Лапківняк Федір Федорович (13.04.1950 – 09.08.1999)
Біографічну довідку підготував Микола Черешнюк.
01.12.2025
Народився 13 квітня 1950 року в селищі Перегінське тепер Калуського району Івано-Франківської області.
Батько Лапківняк Федір Дмитрович працював лісорубом, мати Лапківняк (Бевзун) Магда – в колгоспі.
В сім’ї вже було 2 дітей від першої дружини (померла в 1944 р. від тифу) – брат Ярослав, 1934 р.н. і сестра Ольга, 1939 р.н.
Ось як розповідає сам Федір про свої дитячі роки в інтерв’ю в районній газеті: «Пригадую своє дитинство в рідному Перегінському, що припало на кінець 50-х, початок 60-х років. Батько працював лісорубом, мати довгий час у колгоспі. В сім’ї я був по суті одинаком. У батька від першої дружини було двоє дітей, але вони на той час мали вже свої сім’ї і жили окремо. Мої братик і сестричка померли маленькими до мого народження. Через ці втрати, а можливе і через те, що виростав тихим, спокійним, рідні мене дуже любили. Так що дитинство пройшло у відносному достатку, хоча пригадую моє ходіння до школи босоніж, і полатані штани … багатьом моїм ровесникам жилося набагато важче.
У шкільні роки в мене були чудові товариші. Разом проводили вільний час, захоплювались «Бітлзом», вболівали за київське «Динамо», багато читали, сперечалися. І всі були закохані в рідний край, козаччину, опришків. Славна була компанія!»
Хлопець ріс розумним, був старанним, наполегливим учнем, багато читав. У 1968 р. закінчив Перегінську середню школу №1 з «відмінними» оцінками. Цього ж року став студентом історичного факультету Чернівецького університету.
Навчання захоплювало, багато читав наукової історичної та художньої літератури. Але в час брежнєвського застою дійсно правдивої історії України не вчили ні в школі, ні у вишах.
Про студентські роки та події в цьому ж інтерв’ю Лапківняк Ф.Ф. згадує так: «На цьому «партійному» факультеті в той час панував дух підозрюваності, неприйняття будь-яких проявів національної ідеї. Необережно сказане слово тягло за собою виклик до КДБ. Але в цьому темному царстві були свої «промені світла». Правдиве «неофіційне» слово можна було почути від викладачів Євгена Приходька, Євгена Лихача, деяких старшокурсників.
На другому курсі я особливо тісно зійшовся з однокурсниками - М. Гарасимком з Городенківщини, М. Держовським з Буковини, студентами – філологами Ю. Козаком з Косівщини та М. Куїком з Кіцманя. Що зблизило нас, що ми мали спільного? Ми прагнули бути патріотами. Вважали, що Україна має бути незалежною державою. Обурювала нас русифікація українського університету. Ми читали і обговорювали переписані від руки поезії В. Симоненка, уривки статті І. Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація», намагалися по своєму тлумачити Шевченкові твори історичного спрямування, ловили кожне слово західних радіостанцій про українських дисидентів. Величезне враження справив на нас вступ до поеми «Мазепа» В. Сосюри. Ми п’яніли від захоплення, читаючи:
Німій, обуреній, забитій,
Невже не встать тобі від ран:
Москві та Жечі Посполитій
Колись жбурнув тебе Богдан …
У 1970 році в СРСР помпезно святкувалася сота річниця від дня народження Леніна.
Наша група вирішила по-своєму відзначити сторічний ювілей комуністичного вождя. Зібравшись напередодні, ми склали тексти листівок, виготовили синьо-жовтий прапор, намалювали на ньому тризуб. В листівках йшлося про захист рідної мови, культури, русифікацію університету. В ніч з 21 на 22 квітня 1970 року листівки розклеїли на багатолюдних автобусних зупинках, а прапор приладнали при вході в головний корпус університету.
Нас заарештували через тиждень. Яким чином в КДБ дізналися про учасників цієї акції ми так і не зрозуміли. Чи за нами шпигували студенти-сексоти, чи хтось з моїх товаришів проговорився знайомим …
На допитах ми деякий час заперечували причетність до листівок і прапора. Тоді «кагебісти», лаючи нас на чім світ стоїть, погрожували розправою, самі розповіли про кожний наш крок.
На другий день до обласного управління КДБ викликали ректора університету і деканів історичного і філологічного факультетів. В нашій присутності їм розповіли, що їхні студенти - н а ц і о н а л і с т и. Звичайно, це був удар по репутації університету та його керівників.
Через кілька днів відбулися збори партійного та комсомольського активу університету, на якому були присутні працівники КДБ. Збори одноголосно ухвалили рішення про виключення нас з комсомолу та університету, звернення до правоохоронних органів про порушення кримінальної справи.
Почалося слідство. Відібравши паспорти, взявши розписку про невиїзд за межі міста без дозволу КДБ, нас поселили в гуртожитку поблизу будинку «кагебістів». Ми дізналися, що в кімнаті поставили підслуховуючі мікрофони, за кожним був встановлений пильний наглядач. Почалися допити, слідчі експеременти. Вимагали назвати імена інших людей, що мали на нас вплив, особливо викладачів університету. Але ні одного чесного імені ми не заплямували.
Наші рідні, знайомі були впевнені, що на нас чекає ув’язнення. Ми були готові до цього. Але чи тому, що не виявлено приналежності нас до якоїсь політичної організації, зв’язків з дисидентським рухом на Україні, чи можливо, у котрогось з моїх друзів були високі покровителі, суду не було. Через місяць після початку слідства нас викликали всіх разом, повернули паспорти, порадили виїхати кудись працювати, обіцяючи поновити в Університеті. Але контроль з боку КДБ ми ще довго відчували на собі.»
Так Лапківняк Ф.Ф. потрапив на північ Тюменської області більше як на рік. Працював на різних роботах, навіть трохи викладав англійську мову у школі, бо не вистачало вчителів.
Після повернення пробував поновитися на історичному факультеті ЧНУ, але йому було відмовлено.
Тому разом з односельчанами працював на сезонних роботах в Росії лісорубом. Був під постійним наглядом КДБ. Не раз викликали його на «бесіди». Там і порадили пробувати вступати до вищого навчального закладу на загальних підставах.
У 1976 році вступив на заочне відділення філологічного факультету Чернівецького університету. Закінчив навчання у 1982 році з «червоним» дипломом.
Працювати за фахом не було можливості, тому продовжував їздити на сезонні роботи. Тільки у 1986 році був прийнятий на роботу у Перегінську середню школу №2 на посаду вчителя української мови та літератури. Тут він працював до кінця свого життя. Колеги, учні поважали і любили Федора Федоровича за високу професійність, широкий світогляд, глибокі знання свого предмета, відкритість, щирість, чесність, доброзичливість. Користувався авторитетом серед односельчан, бо брав активну участь у громадському житті. Щиро радів, що Україна здобула незалежність. Коли було засновано громадську організацію «Народний Рух України», став її активним членом.
Був надзвичайно скромним, вважав, що тоді в 1970р. не зробив нічого особливого, тому не рекламував ті події. Був переконаний, що кожний українець повинен робити все для зміцнення Української держави, бо тільки люди високої духовності, неабияких професійних якостей можуть привести Україну до великих держав світу.
А ще мав неабиякий поетичний хист, готував видати збірку віршів, але не встиг. Збереглася тільки одна поезія, присвячена проголошенню незалежності України.
Життєва стежка обірвалася дуже несподівано. 9 липня 1999 року Федір Лапківняк помер від гіпертонічного нападу. Був одружений. Дружина – Лапківняк (Долинчук) Магдалина Леонівна, померла у 2013 році. Рідних дітей з нею не було, а для двох дочок дружини був надійною опорою в житті.
Пов'язаний із:
БУКОВИНСЬКІ ДИСИДЕНТИ, або синьо-жовтий прапор в Чернівецькому університеті у 1970 році