель. Весь хліб звозили до колгоспу і звідти невідомо куди вивозили. Тому голод продовжувався довго: з осені–зими 1946 р. до жнив 1949 р. Найважчим періодом була зима–весна 1947 р. Але, незважаючи на голод, у селі ніхто не помер, хоч люди пухли. Рятувались, хто як міг.

Взимку викопували кагати картоплі, які залишилися ще з часів окупації, їли крохмаль, або гниль. Багато людей ходило до сусіднього села Буженівці, де був крохмальний завод, і купували жом. Взагалі, Діброва не дуже голодувала. Люди тримали городи і корів – це добре виручало. Влітку ж їли листя липи, цвіт акації, гриби. Більшість працювала в колгоспі, а там за трудодень (який відробляли 2–3 дні) повинні були давати 50 г зерна, та навіть цей мізер майже не видавали. Тим більше, грошей не платили, хоча змушували людей платити податки та підписуватись на позики. Люди продавали, що мали, а у інших “бригади” приїжджих та місцевих “уповноважених” просто відбирали речі і біля сільради влаштовували аукціони продажу. Багато людей їздило в Молдавію по кукурудзяне борошно. Хліба ніхто не продавав ніде. В районному центрі (Барі) навіть не було хлібного магазину. А на ринку смужечка хліба коштувала 10 крб. Я була вдовою з трьома дітьми, але пенсії – 90 крб. – не отримувала. Хоч діти мої були зовсім малі, мене гнали на роботу.

Рятувало людей те, що в колгоспі давали суп-баланду на обід і по 200 г хліба. Ще й, хто куди, всі набирали в хустки, пазухи зерна потроху додому. Там таємно мололи. Бо жорна всі били, розбивали ті ж “уповноважені”. Вони ж і наглядали за робітниками з дерева і обшукували їх після роботи.

Діти збирали колоски. Але раз, коли я була на роботі, прийшли до моєї хати по податки й знайшли колоски. Забрали, намолотили 2 кг жита, притягли мене до суду, змусивши покинути трьох дітей. Але трапилася несподіванка: захисник виступив з промовою, його підтримали агроном, бухгалтер і голова сільради. І мене за дітей “виправдали”. Дали “лише” рік примусової праці. Все, що заробляла, забирав колгосп.

А сусідка – Бондарчук Ганна – 2 роки відсиділа в тюрмі за такі ж колоски.

Приблизно у такому ж становищі перебували й інші сім’ї. Голодували сім’ї Кадельчук (Христя, Одарка), Навроцькі (Явдоха), Водзяковські (Євгенія).

15 серпня 1993 р.

Голод в Україні 1946-1947. Документи і матеріали. Київ - Нью-Йорк, 1996. - С. 317

Перегляди: 142

Головною причиною голоду були надмірні хлібозаготівлі, крім того – податок з кожної сім’ї: колгосп виділяв по 25 соток присадибної ділянки, а за кожну сотку треба було платити 7 крб. щорічно, крім того, треба було обов’язково здавати по 30–40 кг м’яса і 250 літрів молока від корови (з корови-первістки 150 літрів). Були люди, що не могли виконати цю продрозкладку, тоді до них приходили члени сільради на чолі з головою сільради та міліціонером і описували майно. Наприклад, у Семена Лопуха, який не зміг заплатити податок, забрали гармошку і якесь майно. Сільрада також примушувала в обов’язковому порядку підписуватись на державну позику, наприклад, на 1000 крб. Ніякі вмовляння звільнити від цього не могли.

Голод 1947 р. продовжувався з весни до осені. Оскільки кожна сім’я мала наділ, який засаджували картоплею і засівали невеликий його шматочок зерновими, то на осінь 1947 р. люди вже мали урожай і тому вижили. Трохи легше стало, коли в колгоспі було організовано громадську кухню, де давали колгоспникам по 200 г хліба і миску якоїсь баланди.

На село давалась рознарядка, скільки треба здати зерна державі і скільки залишити на посів. Було сутужно – хоч купи десь хліба, а державну розкладку виконай. Врожаї в колгоспі були низькими – збирали по 12–15 пудів з 1 га, орали коровами, на весь колгосп після війни залишилось три пари волів, техніки ніякої. Тому майже весь урожай віддавали державі, у колгоспі мало що залишалося. На голодуванні позначились також недорід 1946 р. і повінь 1947 р. (село знаходиться на березі р. Десни).

Було в 1947 р. важко – наприкінці зими збирали в полі мерзлу картоплю, яка там залишалась, чистили її, пекли щось на зразок коржів. Найтяжче було, звичайно, весною.

Від голоду найбільше страждала Орина Борова, яка навіть їздила в Чернігівську область, десь там діставала зерно льону і пекла з нього коржі.

18 травня 1993 р.

Голод в Україні 1946-1947. Документи і матеріали. Київ - Нью-Йорк, 1996. - С. 316

Перегляди: 119

У важкі післявоєнні роки жили ми тут же, в містечку Красилів Кам’янець- Подільської (нині Хмельницької) області, яке тоді вважалося селищем. Працював на цукровому заводі, а дружина доглядала вдома чотирьох дітей. Нашій сім’ї ще поталанило, бо страшна біда – голод – торкнулася нас лише частково. А вдалося пережити ті страхіття, в основному завдяки тому, що тримали корову, та й на заводі дещо перепадало: давали 300 г хліба, замішаного на кукурудзяному борошні з картоплею, за трудодень і платили заробітну плату по 250 крб. на місяць, які відразу ж відбирали у рахунок податків та примусової купівлі облігацій мінімальною вартістю в 1000 крб. Інколи ще давали патоку, або так звану мелясу– відходи переробки цукрових буряків, на яку можна було виміняти борошна чи зерна.

Звичайно, хліб був, але його насильно відбирали і вивозили. Це була одна із частин сталінської політики, що вела до знищення люду України. В Красилівській сільраді тоді були навіть створені спеціальні групи, які ходили по хатах, шукали і забирали не тільки зерно, а й картоплю, соняшникове насіння тощо. В мене теж шукали, та взяти було нічого. Зберігав до весни трохи картоплі на насіння, та й ту якось вночі вкрали. А після того навідався до нас голова сільради Блоховський, сам особисто ще перетряс усе, але нічого не знайшов і поперевертав кацюбою в печі горщики зі злості. Потім вчепився до того, що ми ікони в хаті мали і за те “нагородив” прокльонами і погрозами.

Страшні то були часи, люди пухли і вмирали з голоду як мухи. Головним було дожити до весни, а тоді вже їли траву, кропиву, цвіт акації. Скільки раз бачила, – розповідає Ангеліна Антонівна, – як ліз то один, то другий бідолаха на акацію та безсилий з голоду падав донизу і помирав, а інший, хоч і досягав того цвіту, наїдався його і все одно вмирав. 

Найбільше страждали діти, пухли з голоду. Дякуючи Богові, нас те обійшло, бо рятувало молоко. Наша корова не тільки нам допомогою була, а й всю вулицю своїм молоком підтримувала. А от у брата мого, Кутвіцького Яська Людвиговича, таки були опухли діти. То він тоді на Західну Україну на заробітки подався, там покрив дядькові хату, а той привіз йому за те два корці зерна та двох поросят. Так він з бідою і розминувся. Та й взагалі західники часто приїжджали до нас торгувати, привозили борошно, зерно, крупу та інші продукти. Якби не вони, то хто знає, скільки б ще народу померло. І так багато людей в нас вимерло, скільки точно, не знаю, бо ніхто не рахував.

12 квітня 1993 р.

Голод в Україні 1946-1947. Документи і матеріали. Київ - Нью-Йорк, 1996. - С. 315-316

Перегляди: 115

В повоєнні часи разом з дружиною я працював учителем в Новокиївській семирічній школі. Сильного голоду, як такого, наша сім’я не переживала, бо в ній було два представники інтелігенції, які за тогочасними правилами отримували місячний пайок: 9 кг борошна, 1 кг цукру, жири. Отримували заробітну плату в розмірі 1000 крб. На цю суму за тодішніми цінами можна було купити шість хлібин. У магазинах продавали обмежену кількість хліба, а на базарах його продаж вважався спекуляцією, злочином, за який можна було поплатитися волею.

Основний нищівний удар голодом було нанесено по селянах-колгоспниках, які мали б споживати вирощену продукцію, але, всупереч усьому, у них відбирали все до останньої зернини, а натомість “давали” трудодні, маючи які, купити хліб не було за що. Причини голоду крилися, по-перше, в ситуації, що склалася в повоєнні роки через погану технічну оснащеність сільського господарства, з чого виходив поганий обробіток землі. По-друге, на селі для виконання і перевиконання плану хлібозаготівель забирали все зерно. Пік голоду приходився на 1945–1946 рр.

Про хлібозаготівлі можна лише додати, що з боку селян був великий патріотизм, з таким трудом добутий хліб берегли, і коли не було на чому перевозити його до залізниці, то перевозили практично на собі, впрягаючись у візки, везли майже 6 км. 

Працюючи в Новокиївській школі вчителем, бачив, як тяжко переносили голод діти, але вони прагнули до знань. Заняття організовували таким чином, щоб учні могли відповідати урок, не встаючи з-за парти, бо вони від голоду страждали більш за всіх.

Коли одного разу вчителька прийшла в клас з зошитами, в яких були виставлені оцінки за диктант, вона викликала хлопчика за прізвищем Атамас. Він написав диктант на відмінно, але не встав. Вчителька була молодою, новою в школі і всіх учнів в обличчя ще не знала. Встала дівчинка і сказала, що Атамас тиждень тому помер. За день до своєї смерті він зумів написати диктант на відмінно.

9 березня 1993 р.

Голод в Україні 1946-1947. Документи і матеріали. Київ - Нью-Йорк, 1996. - С. 314-315

Перегляди: 124

Я маю вищу педагогічну освіту, освітянський стаж 44 роки, інвалід Вітчизняної війни. Добре пам’ятаю голод 1946–1947 рр. Мама і сестра не працювали, хліба не одержували. Моєї зарплати 350 крб. та пенсії 237 крб. не вистачало. Бо хлібина на базарі коштувала 150–200 крб., сорочка стара – 500 крб., ботинки – 1000 крб.

Вирішили рятуватись на Донбасі (там жили родичі). Виїхали до шахти “Економічної” Красноармійського району, а через два місяці вирішив їхати вчителювати на село у Західну Україну.

Звідти писали знайомі, що можна голод пережити. Мама продала останню вовняну хустку, гроші поділили. Мені їх вистачило на дорогу до Києва. Там продав фуфайку, що носив під шинелею, купив грамів 400 хліба, з’їв і без квитка, на підніжці залізничного вагону в січні 1947 р. поїхав до Тернополя. У відділі кадрів попросив призначення у віддалене село, де була дешева бараболя, бо на Донбасі на мою допомогу чекали мама та сестра... І дійсно, якщо у Полтаві відро картоплі коштувало 300–400 крб., то у Підгайцях Тернопільської області один корець (центнер) восени 1946 р. можно було купити за 100 крб.

У січні 1947 р. мене призначили завпедом Новосілецької семирічної школи Підгаєцького району Тернопільської області, одержував 650 крб. та 16 кг борошна. Забрав маму і сестру. Нашій сім’ї вистачало цих коштів на 10 днів. Нам милосердно допомагало подружжя Кардашів: Софія Миколаївна та Тимофій Микитович із с. Новосілки. Сім’я Кардашів врятувала нашу сім’ю від голоду. Тимофій Микитович фактично замінив мені тата. Проживаючи в 1946–1950 рр. в селах Тернопільської області, бачив безліч мандрів людей із Східної України та Молдавії, які обмінювали різні речі (одяг, навіть борони і культиватори) на продукти, особливо навесні 1947 р.

1 травня 1992 р.

Голод в Україні 1946-1947. Документи і матеріали. Київ - Нью-Йорк, 1996. - С. 313-314

Перегляди: 129

(нині – пенсіонер, м. Кременчук Полтавської обл.)

Работали мы тогда по 15-20 час., а, бывало, и сутками. Рано вставали, поздно ложились. За работу денег не платили, а писали “трудодни”. Проработаешь световой день, заработаешь один трудодень. А осенью, когда убирали урожай, давали на трудодни зерно: 300 г на один трудодень. Не всегда давали пшеницу, а чаще ячмень или просо. Урожаи были неплохие, особенно в 1945–1946 гг., но все увозили в Заготзерно. Из района были присланы специальные уполномоченные, которые контролировали сдачу хлеба. Вот к примеру: приезжаем мы на поле, на ток, а приезжали партиями по 10–20 подвод, набирали зерна по 5–6 ц на подводу, взвешивали, и уполномоченный нас сопровождал на станцию. Чтобы никто из нас не поехал в колхоз. В 1946 г. урожай был средний, засухи не было, но его весь сдали на “план”, а людям не дали ничего. 

Уже зимой в начале 1947 г. люди начали ощущать нехватку продуктов. Хлеба уже не было, запасы все были израсходованы. У кого была корова, то она поддерживала. А у кого коровы не было, то картошку расходовал еще осенью и зимой, а к весне не осталось ничего. Зимою люди начали собираться партиями по 5–7 человек и ехать в Западную Белоруссию за хлебом. Я тоже два раза ездил, нас было таких пять человек. Дома забирали всю хорошую одежду в мешок и ездили товарными вагонами, на крышах пассажирских вагонов на морозе. Добирались, как могли, в район Новогрудок, Лида, Радошковичи, ходили по селам, меняли одежду на хлеб. Я отдал один-единственный отцовский выходной костюм за 16 кг ячменя. Рубаха – 2 кг ржи и так далее... Привез я раз мешок и вещмешок разного зерна, и второй раз то же самое. Остались мы почти голые и босые, но зато выжили. Сделал из трубы диаметром 80 мм ручную мельницу, и на ней драли зерно, а мать пекла “деруны”.

А что творилось на поездах! Идет товарный поезд с углем или лесом, облеплен людьми с сумками, мешками. И большинство женщин, потому что мужчин было мало. И это зимой. Станций нормальных не было. Остановится эшелон, и бегут люди погреться в какую-нибудь “хижину”, а там уже битком набито. Вспоминаю эпизод. Выехали мы из Лебедина, приехали на ст. Боромля, там надо было садиться на поезд, какой попадется в сторону Белоруссии. В Боромле вместо станции хата, еле туда залезли, людей полно, стояли так, что ногами пола не доставали. Но я ростом высокий, физически крепкий, смотрю: дальше полхаты свободно, решил туда протолкаться. Но когда добрался до свободного места, увидел, что лежал молодой парень лет двадцати, стонал, весь опухший, и на нем по всей одежде шевелилась серая масса вшей. Я такого никогда не видел, сколько живу. А кругом стояли люди, много военных, офицеров, смотрели и только сочувствовали. Это один эпизод, а сколько их было по станциям Украины?!

А весной 1947 г. каждый день на работу идти, а брать на обед нечего. Яички мать собирает, надо сдать государству 300 штук. Молока надо сдать каждый день 3–4 литра. Налог заплатить за землю, подворье. Еще налог на каждое фруктовое дерево. Картошки много надо сдать государству. Приходит специальная комиссия и заставляет подписываться на займ (облигации), диктуют сумму. Мать не подписывает, потому, что нет денег, надо самое малое 500 руб. Приходят еще несколько раз, а потом начинают терроризировать ночью, в 1– 2 часа ночи мать не выдерживает и подписывается на займ. А затем собирает яички, молоко, сметану и – один узел спереди, а другой – сзади, пешком 15 км на базар торговать деньги на налог, на займ, на керосин освещать хату, на мыло, меньшему брату на книги, тетради, а мы должны голодать.

Наш отец, а ее муж, погиб в 1944 г., за наше светлое будущее, и никому до этого нет дела... Весна и начало лета для людей были самыми тяжелыми, спасал лес (диброва), срывали листья с липы, сушили, в ступке толкли и пекли лепешки, на лугу рвали щавель. Возле нашего села течет р. Псел, она тоже спасала, доставали граблями ракушки (черепашки), заливали в казане горячей водой. Они раскрывались, содержимое мы извлекали, чистили, и это мясо варили. Но оно не разваривалось, было как резина, его целиком глотали. Много было случаев, когда люди травились разными растениями. В других селах, где не было близко леса и речки, больше людей умирало с голода. 

В 1947 г. был хороший урожай хлеба и всего. Началась жатва, техники было мало, косили косами, а женщины вязали снопы, люди стали веселей. Там же мяли колосья в сумки, и просто так зерно бросали в рот, жевали. Приносили зерно домой, на ручных жерновах мололи и пекли хлеб. Но это было опасным. За это строго судили, причем, показательным судом. К примеру, у нас был суд в клубе: женщина, имевшая двух малолетних деток, муж которой погиб на фронте, шла с работы, несла ведро зерна, получила 12 лет, а детей забрали в детдом. Мужчина за мешок зерна получил 20 лет, третий за копну сена – 15 лет. Люди боялись, но голод брал свое, каждый хотел выжить, даже дети 10–12 лет ночью ходили в поле за 3 км, заходили в еще нескошенную, не созревшую, почти зеленую пшеницу, там прятались, мяли колосья и сразу поедали зерно и тем себя поддерживали, не пухли с голода.

Осенью дали на один трудодень по 500 г зерна. Но налоги увеличили, тех денег, которые мать наторговывала раз в неделю за молоко и яички, не хватало даже на хозяйственные расходы. Купить что-нибудь из одежды или обуви было не на что. Я уже был парнем 19 лет, а ходил в тапочках, пошитых местным сапожником: верх из голенищ кирзовых сапог, а подошва из протектора автопокрышки. Брюки из домотканого полотна, окрашенные плодами бузины, рубашка такая же и фуфайка, пошитая местной модисткой тоже из домотканого полотна и окрашенная плодами бузины, а вместо ваты пакля. В таком одеянии пошел и в армию.

Был рад, что вырвался из этого невольного рабства, ибо другим способом тогда это было невозможно. Паспортов у колхозников не было, а справок на получение паспорта колхоз не давал. Призывали в армию нас 20, а возвращались 2–4, не больше. Остальные, в том числе и я, стали рабочими.

29 квітня 1992 р.

Голод в Україні 1946-1947. Документи і матеріали. Київ - Нью-Йорк, 1996. - С. 311-313

Перегляди: 111

Добре пам’ятаю 1946–1947 рр. Такі ми були голодні, навіть не передати. Ми з мамою рвали листя молодої акації і їли. Люди на мілководді, де ріс очерет і рогіз, рвали молоді пагони (називали їх пальчиками) і їли. Знаходили траву – називалась затіркою, і широко вживали щавель. Молоде насіння щавлю кидали в молоко, в кого було. Мені запам’ятався випадок. Посадили нас, дітвору, на підводу і повіз нас дядько. Опинились ми у великому коридорі, поли були старі, вичовгані. Дали нам по кусочку чорного-чорного коржа і по стеблинці зеленої цибулі. Скільки там була, не пам’ятаю. Потім жила вдома. Закутувалась у мамине плаття і лягала спати на голу сітку ліжка. Брат Петя приніс у пазусі з поля зерна. Передерли ми його між каменями, вийшло борошно. Мама добавила щавлю. І вийшов плескач. Людям хліба не давали, хоча його вирощували. Хліб увесь відправляли. Це була сталінщина. Моєму 17-річному братові дали 12 років тюрми, а мамі два роки. їх судили разом, маму зробили без вини винною. За те, що не привела за руку свого сина і не сказала, що він взяв. А нас було восьмеро дітей малих, восьма дитина грудна. На суді мама казала: “Де ж ви поділи моїх трьох менших дітей, бо записали тільки п’ятеро старших?!” Мама в тюрмі була один рік. 

Татуся часто забирали на роботу в різні села, вчив, як треба випалювати цеглу, як розпалювати у цегельні вогонь. Нам, дітям, доводилося жити самим. Взимку рятувала піч, всі сиділи на ній і їли сам буряк. Пекли його, варили і пили буряковий чай. Літом старші ходили в поле і приходили пізно, давали їсти щось слизьке і тепле. То були ховрашки, вони нас спасли. Хтось з людей заносив кухоль молока Вані, братикові молодшому. В 1947 р. нас спасав, як міг, старший брат, люди біля нашого двору без сліз не проходили, такий був у нас тяжкий стан.

Пізніше вже появились кукурудзяники, житники – хліб такий. А податок накладали страшний: на фруктові дерева, на землю. Отримували на дітей гроші. Та ті всі гроші йшли на податок. Пам’ятаю, вже й коровка у нас з’явилася. Та все молоко здавали, а нам давали один перегон. Як підходила осінь, в людей забирали майже все надбане: курей, кролів, яйця. Самі люди яєць не їли, бо за них треба було в магазині щось купити – мило, сіль.

Коли помер Сталін, в нашій хаті було свято. Тільки тоді не можна було про це й слова сказати. Мама каже: “Вже такого душогуба не буде, як оце був”. Сталін хотів усіх людей України видушити. Після його смерті стало жити краще, тільки життя поліпшувалось повільно. До самої смерті мама говорила, що їй так і не вручили медалі за восьмеро дітей, що була багатодітна. Це непотрібно було нікому, а ненька ждала... Вручили за п’ятеро дітей, а обіцяли за восьмеро, і не дали.

Якби я раніше таке написала, мене повісили б. Та старші люди й досі бояться.

21 квітня 1992 р.

Голод в Україні 1946-1947. Документи і матеріали. Київ - Нью-Йорк, 1996. - С. 310-311